Кобза (збірка) - Грабовський Павло

кожна б рада-радесенька
Швидше дочку засторчить.

ЗОЛОТО

Золото, золото, вславлене по світу!
Все продаси ти, все купиш без розпиту.
Добре тому, хто гребе тебе жменею;
Важко без тебе — з пустою кишенею.
Хлопцям ти втіху даєш, а на старості
Скільки загнибід розплодиш та скнарості!
Заради тебе, заради багатства ми
Світ переповнили вкрай розбишацтвами;
Заради тебе в болоті валяємось,
Крадемо, шарпаєм, правдою граємось,
Один другого щохвилі морочимо,
Кров, наче воду, з братів своїх точимо.
Чи не з тії лишень крові братерньої
Блескіт твоєї принади химерної?
Чи не від того так стало червоне ти?
Мусим без тебе щоденно холонути,
Ждучи від тебе, проклятого золота,
Злидням кінця, що нас б’ють гірше молота.
Слова людського не вчуєш за стонами,
Наші благання зробились прокльонами.
Багатирі, наче образу божому,
Гріють поклони тобі не по розуму.
Згинь же, брехливе, злочинств усіх джерело!
Згинь, щоб зрадливо нас більш не химерило!

* * *
Небагацько живу в світі,
А вже знаю горе;
Сліз пекучих, мабуть, вилив
Цілісіньке море.

Задзвеніла пчілка божа,
По саду літає...
Пошукав би і я квітки,-
Так де процвітає?

ДІВЧИНА В ТУЗІ

Плаче дівчина,
Слізоньки ллє:
Де ти, коханий,
Серце моє?

Нуджу я світом,
Марно ждучи,
Думку гадаю
Вдень і вночі.

Скільки молилась
Богові я;
Краю не бачить
Туга моя.

Тату, матусю,
Благословіть:
З милим до шлюбу
В церкву ведіть!

Пишно убралась
В шати, квітки,
В добре намисто,
В ясні стрічки.

Співи весільні
Враз полились...
Де ж ти, коханий,
Так забаривсь?

Нуджу я світом,
Марно ждучи,
Думку гадаю
Вдень і вночі.

Може, забув ти,
Що говорив;
Може, сміявся,
Може, дурив?

Всюди полину,
Всюди піду,-
Чи не зустріну,
Чи не знайду?

В’янути буду
З горя сама;
Друга немає —
Щастя нема.

Плаче дівчина,
Слізоньки ллє:
Де ти, коханий,
Серце моє?

СВІТАЄ

Давно північ вже минула...
Я прокинувся у сні,
Чую — наче забриніли
Старі гусла на стіні.
Тихо, тихо гук злітає:
"Скоро день — кругом світає!"

Давно північ вже минула,
Сплять і гори, і яри,
Тільки вітер понад морем
Повіває з-за гори,
Шепче нишком — гук злітає:
"Скоро день — кругом світає!"

Давно північ вже минула,
Не шиширхне по землі:
Божа пташка стрепенулась
На калині у гіллі;
Тьохка — ранок, бач, вітає:
"Скоро день — кругом світає!"

Скоро день — кругом світає,-
Годі ж спати, краю мій!
Розганяє чорні хмари
Промінь сонечка ясний,-
Він загляне в надра темні,
Скарби вкаже потаємні.

* * *
Тяжко на сім світі
Жити сиротині
Без милого роду,
В журбі-самотині;

Цілий вік тинятись
Без дружини-пари,
Знизу — люте горе,
Зверху — чорні хмари.

НЕТЯГА

Впав нетяга край могили,
На коліна став;
Що за сили в їй спочили,
У людей питав.

Та й заплакав сіромаха,
На хрест похиливсь,
Всю ніч мучивсь бідолаха,
Слізьми ввесь обливсь.

Землі грудку взяв у жменю,
В хустку зав’язав,
Заховав собі в кишеню,
А йдучи казав:

"Прощавай довіку-суду,
Матусенько, спи,
Поки зовсім не прибуду..."
І потяг в степи.

* * *
Дівчинонько кароока!
Гей, промов-скажи мені:
Де взяла ти миле личко,
Оченятка чарівні?

Де взяла на божім світі
Повні вустонька такі —
Наче квітонька, рожеві,
Наче полум’я, палкі?

З поцілунку твого й досі
Як дурний собі ходжу,
Зовсім втратив дні веселі,
За тобою все тужу.

БАТЬКОВА РАДА

Цитьте, дітки, цитьте, любі:
Не дай боже — хто підслуха,
Бо вже, певно, лихий ворог
Нашорошив уха.

Гарна річ — так гарно й чути;
Тільки от що... Якось сміло...
Треба добре розважати:
Розум — перше діло.

Хочеш справу розпочати,-
Оглядайся на всі боки,
Щоб яка личина часом
Не втяла мороки.

До пуття все обміркуймо,
Бо що вдієш без поради?
Тільки... майте осторогу...
Тихше, бога ради!

* * *
Мені снилось, що яму копаю,
Звечоріло надворі давно;
Я спішу доробитись до краю,
Хоч не відаю, нащо воно.

Я робив, мов робить було треба,
Хоч і знав, що не скоро вмирать,
Що усе, чого ждав я від неба,
Все — моє, бо недовго пождать.

Я скінчив, але витратив силу
І нічого вже більш не бажав.
Сам, упавши в порожню могилу,
Наче труп захололий лежав.

* * *
Змордований горем, я довго хворав,
Без волі, без долі,— з одчаю вмирав,
Потративши віру в любов і в добро,
І кидав од себе безсиле перо,
Світ божий здавався темніш, як тюрма,
Надії всі згасли — і сліду нема,
Душа заніміла з важкої журби,
Усюди ввижались мерці та гроби...
Але наді мною тут грім прокотивсь,
Немов спересердя, що я засмутивсь,
І голос почувся могучий: "Вставай!"
Як поклик до бою за рідний свій край.
Я разом прокинувсь, опала з очей
Полуда, чорніша од чорних ночей,
Душа оновилась, душа ожила,
Святі ідеали всі знов прийняла,
Огнем освітилась моя голова,
І знов зрозумів я забуті слова,
А серце, як здавна, туди все тягло,
Де простір і воля, блакить і тепло!

* * *
Дивовижа та й чуднісінька —
Невеличка часом пісенька,
А громаду поруша:

В її відгуках милесеньких,
Що ніжніш від струн тонесеньких,
Виявляється душа.

НАД МОРЕМ

Три рибалки на ніч в море попливли,
Чи не розживуться — спробувати щастя;
Кожному нелегко з дітками прощаться,
Всяк гадав про жінку, всі сумні були.

Чоловік працює, жінка плаче з горя;
Як слід не поїли, як слід не спили...
Море застогнало — страшно серед моря.

Моторошно стало — сонечко зайшло;
Три дружини в хаті тихо собі пряли;
Засвітили світло, в вікна позирали.
Але там скрізь темно, глухо скрізь було.

Чоловік працює, жінка плаче з горя...
З усієї сили море заревло.
Вдарило грозою — страшно серед моря.

Розвиднілось ранком; трьох сіром несуть
На піщаний берег з прірви хвилі перші;
Падають удови на тіла померші...
Годі побиватись — сльози не спасуть!

Чоловік працює, жінка плаче з горя;
Всіх на кладовище згодом понесуть...
А море бушує — не спинити моря.

РІДНИЙ КРАЙ

Дома все тебе дратує,
Порошинка дошкуля;
Хто що скаже, пожартує,-
Втік би зараз відціля.

В самотині сидіть нудно,
Сум росте щодалі більш;
Вийдеш з хати, глянеш — людно,
Та журба гнітить ще гірш.

А не вспієш край свій кинуть,
Туга зараз забере;
Спогадання роєм линуть,
Забувається все зле.

Тепле літо, ясні зорі —
Все тихесенько сплива;
Блимне слізка в твоїм зорі,
Жаль потроху ожива.

Все, що гудив, все те нині
Якимсь чаром віддає,
Рідна мова на чужині
Ще милішою стає.

Рідна хата — мов та квітка,
Що скрашає весь квітник.
З рідним краєм якась нитка
Тебе зв’язує навік.

Її хочеш розірвати,
А вона усе міцніш;
Подаєшся мандрувати,
Але там іще смутніш.

Ти шукаєш собі волі,
Переходиш всі світи,
Але там немає долі,
Там нема тобі мети.

Під яким би небом ясним
Врешті ти не опинивсь,-
Ні, не буде воно красним,
Як було своє колись.

Час підійде — ми вмираєм,
Бо на все своя пора;
Тільки жаль за рідним краєм
Серед люду не вмира.

* * *
Не розцвівши, квіти зжовкли,
Ясний промінь сонця згас,
В серці хворім струни змовкли,
Що бриніли якийсь час.

Підломились буйні крила,
Думка з місця не руша,
Зникла зірка, що день мріла,
Занудилася душа.

Не сміюся, та й не плачу;
Тихий сум — мій давній друг...
Молоду завзяту вдачу
Підтинає злий недуг.

Смертю дишуть хмурі стіни;
Де не глянеш — скрізь межа...
Тільки голос з України
Мою тугу розважа.

ЗАКОХАНІ

Рік вони любились — навік розлучились;
Згинуло все разом, чим серденька бились.
Узяли дівчину до нової хати;
Поліг козаченько серед гаю спати.
В головах у любки подушки пухові,
В козаченька — свита і калюжа крові.
І медів, і пива — всього чарівниці;
Козаку ж нетязі — так нема й водиці.
Коло дівчиноньки вся родина плаче,
А над козаченьком чорний ворон кряче.
Не встають обоє — заснули навіки,
Змученому серцю не поможуть ліки.
Дзвонять по дівчині, вже й попи співають,
А над козаченьком вовки завивають.
Дівчині могилку квітами убрали,
А козацькі кості вітри розмахали.

* * *
Хто про все те віда,
Хто про те згадає,
Чого щемить серце,
Що його з’їдає?

Бачить всяк, як другий
Співає та скаче,
Та ніхто не знає,
Як нетяга плаче.

* * *
Я на небо позираю —
Сумно блимають зірки:
Чорним хмарам я звіряю
Нерозважені думки.

"Чи на світі перестане
Каїн Авеля вбивать?" —
Запитався — серце в’яне...
Якийсь голос став казать:

"Досить злоба люд карала,
Час любові настає,
Що лихі мечі на рала,
На серпи перекує!"

* * *
Рідний краю! Чи забуду
Я святі слова оці.
Ні, тебе кохати буду
І в терновому вінці.

В твоїм світлі, як у раю,
З твоїх джерел щастя п’ю;
Тільки гірко, як згадаю
Сумну доленьку твою.

А то — миле все здається,
Все хотів би обійнять,
Слізка втіхи нишком ллється,
Струни весело дзвенять.

Що ж так скупо блима сонце,
Мов сліпе, над краєм сим?
Усміхнись нам крізь віконце,
Дай тепла побільше всім!

* * *
Як умру, то не згрібайте
Землі наді мною,
А засипте в чистім полі
Свіжою травою.

В головах щоб зеленіли
Явір та тичина,
А в ногах — на спомин людям
Червона калина.

Прийде дівчина-голубка
На мою могилу,
Тихо сяде під калину,
Здйхне через силу.

І згада про мене з сумом
Серденько гаряче,
Наді мною, сиротою,
Нищечком поплаче.

* * *
Гей же, любий наш співаче!
Ти скажи нам, заспівай,
Як убогий люд скрізь плаче;
Кривді верху не давай.

Заспівай про бідність люту
Та злочинства світові,
Про сірому, в пекло пхнуту,
Розбуди думки живі.

Вік борись за край свій рідний,
Що тебе співать послав.
Глянь, як б’ється наймит бідний,
Злидаря в піснях прослав.

Про великі заповіти
Нагадай нам хоч слівцем,
Щоб тебе нам зрозуміти,
Щоб назвать тебе співцем.

ХМАРИ

Летіть, хмари, в край південний,
Там у мене рідна хата;
Як згадаю сад зелений,-
Болить серце... Візьміть брата!

Понад лісом без запину
Попливли ви, полинули...
Сам туди я в думці лину,
Хоч мене там і забули.

Поллєтеся ви дощами.
Зросте жито серед поля;
Я ж заплачу слізоньками —
Все недоля та недоля.

Поллєтеся — цвітуть квіти,
Я ж заплачу — та й нічого;
Вільно громом вам гриміти,
А я змовчу — от і всього.

Так летіть же в край південний,
Сухі ниви напувайте.
Щоб не гинув люд нужденний,
Тихим вітром повівайте.

Скажіть щире привітання
Всім коханим, всьому краю,
Як сумую з безталання,
Як за ними умираю!

* * *
Як ластівки ждуть вітру над водою,
Піднявши крила, щоб летіти в ірій.
Так я ждав часу з думкою сумною —
Пливти в край інший; жаль мене брав щирий
За тих, що тут, на березі, остались
В гірких сльозах, у вічних злиднях жити,
Де хвилі з лютим ревом розсипались,
Неначе все хотіли затопити.

НА ДОБРАНІЧ!

На добраніч всім вам на ніч!
Божий день погас.
Все на світі спочиває;
Скоро ранок знов засяє;
Спіть же в добрий час!

Тихо, тихо, змовкло лихо,
Ніч кругом лягла;
Не чуть співу, ні сопілки,
Дідусь-сторож бродить тільки
Посеред села.

Спи, трудящий! Хай в мир кращий
Сон тебе знесе!
На чужині хай кохана
Тобі сниться, хай до рана
Сниться рідне все!

На добраніч! Сили за ніч
Пошли, боже, нам!
От-от стане розвидняться,
Зжене з ліжка важка праця —
Кінець любим снам!

СПІВЦЕВЕ НАРІКАННЯ

Не співається мені,
Бо про що співати?
Хто почує ті пісні,
Як всі звикли спати?

Сум, недоля — от і все,
Мій коханий краю!
Як співать мені про се,
Так піду до гаю

І повішу ліру там
Або кину в полі —
Буйним бавитись вітрам,
Грати на роздоллі.

Може, часом тим зросте
Інше покоління,
А з ним вкупі і святе
Почуття боління.

* * *
Я не співець чудовної природи
З холодною байдужістю її,
З ума не йдуть знедолені народи,-
Їм я віддав усі чуття мої.

Серед ясних, золочених просторів
Я бачу люд без житнього шматка...
Блакить...