Химери Зеленого Змія - Ячейкін Юрій

Каштанові Уайтхіллу раптом закортіло розкинути руки й опісля плавкого розгону легко злинути до великих, як перлини, зірок. Неймовірно, але він був переконаний, що й справді здатен ширяти.

Ні, яке тут усе-таки дивне, чаруюче приємне повітря! Воно лоскоче ніздрі, як нечутно вибухаючі бурульбашки шампанського. В ньому злились докупи рідкісні, дефіцитні навіть на Землі пахощі: солодкий аромат грецького коньяку "Метакса", тонкого шляхетного "Мартеля", в ньому розчинились молекули шотландського віскі й угорського токаю. Але над усім домінував переможний рух імпортної "Московської". Джефф Уайтхілл з радістю відчув, як із його схвильованих грудей рветься палюче дихання п’янички. Солодкі, хмільні випари чужої планети розчинялися в крові землян, як мистецькі коктейлі, і темним мороком туманили голову.

Аж раптом якесь незнане раніше відчуття примусило його нашорошитися. Він тривожно озирнувся і з ляком спостеріг, що з Семом Чатауеєм коїться щось незрозуміле. Штурман невловимо мінився. В його вигляді проступали риси нічних хижаків. Капітан Уайтхілл мимоволі позадкував і шкрябнув по кобурі неслухняними пальцями, намагаючись вихопити плазмений мордер.

У ту ж мить Сем Чатауей зник. Капітан Уайтхілл побачив, що до нього зі злим сичанням плазує вже не штурман, а підколодна змія.

Джефф не відав, як це трапилось, і ніколи згодом не міг нічого пояснити. Він так підстрибнув, що злетів до самих зірок. Він уже не був, капітаном міжпланетного корабля землян, він був могутнім орлом, що готувався стрімливо ринути долу, безжально встромити пазури в слизьке тіло змії, щоб потім зі страхітливої височини розчерепити її на камінні.

Однак останньої миті змія обернулась на страшну істоту. Перед орлом майнули велетенські перепончасті крила з хижо розчепіреними пазурами, півтораметровий дзьоб, всіяний великими й гострими зубами, блиснули налиті брунатною кров’ю і безтямною злобою очі. Наступні етапи нечуваного двобою мінялись, як у калейдоскопі.

Капітан Уайтхілл, рятуючись від пікіруючого страховидла, запанцерував своє тіло в обладунки гігантської викопної черепахи, озброївся потужним хвостом-булавою з жахними зароговілими гостряками. Тоді Сем Чатауей завис над ним циклопічною тушею мастодонта, щоб вмоститись на черепасі і всією своєю неможливою масою розчавити її. З диким тваринним ревиськом капітан Уайтхілл виринув з-під неосяжного черева Сема-мастодонта, але вже не в вигляді неповоротної доісторичної черепахи з волокушею-булавою, а в найстрашливішій подобі наймогутнішого хижака всіх геологічних епох — тиранозавра-рекса.

Для Сема-мастодонта гра була програна. Сем рішуче скинув із себе сотні тонн неймовірної ваги й знову обернувся на звичного штурмана Чатауея. Жалюгідною тінню шмигонув він в розчинений люк під захист нездоланного космічного корабля. Капітан Уайтхілл, на ходу дряпаючи кобуру мордера, ринув слідом за ним...

...Повільний криваво-червоний ранок вставав над Марсом. Капітан Уайтхілл розплющив очі. Він напівлежав у своєму командирському кріслі. Кожна клітина його тіла болісно нила, мозок туманився. Він згадав про пляшку лікаря Гіббонскі, котру вчора заборонив розпивати, і ледве підвівся. Все пливло перед його очима. Він простягнув руку і взяв зі столу пляшку.

Дивна річ — літровий посуд був абсолютно порожній.

Роздріб

Ф. Дюрренматт

Хоч він сидів уже котру годину, маленькими ковтками потягуючи вермут чінзано, в здоровезній плящині ще лишалось на два пальці вина, а перед ним усе ще стояли незаймані апетитні шматури сиру й соковиті скибочки лимона. Все було жовте, як зрада, — вино, сир, лимони. В ту мить, коли він кинув у вузький кратер келиха кавалочок дрібно сколотого льоду й почав зосереджено стежити за примхливою дифузією зимних протуберанців, в його життя увійшла Молода жінка.

— Вибачте, я вам не заважатиму?

Жінка була статурна, мала в міру округлені форми, зодягнена скромно й зі смаком. А він уже перебував у тому блаженному стані, коли всі люди починають подобатись.

— Прошу вас! — заметушився він, чомусь трохи хвилюючись. Легка фарба залляла його ретельно виголене обличчя, досить приємне, але якесь безвольне, як у дорослого чоловіка, котрий і досі живе на кошти батьків. — Можливо, ви складете мені компанію? — боязко запропонував він.

Жінка зголосилась на його невміле запрошення з такою милою, чарівливою покорою, що це надало йому сміливості. Він простягнув їй меню і за хвилину з подивом зауважив, що весь стіл заставлено сардинами, крабами, салатами, огірками, помідорами, горошком, майонезом, холодними закусками, курятиною й лососиною. Щоб приховати своє збентеження, він за одним духом хильнув повний келих крижаного чінзано й одразу ж запалив сигарету "Ормонд Бразіль-10".

— Почнемо з лігерцького вина? — скромно підказала йому Молода жінка, діловито виважуючи на білий хліб під товстим шаром вершкового масла чорне плато зернистої ікри.

— Почнемо з лігерцького, — розгублено погодився він.

Вони випили по келиху, і він поклав до рота жалюгідну скибочку лимона, все здивованіше стежачи, як вона пожадливо їсть великі порції. Зі столу невмолимо швидко зникали сардини, червоне м’ясо раків, зелень салатів і огірків, помідори, горошок, круті яйця, увінчані листочками петрушки, холодні страви, курятина й лососина. Тим часом він сам-один допив лігерцьке.

Несподівано він помітив, що за його столом сидить не одна, а дві молоді жінки, схожі одна на одну, як смарагдові краплі шартрезу.

— Як, хіба вас двійко? — вразився він.

— Так, — соромливо відповіли вони в один голос.

— Але чому... дві?

Вони мило, але дещо перепрошуючи, осміхнулись і поквапились пояснити:

— Вона — це теж я, але я з наступного дня. Бачите, я навіть не пригадаю, коли востаннє наїдалась досхочу. Мене зрідка так щедро пригощають...

Він не вгледів, коли на столі з’явилась дичина, холодна печеня й паштети, безліч паштетів, нашпигованих гусячою печінкою, свининою й трюфелями. За столом сиділо вже чотири молоді жінки, схожі одна на одну, як сестри, і наливали в келихи червоне нойенбурзьке вино. Він спромігся чемно поцікавитись, чи всі вони з майбутніх голодних днів, і, коли почув ствердну відповідь, з несамовитістю осушив чотири келихи підряд за здоров’я кожної з них.

Шум за сусіднім столиком привернув його увагу. Він озирнувся й завмер — ще чотири двійники його візаві з завидним апетитом уминали розкішні дарунки земної флори й фауни, заливаючи їх водоспадами червоного нойєнбурзького вина. "За хвилину їх буде шістнадцять", — похмуро подумав він і не помилився.

Коли їх стало тридцять дві, по подвір’ю ресторану потекла кров — різали телят для грандіозного замовлення відбивних з телятини. Шістдесят чотири жінки пухкими червоними устами ковтали, аби розпалити апетит, устриці, вимочені в гострому гірчичному соусі, і дивились на нього вдячними зеленими очима.

На столах з’явились телячі відбивні, рис, смажена картопля, зелений салат і охолоджене шампанське. Його спина вкрилась липким, зимним потом. Він зрозумів, що Доля поставилась до нього підло. Він втрапив у якусь жахну пастку, і дверцята защіпнулись, відрізавши йому дорогу у звичний світ. Порятунку не було, бо це фантастичне бенкетування жінок погрожувало тривати безмежно.

Зеленоокий оригінал, а з нею сто двадцять вісім її копій, поклали собі в тарілки рис, рясно залили його жирним свинячим узваром і згори причавили велетенськими відбивними, з яких принадливо стирчало по мозковій кістці. Молода жінка їла вже в рахунок п’ятого місяця.

Ледве він подумав, чи вистачить йому коштів, як приміщення ресторану заполонив галасливий, голодний натовп з двохсот п’ятдесяти шести молодих жінок, а на столах уже громадився для них місткий посуд із сиром, редискою, солоними огірками й дрібною цибулею.

На подвір’ї ресторану пронизливо вищали під ножем свині.

Кров спливала ручаями.

"Вона наминає вже за рахунок другого півріччя", — хмуро підрахував він.

І все ж від цієї нескінченної шаленої оргії, коли Смерть гуляла з закривавленим ножем надворі, від цього дикого, нечуваного, фантасмагоричного бенкетування, від цієї неприборканої вакханалії відвертого служіння утробі він відчував якусь диявольську насолоду.

На столах з’явились димні супи й бульйони — бульйони з грінками, нирками, рисом і маленькими гарячими пиріжками, супи овочеві, рибні, з гусячими і курячими пупками. А на нього з іще не висловленою подякою позирало сузір’я вже з тисячі двадцяти чотирьох сяючих від непідробного щастя зеленкуватих очей.

— Годі! — несподівано прохрипів він, відшукуючи в цій сліпучій галактиці ту пару очей, які цього вечора заворожили його перші. — Годі! Я пропоную вам негайно забиратись геть! Разом зі мною. Ми підемо в мерію, а потім під вінець. З цього вечора я годуватиму вас досхочу, але вроздріб — кожен божий календарний день. Ви згодні?

Екзамен

Йозеф Талло

Професор давав студентам те ж саме завдання:

— До старту лишається рівно шістдесят секунд. За цей час ви можете придбати пляшку. Але розпити її ви вже не встигнете. На борту космічного корабля випивати суворо заборонено. Ваше рішення?

Професор клав перед собою кобальтовий годинник із заводом на тисячу років і пильно стежив за секундною стрілкою. Протягом хвилини він мав одержати правильну відповідь.

Студенти входили й виходили, а рішення не було. Професорові почало здаватись, що він марно просидить усе тисячоліття.

Останній з екзаменованих відповів ще на перших секундах. Певно, підготувався заздалегідь.

— Куплю пляшку й залишу її друзям. Хай вип’ють за моє здоров’я.

Професор і його відпустив:

— Ваше рішення егоїстичне. Ви подбали про своє здоров’я, але не подбали про здоров’я ваших друзів.

У коридорі лихоманково аналізували найрізноманітніші варіанти. Дехто обґрунтовував необхідність відкласти старт. Було висловлено єретичну думку не купувати пляшку, але вона не знайшла підтримки, й над автором її гуртом глумились. Кілька чоловік тихо ушилися в буфет.

Нарешті увійшла юна дівчина. Майже дівчинка. Зовсім ще дитятко. Вона лячно дивилась на професора й тремтіла.

Професор був певен ще в одній незворотній втраті для Космосу і, аби скоротити обтяжливу хвилину, почав повторювати:

— До старту лишається рівно шістдесят секунд...

"Зрозуміло, вона купить пляшку і висмокче її, ледь відірветься од Землі, — з ядучим сарказмом помислив він.