Щастя Пейсаха Лейдермана - Левицький Модест

Ой!

— Овва! Хто ж тепер з вами схоче танцювати, коли у вас така негарна фізіономія стала?

— Ой!

— Вже,— казав лікар, знов зав'язуючи нитку. Пейсах махнув рукою.

— Де вже мені танцювати! Хай вже інші танцюють, хто молодший та щасливий, а я їм граю.

— Коли на трубу, то пропала гра,— мовив лікар

* Не так раптом, кричіть помалу

— На скрипку... Ой! Ну, на скрипку, то ще нічого: можна і з розбитою пикою грати.

— — Добре, що з правого боку розбита,— озвався фер-шал,— бо якби з лівого, то й на скрипку трудно було б грати.

— Еге, еге! — говорив лікар, зав'язуючи рубці.

Так балакаючи та жартуючи, зашили Пейсахову рану. Л він усе думав: чи буде він живий, чи не зостанеться калікою... Та, мабуть,— потішав він себе,— ті люди не жартували б так, коли б я мав умерти. А дочка, а онуки? Боже, боже, сироти пішли б з торбами, коли б я вмер!

Рану зашили, обмили. Лікар, відступивши трохи, придивлявся до своєї роботи.

— Красень — перший сорт і хлопець, хоч куди, козак 2,— сказав він.

— Господин доктор,— благальним голосом промовив Пейсах,— скажіть мені правду: не опасне?

— Не опасне.

— І живий буду?

— І живі будете.

— І не. каліка?

— І не каліка.

— Боже, боже! — промовив Пейсах, складаючи руки.— У мене сироти... дочка-каліка, троє онуків...— І сльози покотилися з його очей.

— Чого ж ви плачете, старий? — сказав лікар, беручи його за руку.— Все буде добре, не журіться, і знак навіть невеликий буде.

— Це я радію, що жив буду,— тремтячим голосом мовив Пейсах.— Не за себе — я вже нажився, напився гіркої... радніший вмерти, коли б не сироти... пропадуть... без мене...

— Не журіться,— казав лікар, добувши цигарку й закуривши її над лампою.— Отеє хіба днів кілька не можна вам буде їсти твердої їжі, поки рана зростеться, а там можна буде все. Можете і на весіллі грати, коли голова не дуже болить.

— Ні,.не болить,— сказав Пейсах. На нього пахнуло димом тютюну.

— Господин лікар, а курити можна?

— І курити можна.

Лікар добув табачницю й подав Пейсахові цигарку. Той узяв її, подивився вдячними очима на лікаря, закурив від його цигарки, потягнув раз, удруге, і обличчя його,— краще сказати "півобличчя", бо половина була вже зав'язана,— просяяло якимсь дивним виразом щастя: він може грати, він навіть курить цигарку, як усі здорові люди, як отсей лікар — молодий, здоровий, червонолиций.

А міг він лежати тепер холодним трупом на рейках біля станції, й дурно його виглядала б дочка на шабас, дурно Онучата чекали б, що дід привезе повні кишені гостинців, ласощів...

Пейсах грав у Ігнатівці на весіллі. Розбита, зав'язана щока боліла тяжко: боліла й рука, що водила смиком; і чарку, що подала йому молода, він пив якось чудно, боком, як п'є птиця воду, перегнувши голову на здоровий бік, щоб не попала горілка на рану.

А півобличчя його сяяло щастям — таким щастям, якого не знав він зроду!..