Там, де тіні забутих днів - Антоненко-Давидович Борис

Степи зеленіють;

Діди лежать, а над ними

Могили синіють.

Та що з того, що високі?

Ніхто їх не знає...

Т. Шевченко.

Суворі кам'яні обриси ранкової Хортиці лишились позаду. Пароплав, покрутившись перед пристанню, з кінцем бере твердий курс коло правого берега. І ось безнастанною мжичкою по даху хлюпотять його колеса десь збоку, і застиглою масою олива міниться під сонцем спокійна Дніпрова вода.

Ми вийшли вже із запорозьких "Фермопіл", і закурене, брудне Запоріжжя — колишній Олександрівськ — туманиться в синюватій далині.

То — справжні, наші, сучасні українські Фермопіли.

Там зійшлись на протилежних берегах віки 4 стали на чатах один проти одного. Похмура легендарна Хортиця, а за нею степ і мовчазні зажурені могили, і чорні шила Олександрівських димарів, пронизливий крик автомобільних рожків, лайка вантажників, баржі, вокзал. Дніпро розмежував чатових, і вони, як змилені баскі коні, закам'яніли над прірвою.

А Дніпро тече до моря,

Все пита Хортиці —

Де ж той Байда, де ж та Січа,

Стяг і гаківниці?

Але то — неправда. То тільки у вірші так. А насправді ліньки, не поспішаючись, тече спокійний, флегматичний Дніпро і мету його одвічного руху на низ, через плавні і степ, до моря визначають тепер тільки:

— Квиток третього класу до Нікополя коштує, здається, 1 крб. 80 коп., а до Херсона...

Пароплави залізними хребтами розкраяли Дніпрові його романтику і упрілим від спеки пасажирам — плювати на "стяг і гаківниці".

Від буйного шумовиння потонулих віків Дніпрові залишились тільки флегма і розпарені мрійні лінощі.

Вчитель, що сидить поруч мене, показує пальцем назад:

— Ото бачите — бовваніє, ніби скеля? То — Казна. Кажуть, буцімто петровські салдати, сплюндрувавши Чортомлицьку Січ, катували там полонених запорожців;

від того й назва "Казна". Про той острів усякі легенди ходять. Діди оповідають за нього погану славу...

Все навколо — це колишні запорозькі вольності. Але одлетіли набезвік забуті тривожні дні і не знати вже — коли пішли світовими мандрами чубаті запорожці. І "вольності" їхні затопили рябою масою інші зайди. Через те й край цей якийсь чудний, контрастовий.

З пароплава видно часом степ. Степ розігнався на всю широчінь, скільки оком глянути, і помчав за обрій. Тільки могили залишились на його сліду. Бовваніють у блакитній млі:

Стоять та сумують.

І ці прості, невибагливі Тарасові слова якнайкраще передають образ сьогоднішнього степу, що на ньому "скрізь могили". Є якась своя, степова туга. її годі збагнути. Ось глянеш просто на ті безкраї обшири, і твій зір потоне десь далеко-далеко, отам, де лягла чорною запаскою рілля, де зірвався з могили шуліка, де громадяться на блакитному морі вітрила хмар, щоб без мети летіти назад, у мунуле, у те, що вже ніколи не вернеться, що вже не може бути... І тоді думка поринає у віки, і, здається, чуєш, як засвистіла отам, за піщаними прибережними смугами, скитська стріла і з яру — чи то вітер повіяв, чи татарин хижо фисьнув на коня, а десь за могилою мріється козачий спис і червоною цяткою мигтить шлик...

Це степова романтика, і через неї сантименти полонять Думку.

Степ же! Омріяний, історичний степ!.. То дарма, що він поораний і розмежований давно. Він пустив у мандри небуття своїх завзятих пестунів, а сам, подоланий віками, ліг, старий, відпочити; заснув непробудним сном у легенді. Давно вже осіли на ньому невідомі приходьки, круто повернула в нове річище безугавна ріка життя, а він усе ще спить, усе ще марить... Такий чудний наш степ, такий чудний і химерний! Серед нових днів він немовби здорожився і заблудився серед одвічних манівців.

Обсіли йому груди, розпаювали між собою й заходилися корчувати плугами з чорних покладів його пісню-думу. їхня нога не оступиться на могилі, і руки не пустять чепіг: їм степ чужий, вони не знають степових таємниць. Степ, як чаклун-характерник із Січі, поховав у кладах понад порогами, на дні Павлюка й Чортомлика скарби своїх давніх днів і тільки дослухається крізь сон — ану ж якої то пісні співають нові вітри. Одспівана давно вже, степе твоя пісня! По-дурному, голубе, мариш і сниш, оточений звідусіль новими днями. Твоє місце з твоїми могилами —— в Дніпропетровському музеї Яворницького, де лежать не один рік козацькі шаблі, мушкети, пляшка горілки, жупан і вся "козацька слава", вкрита тлінним порохом тиші й супокоєм наукових розвідок. Отаке-то, старий!..

Ну, ось у мене вже і знайомий є. Це нікопольський учитель Півень. Він пропонує мені розташуватися в його школі,— подивитись Нікополь добре, а там видно буде, що робити. Гаразд! Я переходжу маленьку нікопольську пристань, і ось ми вдвох із Півнем на славнозвісному Мики-тиному розі, де Хмельницький дістав колись від Січового товариства гетьманську булаву.

— Ото, бачите, узвіз, мурований такий, то — старовинний дуже, він іще за Січі був...

Узвозом їде сонний водовіз до Дніпра набирати води, а просто перед нами висока дерев'яна церква.

— Це Покровський собор, січова церква.

Але давно вже січову Покрову вкрито суздальськими шишкуватими банями, а з цвинтаря виходить статечний протоієрей з поважною сивою бородою. Такі протоієрейсь-кі бороди прикрашали колись випускні картки єпархіальних шкіл і семінарій.

Півень суворо поглядає в бік протоієрея і голосно зауважує мені:

— Це сволоч: русифікатор і чорносотенець! А оце, дивіться, вкопаний у землю хрест на цвинтарі — це хрест із останньої січової церкви.

Півень забув уже за протоієрея і, шкутильгаючи (в нього одна нога куціша за другу), веде мене до залізного іржавого хреста.

Дивна, справді, наша історична доля: зо всіх буйних літ, що ураганами пролетіли через наш степ, нам лишились у спадщину самі тільки хрести та могили...

Тепер ми підемо до школи ім. Шевченка. Півень там за завідувача, і я можу перебути тут скільки хочу. Школа ім. Шевченка, як і годиться їй, стоїть на Микитинській вулиці.

Отут саме був Микитин ріг, між Дніпром і Лапинкою, тут гуляло колись запорозьке товариство, отут Богдан Хмельницький... одне слово, тут що не крок — то історія. Щоправда, сьогодні Півневі трапилась уранці прикоість: ідучи на базар, Півень випадково глянув на паркан і побачив нову табличку, з новою назвою вулиці. Вулицю перейменували. Півень страшенно обурюється: Це ж історична назва "Микитинська". Від Микити-ного рогу. Ну хіба ж так можна? Завтра обов'язково піду до райвиконкому балакати. Це ж просто скандал!

Півень хвилюється. На його широкому, засмаглому лиці з щетинкою голеної бороди виступає піт. І це недарма. Півень так накостричився. Він у Нікополі — стовп культури, він, власне, єдиний кит, на якому тримається вся освітня робота в Нікополі. Курси української — треба з Півнем порадитись, треба Півня закликати, запросити Півня викладати; Шевченкове свято — Півневі доручити сказати промову й організувати з аматорів концерт; капела кобзарів приїхала — Півень із ними злистувався і запросив. Півень організував у Нікополі крихітний музей і по-запорозькому одбивається від зазіхань на нього Яворницького з Дніпропетровського. Півень навіть ви-власнив у якогось міщанина запорозький курінь і перетягнув його на шкільне подвір'я. Насправді, це не курінь, розуміється, а просто комора, що належала Полтавському куреневі, але Півень ним дуже пишається:

— Ніде, навіть у Яворницького немає такого куреня! Ось гляньте на одвірок...

Півень тикає товстим пальцем у спорохнявілий мережаний одвірок, і я ледве розбираю вирізані там, але вже стерті часом слова: 1756 року іюн я... дня построинъ курень Полтавскій.

Двоє шестикутних дверей з міцними (по-запорозькому) засувами ведуть у порожнє приміщення, де замість стелі світять ребрами старі сохи. Півень піймав на них мій погляд і заспокоює:

— Це нічого. В серпні, як учні зійдуться, ми реставруємо курінь,— з очерету дах зробимо, побілимо, отоді глянути на курінь — да! Ходім чай пити."

Ми йдемо в садок, де парує Півнів самовар і голос Півневі стає інтимніший:

— Воно, звісно, можна було б робити, ну тільки ж перебаранчають. Партком, райвиконком — із ними гаразд: національна політика партії, українізація! Ви знаєте — дивна річ, вони українізують Запоріжжя більше, ніж хто до них раніш: газета, школа і взагалі. Але тут, понімаєте, є із своїх —"землячки"...— Півень підморгнув оком і оскалив дебелі зуби: — Так оці "землячки", понімаєте,— не дають життя. Взяти б хоч і оцей курінь, що перетягнув до школи. Воно ж це потрібно, історія, а вони, як тільки довідались, так і пішли пащекувати: "Очередное проявление шовинизма в Пивня". Ви розумієте: курінь і шовінізм! Ах же сволочі!..— Півень із серцем ляснув себе волосатими долонями по стегнах.— От і працюй серед таких...

Сонце кинуло в Дніпро золоту мережку і милується з неї, пустотливе. Я одлежався на пляжі й рушаю до човна, щоб переїхати на той бік до Нікополя. Вдивляюсь у Нікополь, і мені хочеться знайти в його розляпаному вигляді якусь згадку, хоч маленький контур Микитино.го рогу, але дарма: червоні черепиці дахів, шишкуваті церковні бані з бузковим відлиском і десь далеко праворуч товаровий поїзд — одгонять мертвим повітовим спокоєм. Там десь за містом позначила свій чорний шлях марганцевими руднями нова доба, а місто корчиться маленькими будинками в страшенній зануді. Ті дні, коли гупотіла аемля від бентежної січової ради, коли мчали на герць молодики,— давно минули. їхня тінь наче впала і держиться ще на старовинному узвозі, де і сьогодні, як і вчора, як і рік тому, як і за Січі, сонний водовіз набирає дніпрової води, а все решта застигло в напівсні. Куняє провізор у аптеці, рухаючись тільки тоді, коли вже надо-пекла зграя мух і її конче треба одігнати, ліньки дивиться з-за дверей брудної голярні молода єврейка-голяр, геть зовсім розварилось і, здається, ось-ось застигне непорушне навіть саме нікопольське сонце.

Я сідаю в човна і їду на лівий берег... якась дачна мамаша з донькою-панянкою: "Кашмар — какая жара! Ужас..."

Я запитав щось човнаря. Мамаша пильно мене оглянула і посміхнулась донці: "Щирій українец!.." Я запитав мамашу по-російському: "Почему же "щирій". Але тут у розмову втрутилась донька: "Я первій раз слышу, чтобы так быстро разговаривали по-украински, как вы"... Донька дивиться на мене так зацікавлено, немов побачила перед собою раптом справжнього некарикатурного Чемберлена.

— То есть, как это "быстро"?..

Донька кокетливо виглядає з-під білого капелюшка й трохи ніяково каже:

— Я сама преподаю украинский язык в школе, в Донбассе, но так, как вы, я не умею "балакать"...

—— Как же вы "преподаете"?

— Собственно, я преподаю, конечно, не по-украински, а по-народному, по Шевченку, и дети — ничего: правильно пишут и читать "Читанку" могут...

— А — говорить по-украински?

Панянка лукаво глянула знову з-під капелюшка і засміялась:

— А это уж — вопрос!..

Позаду знову узвозом повзе водовіз набирати з Дніпра води, а провізор вийшов з аптеки на ріжок поїсти морозива.