Єдина дорога - Арєнєв Володимир

— Просто дорога. Просто ще одна дорога. Скільки їх було? І скільки буде? Просто ще одна дорога.

Він поставив кошик на землю і обняв мене:

— Дякую.

Помовчав, потім тихо повторив:

— Дякую!

Гість нахилився за кошиком, коли несподівана думка вразила його:

— Ти... ти забираєш усе, що ми приносимо з собою... в душах. Це, мабуть, дуже важко.

— Мабуть. Та я вже звик. Іди.

— Так, — погодився він. — Час.

Подорожній зробив крок до хвіртки, потім повернувся:

— Знаєш, коли-небудь і ти зможеш піти звідси. Обов’язково. Інакше не буває — не мусить бути.

"Те саме ти казав і минулого разу, — подумав я. — Та й інші кажуть те саме. А потім приходять знову і йдуть знову — і знову кажуть ці слова. І навіть якщо всі ви помиляєтеся... — мені достатньо ваших слів".

А уголос я лише сказав "дякую" і легенько підштовхнув його у спину.

Він усміхнувся мені, ступив за паркан.

Я постояв, слухаючи, як стихає його хода. Потім зачинив хвіртку і пішов на ґанок розпалити свою ранкову люльку. Ще треба було приготувати кашу та бульйон: до обіду, певно, з’являться нові гості.

Десь угорі, у верховітті дерев, жартівливо дзижчало, пролітаючи, сонечко; стомилося, хлюпнулося мені на плече. І ми разом пішли на ґанок чекати гостей.