Великі очі - Іваненко Оксана

Ходи сюди до вікна. Одкрий очі — ай-ай-ай! — ти ними нічого не бачиш. Раз! От я влив туди краплі. Давай вуха. Готово. На хвилинку я зав'яжу тебе чистим бинтом — так. А тепер я виведу тебе на свіже повітря у свій сад, давай руку. От ми вийшли. Я зніму з тебе бинти, і ти з півгодини побігай тут.

Хлопчик одкрив очі — і здивовано скрикнув. Це був чарівний сад, чи його очі і вуха стали чарівними? Він так багато побачив і так багато почув!

В саду росли чарівні квіти, і хлопчик бачив найтонші переливи на їхніх пелюстках. В саду були великі озера з такою дивною прозорою водою, що всі квіти й дерева кольористо, з найніжнішими відтінками, відбивалися в них. Усе було сплетено, вишито, вимережено з чудових різноманітних фарб, і кожна тоненька травинка була живою дивною істотою. Та найдивніше в цьому саду було те, що в ньому лунала чарівна музика. Хто це грав? Хлопчик прислухався і почув, що це грають дерева. Так, так, справді, це грали дерева, коли вітер гойдав їхнє листя. Бузок дзвенів, як ніжні китайські дзвіночки; берізки, ніби скрипки, виводили тонку мелодію; немов кларнети, що завжди прагнуть вище за всіх, стриміли вгору високі стрункі тополі; і, як старий поважний барабан, інколи подавав свій голос дуб. Все, все грало й співало в саду, і все, все чув хлопчик. Він чув, як розпускаються квіти і наливаються, червоніють черешні.

Хіба ж могло бути сумно, коли стільки чуєш?

Але хлопчикові чогось не вистачало. Йому самому захотілося грати в цьому дивному оркестрі!

І він побіг назад до лікаря і з палаючими очима, торсаючи його за рукав білого халата, сказав:

— Я хочу теж грати, але я поламав скрипку, і мені діти більше не дадуть! Навчіть мене грати, ви ж усе можете!

Лікар засміявся:

— Ну, що ти, я тільки лікую. Але я вже до кінця віддячу тобі,— сказав він.— Я можу дати тобі чарівну скрипку, і ти будеш на ній так грати, як тобі хочеться.

— Ой, дайте мені швидше,— закричав хлопчик. І очі в нього так розгорілися, що просто можна було сірник об них запалити.

Лікар вийняв з третьої шафи невеличку скрипку.

— Не зважай,— сказав Він,— що вона звичайна на вигляд. Це чарівна скрипка, і подарував її мені старий музикант, який вмів причаровувати людей і звірів, навіть змій, своєю музикою. Я дам тобі тимчасово цю скрипку, але від тебе залежить, щоб вона залишилася чарівною: її чари гинуть, коли на ній перестають грати, і її чари збільшуватимуться, чим більше ти гратимеш на ній.

Я зробив тобі тонкий слух і великі очі, ти тепер багато бачитимеш і багато чутимеш. Ти мусиш навчитися грати так, як грають дерева, як співають птахи, як літає вітер і... як живуть люди. Тоді ти гратимеш нові пісні, які слухатимуть і радісно співатимуть усі.

— Я гратиму день і ніч, щоб вона була чарівною, як і в того музиканта, який причаровував людей і звірів,— палко сказав Ясь.— Але що мені робити? Мене вигнали з дому. Коли я повернуся і тільки гратиму, мене знову виженуть.

— Ну, то ти не йди додому,— порадив серйозно лікар. — Мати тобі сказала, щоб ти йшов на всі чотири вітри. От ти пішов за одним вітром — до мене, іди тепер за другим!

І хлопчик закинув за плечі торбинку з скрипкою, зсунув кепку з очей на потилицю, щоб добре було все видно, попрощався з лікарем і пішов за другим вітром.

З торбинкою за плечима, з кепкою на потилиці йшов веселий Ясь з ясними очима і весело підспівував легенькому вітру, квітам і житу.

От ліс. Він зупиниться тут. Він піде далеко-далеко в глиб лісу, щоб ніхто його не побачив і не почув, і там гратиме на своїй чарівній скрипці

— Тьох, тьох, тьох,— співала сіренька пташка. Як гарно!

Хлопчик вийняв скрипку і провів смичком. Що це? Свиня десь захрокала, чи що? він тільки заважа-

тиме, псуватиме лісову музику?

У хлопчика аж сльози виступили на очах. Та він згадав — адже вона, скрипка, лежала в лікарні, а лікар же на ній не грав, от вона й загубила свої чари. Але ж чим більше на ній грати — тим швидше вони повернуться.

— Нічого! — кивнув Ясь уперто головою.— Хай зараз, як свиня захрокала — вона мусить заспівати, як пташка!

І він грав, уперто грав, аж поки раптом не почулося у нього під рукою — тьох, тьох!

Він озирнувся. Це та сіренька пташка так близько підлетіла? Але ні, пташка сиділа високо на гілці і теж озиралася: де це співає її товаришка?

Хлопчик знову так само повів смичком — і вже ясно почув, що це у нього так вийшло, і раптом сіренька пташка підлетіла зовсім близько і разом зі скрипкою защебетала — тьох, тьох! — так гарно!

Хлопчик розтягся на сухому торішньому листі, стомлений, але радісний і гордий вперше в житті за свій успіх.

Адже до його скрипки повернуться її чари!

Ви думаєте, це було легко?

Коли б Ясь не вірив незвичайному лікареві, що чари мусять повернутися, він би давно вже кинув скрипку.

Перші дні у нього виходило лише тьох-тьох — і більше нічого, а далі знову ніби поросята хрокали і ніби вчитель скрипучим голосом розповідав щось нудне, чого Ясь і не слухав.

І стільки цікавого було навкруги! Хотілося полазити по деревах, поплавати в річці. Але хлопчик згадував слова гострого лікаря і грав, грав, грав.

І от раз він помітив: він грав на своїй скрипці, і раптом зупинилися три пташки, що пролітали повз нього, зупинилася прозора ледь-ледь блакитна бабка, за нею зелений маленький жучок і чорний великий жук з рогами. Вони зупинилися і співали разом з ним. Одна пташка просто сміялася трелями, а жук з рогами підспівував басом, звичайно, жучиним басом — жу-жу-жу!

Це вийшло чудесно!

Хлопчик бігав по лісу, сміявся, співав, і здавалося йому, що в лісі — його близькі, рідні товариші. А три сіренькі пташки, прозора бабка, зелененький жучок і чорний великий жук з рогами так заприятелювали з ним, що завжди літали над його головою.

Якось увечері, коли вже виплив золотий човник-мі-сяць, хлопчик сів над лісовим струмком, і йому стало чомусь журно. Ну, так просто, буває ж іноді журно, адже він був невеличкий ще хлопчик — може, він просто свій дім згадав, чи що. І він заграв журливої, сумної пісні...

Ой, як сумно стало в лісі!

З своєї нірки вилізла лисичка, як стара бабуся, обіперлася гострою голівкою на лапку, згадала, як її раз трохи не схопили хорти і як їй не вдалося курку стягти, і мало не заплакала. Вовчиця десь далеко підскулювала, що телята її не люблять і, як побачать, враз розбігаються. Струмочок тік ледь-ледь, не журчав і не сміявся. А хмара комарів здивовано зупинилася і не полетіла нікого кусати. Та й сам хлопчик так розчулився, що не міг більше грати і відклав скрипку. Це він добре зробив, а то так стало сумно, що вже збиралися хмари і могли ще пролитися дощем.

А вранці, тільки визирнуло сонце і Ясь, відкривши очі, побачив над собою своїх товаришів,— йому аж соромно стало. Як з такою скрипкою так зажуритися і такий сум нагнати на весь ліс!

Ні, мабуть, йому вже треба йти далі, за третім вітром! І на прощання він заграв так радісно, так весело, що всі враз звеселилися: зайчики застрибали, вся лісова капела пташок заспівала, а ящірка так розтанцювалася, що загубила хвостик, тому що він легко ламався. Правда, швидко відріс новий, так що особливої шкоди не було. Жуки і бабки показали надзвичайні танки в повітрі, а пустун-стру-мок так швидко побіг, що рибки, які мирно плавали в ньому, вистрибнули на берег. Музика-танок лунала по всьому лісі — це Ясь прощався з усіма його мешканцями.

Він ішов веселий та бадьорий, з торбинкою за плечима, кепкою на потилиці і чарівною скрипкою в руках за третім вітром, а над ним летіли маленький жучок і великий чорний жук з рогами, і всі співали.

Дзень-дзень! Дзелень! Який ясний весняний день!

По пагорках, по горбках, по зелених запашних луках ішов Ясь, і трава була м'яка, ніжна, як волосся, вимите дощовою водою.

На луках паслися білі вівці і баранці з задерикуватими ріжками.

Білі купи їх були, як білі хмарки, що спускалися на землю, а на синьому, теж ніби вимитому небі пливли справжні білі хмари, як отари овець.

Ясі} грав, і раптом круторогий баранець-ватажок почав вибрикувати ногами — туди й сюди, туди й сюди. Ну, а вівці як вівці, звичайно, купою за ним, і замекали всі — ме-ме-ме!

Хлопці-пастушки в широких брилях перелякано подивилися — що це з їхньою отарою? Побігли за нею, але музика була така весела, що по дорозі вони не стерпіли, щоб і самим не зробити кілька викрутасів ногами.

— Цікаво ти граєш,— сказав один з них.

— Але так ти всіх овець хтозна-куди заведеш!

— Краще ти веди вже їх додому,— засміявся третій. І вони всі пішли додому, до тих хат, що біліли ген-ген.

Попереду витанцьовував круторогий баранець, за ним вівці, далі йшов Ясь і грав на скрипці, а хлопці-пастушки з усіх сил помагали йому на сопілках. А в одного сопілки не було — так він просто на губах.

З другого поля поверталася трактористка на тракторі. До неї долинула музика — і раптом і їй, і тракторові стало дуже весело. Вона поправила квітчасту хустку на голові, та як закрутить рулем, та як заспіває, а трактор підстрибом, підстрибом — так і помчав вулицею.

В селі вже повернулися з робіт, і тепер всі вибігли на вулицю — що воно за весілля іде?

А то поверталася отара, і протанцювала вона до кошари і, танцюючи, увійшла в неї.

— Ну, годі, а то вони не поснуть,— застережливо сказав пастушок.

— Не поснуть? — усміхнувся Ясь і заграв таку колискову пісню, що не тільки всі вівці, телята й лошата враз поснули, а й усі немовлята в своїх колисках, і матері були дуже здивовані, що сьогодні їм так мало клопоту з дітьми.

Полюбився усім хлопчик зі скрипкою, і залишили його в селі.

Зранку Ясь ішов з усіма на роботу або на поле, або на городи, або в сади.

А сади були великі і такі пахучі від яблук, що коли дихали цим повітрям, здавалося, що яблука їли. А кожне яблуко було таке завбільшки, що й голови Ясевої не видно було, коли він підносив яблуко до рота. Яблуні треба було підпирати тичками, бо ніяк вони не могли втримати свого віття. І Ясь чув, як яблуні зітхали, але задоволено зітхали, так, як матері, що заморяться інколи від дітей, а все ж таки раді, що діти хороші ростуть. Увечері знімуть найстигліші яблука і понесуть на вечерю. Ясь іде, грає, і поля соняшників повертають до його пісні голівки, як до сонця, і люди, що йдуть з ниви, підхоплюють ту пісню і сміються до Яся.

А Ясеві дивно — як це він раніше не бачив, що в людей бувають такі хороші очі і лагідні усмішки.

І пішла вже чутка по інших селах, що живе там дивовижний хлопець з дивовижною скрипкою і там усім дуже весело і робиться, і живеться, і пшеницю зняли там найперші.

І Ясеві ще дужче хотілося так грати для цих людей, щоб було їм легко працювати й радісно спочивати.

Та от завернув до них якийсь парубок.