Великі королівські лови - Бічуя Ніна

Тихо.

То дзвони дзвонять.

Як я чумакував, то не ходив сюди. До Криму ходив.

А тут по мені дзвони дзвонять.

А що то за річка, яке їй Ім'я?

А що то за церква, яке їй ім'я?

А що то за люди стоять, яке їм ім'я? Нащо їх на майдан зігнано? Аби зі смерті моєї потіху мали? Аби од них наругу прийняв? Об чім гайдамака думати має, коли смерть просто в очі косою тне? Об тім, як би ту косу та видерти із рук костомашиних. А вже не порятуєшся, бо той кінець .певний, як певне те, що було до мене і по мені буде.

А то що?

А то моя душа.

АнІ не скривавлена, ані не заплакана, ані не засмучена — біла-біла, маленька така, в мене на долоні, тримаю сам свою душу в долоні, коли схочу, то випущу, не дай боже смерті в чужині умерти, що то за ріка, що за церква, що за люди... Казав колись дід Остап: у житті — як у міхові з бараболею: раз — одне зверху, а перетруси — то інше зверху...

А вони плачуть — по мені плачуть?..

Чи то коси у них в руках? Чи вила? А дзвони б'ють — на сполох, не за упокій?

А з моєї шибениці смолоскипа зробити — гарно буде.

Та річка — як у Вербках, і дзвони як удома, і люди як удома.

Не дав бог смерті в чужині умерти.

Гадали, в чужину пригнали? Додому привели.

Плачуть. Хустинами очі витирають, на сполох дзвонять.

Гадали — на пострах пригнали через усю Україну? — Ні, смолоскипа зроблять.

Шинкарка зваблювала. Гарні груди мала шинкарка.

' Плачуть. Одна земля:' шибеницями в'язана, палями збита докупи. Казав дід Остап:

— Гірко стояти над могилою батьківською, а ще гірше не Мати предківської могили. Не знати, де праху предків уклонятися.

Моя душа в моїй долоні. То я їм віддав. Вони по мені плачуть.

У дзвони дзвонять. Гарно дзвонять, свої дзвони дзвонять, земля праху не вивергне. Своя земля, у ній зостануся.

Король полювати зволив. Оленя цькували.

Біг олень просікою широкою, а втекти не міг. Попід ноги йому чвиркали кулі й змітали легенькі хмарки пилу. Якби яка птаха недолужна. З поганським голоском: цьвік, цьвік. Хоча б твар у твар стали, а то з-за прикриття уздовж дороги, широкої, як ріка,— цьвіть, цьвіть — і хмарка пилу.

Став олень, перечепившись утомленими ногами через дерево, упоперек дороги звалене.

Убік — то кулі з-за прикриття. Назад? То кулі уздовж дороги. Хоч би вже котра втрапила. А то насмішкується — цьвік, цьвік,— то поки мить розмірковував, королівська куля його вразила. Чатувала тут, за деревом, що бурелом упоперек дороги кинув. Або ж не бурелом, хтось лукавий кинув, аби йому біг перепинити. Король полювати зволив.

А королівські хорти знову кров із рани злизували. Гарчали.

Та прикрий моє тіло, чумацькеє, біле, щоб не курило, та од буйного вітру, од ясного сонця щоб не чорніло.

Нарядили тому чумакові труну із рогожі...

Вийшла мати за ворота та й стала питати, коли тебе, мій синочку, в гості дожидати; тоді-мене, моя мати, будеш дожидати, як проросте зеленая трава в хаті на помості.

Йшли через усю Україну од Львова до Умані безрукі, без'язикі, безногі, шкандибали, —шматка хліба просили: на вістрях вил волі шукали собі та Україні і таки знайшли сімсот шибениць од Львова до Умані.

"Ми твого бачили — посліплено його за Брацлавом; бачили: йде, додому скоро буде".

То стоїть мати за ворітьми, сподівається.

"Ми твого бачили, обі руки врубано йому, над Бугом бачили, вертається, додому скоро буде". То стоїть мати за ворітьми.

"Ми твого бачили за кілька верст, одпочити спинився, води напитися, обі ноги йому втято, ось-ось буде".

То стоїть мати на воротах, виглядає. "Ми твого бачили в Городку, його страчено, скоро..."

А мати стоїть на воротах.