Новолітування - Харчук Борис

Тоді важко сіли край столу.

Ми обліплюємо стола. А вони розпускають хустину, але начеб забувають стягнути її з голови а чи такі втомлені, що це зробити їм не під силу. Й кажуть:

— Я нічого... А от одній жінці... Я здибалася з нею в дорозі. Вона такого мені нарозповідала.

Кінці хустини розсунулися й лежать на маминих плечах, як опалі крила.

— Та незнайома жінка була чомусь у лісі, в Ярилівщині. То дуже густий і темний ліс. Влітку там не видно сонця, а взимку такі глибокі сніги, що провалюєшся по самі пахви. Розповідає: ще вона не вибралася з тієї Ярилівщини, а їй над головою щось гуде. Дивиться, аж то літак. Пролетів, завертається й кружляє над лісом. Розвідує, десь-то винишкує партизанів. Їй байдуже. Та лише вона скотилася в долину, а літак як зареве, падає на неї й — "тра-та-та!" Підіймається, розвертається й нападає знову...

Мати оповідали, передихаючи.

— Долина, білі поля, найдрібніша цяточка видна. Та жінка заривається з головою в сніг, а літак накриває її своїми крилами, як кібець курча. "Тра-та-та!.." Кулі шкварчать у снігу, як гарячі шкварки. Літак ганявся за нею, а вона то бігцем, то поповзом ухилялася від нього. Доля милувала її. Трапився місточок, задутий снігом, вона і сховалася... Я йшла через місточок, тут ми з нею здибалися. Я спровадила її додому, тому й загаялася.

Мати схилили голову й докинули:

— Фріци, мабуть, завтра кидатимуть на Ярилівщину залізну кутю.

Брат заперечив:

— Якусь нещасну піщаницю. — Й додав: — Нумо вечеряти. Наша кутя без меду й без цукру, але вона засмачена розтертим маком. — І він перелічував на пальцях наші страви, хвалився, що ми підемо з ним новолітувати; старший, а вдавав із себе малого.

Я запитав, як дорослий:

— Але ж ви, мамо, хліб донесли?

А бабуся журно мовчали: їм було жаль тієї молодиці, яку обстріляв літак, а чи вони відразу здогадалися про те, що нам з братом і на гадку не спадало.

Ми почали вечеряти кутею, запиваючи узваром. Мати взяли одну ложку, другу, за третьою їхні очі почали сплющуватися.

Перш ніж влягтися, я приміряв бабусині чоботи. Потім довго не спалося. Я боявся, що просплю досвіток. Згадувалися слова, які треба приказувати посіваючи. Жодного з тих слів не можна було забути, бо вони промовляються самим сумлінням. Я уявляв свого прадіда, який підкидав до стелі ложку куті, й згадував бабусину науку:

— Новолітуйте, посівайте, щоб усі поля, де вони тільки є на землі, родили...— Я це шепотів і шепотів.

А розбудили мене бабуся колоскове: так доторкнулися до мого плеча, як літній лагідний вітер торкає колосся, щоб не обросилося.

Я спохопився. Брат уже взувся — широченні халяви височіли йому геть за коліна. Я теж заходився взуватися у викривлені й загнуздані мотуззям шкарбуни. Мене зав'язувано в хустину, теплої шапки я не мав. Брат глузував. Я крутив головою, не давався, але бабуся зав'язали мене в хустину, а поверх насунули картуз; насварилися на брата, вгомонили обох, щоб не ворохобились і не шарварку-вали (мати сплять міцним сном), і спровадили нас.

Ми рушили, захопивши рукавицю з зерном.

Заходили з хати у хату. Я за порогом здіймав картуза, а брат скидав свою шапку-бирку, бралися за клямку, гукаючи:

— Не ми йдемо: Новий рік іде!

Нам відгукувано:

— Нехай іде, нехай мирний і здоровий буде!

Тоді я починав:

— Запряжем хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поля робити...

— Сійся-родися, жито-пшениця, всяка пашниця, — проголошував брат.

У нашій рукавиці не лише жито й пшениця — ячмінь, овес, гречка, просо, мак... Хіба щастя може бути одноманітне?

Ми набирали по жменьці, й наші голоси дзвеніли:

— Щоб не бив град... Щоб поля не засівалися кулями, білим тілом не заволочувалися і кров'ю не споліскувались. — Так наставляли бабуся.

А завершували:

— Сійся-родися... Коноплі до стелі, льон по коліна, щоб у вас, люди, голова не боліла!

Дуже тиснув мороз, але ми пройшли вздовж і впоперек села, не поминувши жодної хати. Не взяли ні пирога, ні копійки: відробляли борг перед лихоліттям.

Мати вже нас чекали. Стояли в своєму кожушку. А в ньому поли так посічено кулями, що можна встромляти пальці.

— Заходьте і посівайте, — просили.

Ми посівали щедро і старанно. Мені й досі здається, що це зерно не можуть склювати ні свійські кури, ні дикі хижі птахи, що воно ніколи не струпіє.

— Запряжемо хмару, виїдемо на сонці: землю орати — поле робити!