Чорні силуети: п'ять новел - Багряний Іван
"Чорні силуети: п'ять новел" — перше друковане видання Івана Багряного, яке він підписав псевдонімом "Іван Полярний". Збірка видана Багряним самостійно, під час його праці в охтирській друкарні, 1925 р. накладом 1000 примірників і обсягом 24 сторінки. Складалася з 5 коротких (на 2-3 сторінки) оповідань, написаних в Охтирці та під час мандрів.
ЕТЮД
...Скриня з промоклого
слізьми каміння...
Повна людей, стара прокопчена
муками скриня...
А в грудях дим.
В. Винниченко
Чорні ґрати розпанахали небо.
Червоно-рожеве воно тянуло, манило.
Спішили білі лебеді-хмарки.
За сонцем пливли радість, надії — за обрій.
В камері розіслала свої ризи тоска. Чорні ґрати розпанахали душу.
Поулиці: Анонс... Гастролі... Алегрі... — плакати... плакати...
А в камері — кліщі, "гицеля" защемили душу як затравлену собаку.
Рука в'їлась в холодні ґрати...
Тихше! Тихше!
Сонце сідало.
Над містом, наче хтось тягнув за кінець сиву намітку, плазував туман.
У ньому народжувавсь вечірній присмерк. Так волоклася тоска.
Отарою збились громади будинків, вилупивши темні вікна-баньки лякливо, а над ними знялась церква-агітатор, блискаючи банями, вишкирилась дзвонами на далекий захід; благословляла високим хрестом.
Он міст... Он театр...
Он степи.
Он-он, радість...
А он вартовий.
Кричить плакатами культура.
Загорілись огні Нарбудинку.
Затанцювали звуки оркестру.
Лавиною посунули люди, веселі, уквітчані, раді. Сито попискували дами, похихикували кавалери. Панни, як гуси, крутили задом, кавалери галіфе.
Сьогодні, вчора, позавчора вели, гнали — начиняли тюрму. Вони ж читали "анонси", дивились, тикали пальцями й сміялись.
Дивились з огидою.
Цокотів шосем візник, а з карети віється од шляпи перо. Вітер крутив ним.
Обганяв авто, у ньому надуті пики.
Все рухалось, бігло, спішило, не спішило, сміялось...
А захід, мов залитий кров'ю, жеврів і помалу блід.
По ґраті бігла блощиця, вона теж спішила. Хотіла й бігла.
Мов зітхання землі, тяжким придушеним стогоном зривалась далека канонада.
Кралась жуть. За нею повзли радість, надії, заволочені вогким туманом.
Безпардонно вривався людський гармидер в надвечірній, тужливо-красивий, надійний настрій.
З театру неслись хвилі безшабашної, гучної мідно модної музики. Танцювали, скакали веселі звуки.
З сусідньої камери просмоктувались крізь стіну розпачливі мелодії замученої пісні.
Вона росте, шириться; нотки болю, відчаю, надій; нотки затаєної пекучої ненависті захльоскують душу.
Нахабно лізли звуки "падеспань", продирались знадвору. А ще вривався регіт, писк стоголової, ситої, бульварної юрби. Аюди лазили взад та вперед.
— Па-а-пірос кому нада?!. Па-а-пірос!..
— Іріс... кому ір-ріс!?.
— Ах!., збєйтє окови...
...дайте мне волю... — просмоктувалось крізь стіну. Завтра мо поведуть, "зіб'ють". Що їм, отим, що блощицями лазять унизу там?.. Гуляють вони тупі, пусті, ситі, повно-порожні, хвастливі.
— Ах!., розчавить, роздавить!!! Догоряло небо... гасло... Розгорявсь, корчивсь в оргіях театр. Розпліскував каламутні хвилі
навколо.
Тоскою тянуться тумани... ростуть... густішають.
— Збєйтє... Ах збєйтє...
...Я научу вас свободу любіть!!!
Пісня пекучого бажання, широка, буйна. Шириться, росте, захльоскує, без жалю рве, тягне задавлену душу.
Пісня безсила.
Зривається летіть вона туди, де закотилось сонце, де жевріє захід.
Рветься вона, шелестить крильми, б'ється в запліснявілі глупі стіни німої тюрми.
Дарма... поломані крила.
Серпень 1921 р.
МІЩАНОЧКА
(ШКІЦИ ІЗ КОМСОМОЛЬСЬКОГО ПОБУТУ)
— ...На заводе в "X"
Есть одна девчонка:
И красится, и пудрится...
Зубоскалит громко! —
Це було написано на дверях завкому. Ще й карикатура намальована: якась сучасна міщаночка з "перепоночкою" (талія) як оса. З локонами, "фути-нути".
Це на Надю Н—о. На зібраннях зубоскале; "дере кирпу" перед простяками.
Квапиться.
Ой не любе цього "камса".
Надя комсомолка — міщаночка...
Ну й того... коліном і полетіла з ячейки.
Це було зимою.
Курились цигаркою димарі...
Ішов завод — цукроварня. '
Багацько молоді — звідусіль.
В казармах повно.
Весело в казармах.
Весело — солодко в заводі.
Весело — буйно йде праця в клубі.
Ячейка взяла курс на втягування на 100% пролетарської молоді в КСМ.
Пройшли вже часи пустоти осередкового життя. Прийшла пора великих задач, глибокої роботи, упертої учоби.
А коли висипе молодь з клуба — пісня кров бунтує.
У свято — стрункі лави комсомолят відбивають чічітку на село по бруку під згуки оркестру. А над всім полощеться як вільна думка, як кров червоний великий стяг "КСМ".
... — Ми ковалі... Огнем юнацтва...
В майбутнє браму куємо, ми куємо!!!
......................................................
Старий мир в образі міщанства плівсь стороною і ховав своє лице в пухкі міхові воротники.
Вітер хльоскає платками, згуками, прапорами.
Груди вип'ячувались, очі горіли.
Гаряча кров, нестримна. Надя йшла завжди стороною.
Чогось сумно, чогось жаль.
Не знає чого.
І завжди так: як прийшла в клуб, на збори, в свято на мітинг, між камсу .
Так і вже сама не своя..
З заздрістю дивилась на дівчат, бадьорих "активісток".
Одірвалась вона од одного берега, а до другого не дають пристать.
Дома сказали, як вступила в КСМ: " Ти нам не дочка. Прокляття... Хай тобі ні щастя, ні радости. Іди на всі чотири"...
В клубі кажуть: "Ти міщанка"...
Потім відштовхнули. Здала квиток. Чогось було сумно, чогось було жаль.
Дім рідний — остогидлий, чужий — гнав геть. Не тому, що прокляв батько, зреклась і гнала мати. Ні. А тому що вона рвалась з його, тікала як з пут.
Вона знала, що це той домашній уклад, тягар, несьогодняшнє, віджите.
І йшла геть. Куди?.. Аби не дома.
Її душа вимагала, хотіла теж такого життя як ото: ідуть дівчата з роботи потомлені і веселі, і знаєш, що вони мають мету свого життя. Працюють, живуть самостійним життям, збудованим самими щоденною чорною важкою працею, життям повним вщерть.
Та боялась остаточно порвати з своєю родиною, її ще лякало життя поза сім'єю, у злиднях; незнана праця, материні прокльони. Це вона відчувала одним кінчиком своєї душі.
Але воно — те життя — і манило її, життя повне контрастів і боротьби, боротьби проти злиднів, темряви, горя, за щастя.
Всяк повинен буть там.
Хто відстає від сучасності — той боягуз!..
А сучасність — боротьба...
І вона рішила.
Зійшла з дому.
Була весна. Цукроварний завод став. Пустили цегельню. Попрохала завком дать роботу. Дали. Зразу ж стала на цегельню, між глину і червону цеглу робітницею.
Жить примостилась в казармі.
* * *
Важко. За вісім годин спина як перебита. Вона завжди коло преса, там де найгірше.
А погляне на себе вимазину в глину, на голі руки в зашкарублій глині — усміхнеться, поведе бровою; її серце б'ється в унісон ритмічному стукові машин, мотора і шелесту пасів, в унісон серцям всіх.
Забуде втому.
Зійдуться дівчата після роботи в казарму — починається друга частина трудового дня. Частина весела, захоплююча, картинна. Доклади, лекції, гуртки, співи, ігри, зібрання.
Надя наче переродилась. Всюди перша.
Дівчата прийняли її до себе наче людину, яка вихрестилась; жартували, вітали щиро. Лаяли тих, хто називав її міщанкою.
Принесли койку, матрас (виклопотали в артельщика)... Навіть набили соломою...
— Плюнь на свою рідню і їй подібних, — казали.
Надя вже давно плюнула.
Байдуже їй, що весь мир міщанський збентежився і тикає на неї пальцями. Хай...
Дні бігли...
* * *
Виріс і кріп піонерський осередок, який було зовсім завалився; не було відданого робітника.
Всією душею віддалась нова керовниця цій роботі.
Весь вільний час пропадає з веселими щебетунами піонерами.
Діти любили її.
То була Надя.
Їй доручив осередок цю працю. Хоч і міщанка, проте подивимось, мов.
Взялась з запалом.
Уперто помалу поступалась вона уперед.
А роботи — роботи...
Недоспане, недоїдене, перевтомлене — це все зникало перед втіхою наслідками своєї праці.
Іде вона ранком на завод, а діти до школи: обступлять, вітають, щебечуть, розповідають.
Любо... А як вона любе слово: "Будь готов!" — і дружну багатогранну відповідь. А червоний галстук.
То вона власними руками шила всім галстуки, убрання піонерські теж.
* * *
Подала заяву в КСМ і ждала. Окрилена надією. Труднощі в роботі не були труднощами. Почувала себе новою людиною.
* * *
Одлементував заводський гудок. Друга зміна цегельні кінчила. Вечоріло.
Збиралась молодь у заводський сад. Прямо з зміни і на зібрання осередку КСМ.
Зголодніла, стомленна молодь підганяла секретаря.
У другому кінці затянули пісню:
...Загранічниє порядкі
Распрекрасни хоч куда — а...
Хор-роші — наші ре-е-бяткі...
Та так.
З гиком, з свистом...
З улиці хлопчаки поздирались на забор — "глазелі".
В саду було повно.
Піонери нишпорили поміж "комсою".
Сьогодні будуть приймать їхню "Надійку".
Надя сиділа в гущі молоді. Було свіжо — прохладно, але не тому Надя дрижала.
Вона хвилювалась. І радісно, і боязко. І давно бажаний чеканий момент, і... що то скажуть.
Був доклад. "Пренія". Резолюції.
Майже не чула.
"Розбор анкет!" — аж подалась уперед.
………………………………………………………………………………………………
Постановили: Заявление о приеме в КСМ отклонить! По настоянию парторга, принимая во внимание ее мещанское происхождение с работы в коллективе Ю. Л. снять!
— Так от, товариші... Возражать будем опісля, а тепер далі...
— А возражать не возражать... Когось ще приймали, отклоняли... Потім біжучі справи...
З "молодою гвардією" — вийшли з саду; пішли врозтіч. Хто в кіно, хто вечерять, хто на вулицю, а хто спать.
* * *
В дівочій казармі темно. Пусто. На стіні бігають зайчики, снується мереживо од ліхтаря знадвору.
Синій, білий, червоний, зелений, жовтий — кольори переснувались на стіні; красивий вигаптований електрикою килим.
Мане, дратує. Віриш у нього, а воно фантазія електричного, сильного, прозаїчного ліхтаря.
Тіні від рам і листу дерева знадвору намітили вікно у чудернацьке мертве, привабливе, незнане, неіснуюче.
Сиділа і плакала — Надя.
Пусто.
Дівочі плечі здригались. Волосся спадає пасмами на солом'яний матрац.
В клубі — крізь стінку чуть — монотонно цокотів, як коник на стерні, кіноапарат. Цокотів уперто.
Перестань він — перерветься живий рухливий екран, буде сіре полотно.
Десь глибоко зародилась надія, росла і ширилась. А віри не було.
* * *
Ранковий гудок розбудив, збентежив дівчат.
