Там, де тіні забутих днів - Антоненко-Давидович Борис

Спека. З базару додому шкутильгає Півень, несучи кошик з абрикосами.

Ми повертались із Півнем удвох додому.

...Я дивлюсь на його незграбну постать і ніяк не збагну суті його зовнішнього обличчя: один раз він мені нагадує Фрідріха Барбаросу, другий — якогось дроворуба, що я його десь зустрічав був серед своїх життєвих нетрів і нарешті — когось із Січі: довбиша, чи що. Півень шкутильгає собі далі, постукуючи ціпком об гнилі дошки пішоходу.

Ми вже на Микитинській улиці, ось і Півнева школа. Не раз Півень спиняється й пошепки каже мені на вухо:

— А постережіть-но тут хвилину, а я забіжу із двору. Он якийсь непевний тип сидить на ґанку.

На шкільному ґанку, справді, сидить якийсь парубійко і лузає насіння. Півень тим часом біжить у сусідній двір, перелазить з тріском через тин і летить через кущі припорошеного, млявого тепер бузку. Парубійко чи помітив Півневі плани — перейняти його, чи просто йому набридло смітити коло школи — раптом устав і пішов у протилежний бік вулиці. За хвилину із хвіртки вискочив з другим учителем Півень, але спізнився. Він докірливо і скрушно подивився парубійкові вслід, обдивився для чогось назовні парадний хід і сердитий пішов у двір.

— Не спіймали! Я певний, що де той самий, що Михайла Кіндратовича обікрав. Треба буде ще вночі підсто-рожити.

Синя прохолода тихо сідає на яблуні, тонуть у присмерку шестикутні двері запорозької комори. Я застеляю собі постіль на широкому столі серед просторого класу й укладаюсь спати. У вікно крізь яблуні видно перші зорі.

Мінливі, далекі зорі. Никнуть у нашорошеній темряві учнівські плакати шкільної карти. Чудно лежати в мовчазному шкільному приміщенні, що втратило вліті свою душу — безжурний дитячий сміх і галас. Над запорозькою коморою висить кованим турецьким півмісяцем молодик.

Я почав був уже дрімати, коли знадвору долетів чийсь свист. За ним другий — ближче, потім третій під яблунями, й нарешті щось дико засвистіло під самими вікнами і замовкло. Я встав з постелі й почав наслухати здивований. Раптом знову засвистіло в саду. Таємничо, хижо, по-гайдамацькому. Що таке? Я відчинив вікно і глянув у двір. Свіже повітря радісно влетіло в душні кімнати. Десь у кутку коло шафи задзижчала сонна муха.

З кущів до вікна підійшов з мисливською рушницею Півень.

— Ви не турбуйтесь, будь ласка! Це я перевіряю сторожів, а то сплять, каналії, вночі. Свиснеш — і не озивається ніхто. Спіть! На добраніч...

Півень зникає за яблунями, а я ^мимоволі думаю йому назирці: справді, є в Півня щось занадто спільне з отою запорозькою коморою і Микитиним рогом!

І Півень зовсім не винен, що спізнився родитись на двісті літ. Йому б — у Січі, а він — мову українську викладає.

Я зачинив вікно. Востаннє десь із ґанку свиснув ще раз Півень і замовк. З сусідньої вулиці йому відповіло глухе:

— Ю-ю-у-у-у... Тихо.

Півень інструктивно казаБ мені далі:

— В селі Капулівці, це буде саме проти Чортомлицької Січі, напитайте діда Забутного. Він вам таке розкаже, таке наспіває! Він третє коліно від запорожців, але не забудьте тільки пляшку прихватити, бо без пляшки нічого не буде. Потім у селі Покровському зайдіть до попа. То оригінал.' Мухобой такий, що аж-аж! Проте йому можна й не давати горілки, він і так охоче розповідатиме.

Я купив усе потрібне, занотував у блокноті прізвища, й ми вже на березі. Тепер перед нами найголовніше: найняти човна возити мене плавнями три дні. Це неабияке завдання, і Півень підходить до нього серйозно й навіть урочисто.

— Ви мовчіть, зовсім не балакайте з лодошниками,— це все зроблю я.

— Добре.

Тільки-но ми вийшли до човнів, як нас оточили юрбою мусянжові хлопці-човнарі.

— Куди, дядя?

— Лодочку хотите? Пожал-ста!

Півень байдужісінько проходить повз них, і тільки коло крайнього його ціпок угрузає у вогку прибережну землю.

— Скільки візьмеш на Січ — три дні?

Тут пояснень не треба. Хлопець сам знає, що на Січ — це значить пливти Павлюком, Чортомликом, Скарбною.

— На Сечь так что будет один червяк.

Півень сердито дивиться з хвилину хлопцеві у вічі, потім мовчки йде далі.

— Ну, а сколько ж, дядя? Ну, восьмерку?.. А, дядя?.. Але Півень не обертається. З цими "блатнячками"

шкода й мови!

Півень переконано каже до мене:

— За п'ять повезуть.

Він підходить до сивенького дядька, що стоїть собі осторонь коло свого човна й тихо дивиться на нас.

— Дєдушка, скільки візьмете на Січ, щоб отак три дні?

Дідок вперіщив для чогось у землю свої лагідні блакитні очі й почухав під кашкетом. Півень скористувався роздумуванням, щоб остаточно вплинути на нього:

— Тільки ж4 по-божому, дєдушка! Не говоріть лиш-нього.

Дідок почухав ще другою рукою під кашкетом і тоді вже рішуче подивився на Півня.

— Та менше, як п'ять рублів ніззя взять. Півень ворухнув куцою ногою:

— А так, щоб — три, дєдушка?

— Повірте, що менше вже ніяк ніззя, як п'ять! Півень засопів і тювернувся до мене:

— Сідайте!

Півень ще раз нагадав мені про Забутного, попа, пляшку, й ми розпрощались.

Човен вибився з пришибу на середину Дніпра, й швидка течія несе його на південь. Дніпро забігає в чагарі плавнів.

Плавні. Колишній Великий Луг.

Гей, Січ — мати,

А Великий Луг — батько!

Гей, що в Лузі заробити,

Те в Січі пропити...

Але мало що заробиш у теперішньому Великому Лузі. Давно вже чужі винищили могутні дуби, витолочили очерети і вибили дичину, тепер плавні світять пеньками й невеликим чагарником.

Позаду від пристані рушив на них пароплав.

Я запитав дідка:

— Це на Херсон іде пароплав?

— Да, на Херсон, ну тільки, що ж ви говорите "пароплав"! По-настоящому треба казати — "параход", а не "пароплав". Це тепер скрізь пішло, щоб "по-українськи". Ну для чого ото воно!..

Еге-е! Мій дід не звичайний собі човнар. Я починаю з ним розмовляти, і що ж? Дідок — україножер, пацифіст і містик. Він скаржиться на свою доньку, що "ламає там десь язика" в школі, а оце одружилась "по-совєць-кому".

— Ну, що ото за свадьба тепер! Раніш так люди в церкві вінчались, перед іконами. А тепер підуть собі, розпишуться і вже ніби вінчані — ну, яка ж зовсім некрасива лавочка получаєця!

Дід поволі громадить за течією веслами, м'яко стелячи поглядом своїх блакитних очей по дніпровій поверхні. У нього незвичайні очі. Засмагла, рудувата, порепана шкіра і кругла, невелика борода — сріблом серед попелу — видаються машкарою, як глянути на ці очі. Вони ніжні, глибокі, задумливі і всевидющі. До цих очей треба зовсім іншого виду, а не того, що є в дідка. Люди з такими очима бувають або природжені філософи, або кінчають божевіллям. На вигляд моєму дідкові років 65, а може, й більше. Хто його знає. Він любить філософствувати, говорить спокійним, безапеляційним тоном, а втім у нього, безперечно, є якийсь бзик.

Він давно одбився від землі, столярував трохи, а тепер держить човна і з того живе.

Низько над нами важко пролетів птах.

— Чайка,— сказав я сам до себе.

— Це не чайка; по-настоящому — це мартин. Я колись знав усяку птицю, охотником був, а опосля закинув.

— Чому?

Дідок трохи помовчав, потер долоні і знову взявся за весла:

— Багато я стріляв усякої дичі, а потім, як повмирали мої два сини,— кинув. Ну чисто ж, як каченята вмирали. Тепер і дивитись на ружжо не можу. Нащо кров проливати? Багато її і так проливали. От були в нас австрійці. Люди, сказать би, настоящі, а тільки й вони подались відціля. Подивились одного разу в Дніпро, а там — білі тіні. Тоді вони покидали туди оружжа і все, а самі повтікали, потому, кажуть, у вас багато вже крові пролито, більше вже не можна — білі тіні в Дніпрі виступають, а винуватого ми й не знайшли...

Я дивлюсь на дідка, і мені стає трохи моторошно. Блакитні очі його — прозорі й не мигають. Човен завертає в бік до Павлюка.

Павлюк тут майже пересох, і нам доводиться волочити його по мілкому. Павлюком починається січова система річок. Це Павлюком треба було їхати на Чортомлицьку Січ і на останню, Покровську.

Хто б сказав, що тут пливли колись запорозькі чайки, проходили байдаки! Але багато втекло за літами води в Чорне море, і вузенький Павлюк крутиться між чагарями і ось-ось пересохне по деяких місцях. У воду падає коріння зрубаних дерев, обвалюється берег.

— Отут торік дядько з Капулівки пушку стару знайшов — із берега вистромилась, запорозька ще вона, кажуть.

— Ну і що ж він з нею зробив?

— Та продав ковалеві за три рублі.

Сонце пробивається крізь дерева, котячись до заходу, і таким маленьким розплескалось воно золотими брязкотельцями в тихій воді, як маленький і сумирний Павлюк після давніх морських походів, після Кішки, Сагайдачного, Сірка, Гордієнка.

Мені спало раптом на думку спровокувати діда. Я невинно питаю:

— А скажіть — що воно за люди ті, запорожці були? Дідок набрався поважності й трохи врочисто каже:

— Були такі, воювали все... Вони, бачите, були дуже уверені в православній вірі, через те й бились усе времня. Ну тільки одна в них ошибка була: пити горілку дуже любили...

Павлюк звернув праворуч і одразу поширшав. Неподалеку на горі з-за дерев висувається зелена церковна баня.

— А оце річка Скарбна. Я знову провокую дідка.

— Чого це вона так зветься?

— Та кажуть, буцім, на дні її скарб, сказать би — клад, запорожці на човні потопили.

— Ну і що ж — ніхто не дістав того скарбу?

— Не. Це вам не хвакт дістати, ну тільки не звєсно, бачите, настроєній його... Аби хто знав про настроєніє, так досі б уже дістав, а то не знають: запорожці його заворожили. Були в них такі характерники, вроді як би сказать,— чаклуни по-настоящому.

Павлюк підліз до Чортомлицького острова і загубився між річками, що стиснули звідусіль Чортомлицьку Січ.

— Ну оце й Січ тут була... Може, вийдете погуляти?

Я виходжу з човна й ступаю на горб острова. Довгі літа, весняні води одірвали вже давно більшу частину його. Залишився тільки горбок, що на ньому ростуть буйно будяки з реп'яхами, а все інше пішло за літами, за водою, набезвік...

Тут була Чортомлицька Січ. Тут за Сірка яничари з татарами на Різдво увірвались у Січ. Тут хазяйнувала Петровська карна експедиція з Ґалаґаном 1709 року, відціля вирушав під Перекоп, на Бахчисарай Сірко з товариством. Тут була Січ...

Та й колючі ж будяки ростуть там, де лилась колись кров. Невеликий горбок на острові скрізь поколупано ямами, і в ямах можна легко знайти черепки кахлів від куренів, посуд, якісь залізка.