Житейське море - Карпенко-Карий Іван

Поезія легко зраджує — настрій для неї все!

Маруся. Іван чесний чоловік.

Хвиля. Я чести від нього не однімаю... Іван чесний чоловік, але, як артист, живе нервами і зраджує вам що-дня, а нині цього за безчестя вже ніхто не лічить. [16]

Маруся. Неправда ваша, — я лічу!

Хвиля. Бо ви багато казочок читали! У вас дитячий погляд на людські відносини! Ви ще не викупались у житейському морі!

Маруся. За те ж ви так багато в ньому купалися, спускаючись на саме дно, що повні багна від того мулу, який зоставсь на вас.

Хвиля. А як я вам покажу, що на вашому Іванові більше мулу, ніж на мені?

Маруся. Знаєте, що я вам скажу?

Хвиля. Не знаю.

Маруся. Ідіть собі з мого дому й ніколи тут не появляйтесь, або ніколи не говоріть мені нічого про мого мужа! Я люблю Івана, я вірю йому, а ви цілий год спокушаєте мене, хочете розбити мою віру й отруїти мою душу. Коли ви справді мене любите, то не віднімайте ж від мене своїми натяканнями тієї святої віри, якою я живу, якою я щаслива!

Хвиля. Колись люде вірили в казку, що земля стоїть на трьох китах; тепер знають істину, і переміна казки на істину не зробила людей нещасними! Я вам докажу, що Іван зрадник, і ви будете щасливі зо мною!

Маруся. Ніколи у світі! На це я не здатна, і потеря [17] віри в одного Івана для мене рівна потері віри до всіх, рівна духовій смерті.

Хвиля. Побачимо.

Ява V.

Ті ж, Іван, Михайло, Наташа й Карпо.

Іван. А, Нептун, властитель моря, здоров, друзяко! Цілуються. Що ж це тебе так давно не видко? Спасибі, що завернув! Я сьогодні од'їжджаю, так хоч поснідаєм укупі! Марусю, от ти все журилася, що сумно тут самій; а Платон? Він же мій друг і тебе так щиро поважає, що й без мене буде провідувати... Ти, брате Платоне, не забувай Марусечку мою! Цілує Марусю в руку. Мій тихий, світлий ангел, мій приют і пристань від бурь житейських. Ах, житейське море, брате, страшніще, ніж те море води, над яким ти властитель! Ну, що ж, Марусечко, будемо снідати! Через час [18] пароход одходить, і нашим гостям треба їхати.

Маруся. Зараз звелю подавати. (Вийшла.)

Іван. Ху, ти Господи! Платон! Ти ж не знайомий іще, а я, дурноверхий, забалакався, та й забув. (Підводить його до Наташі.) Моя братова. Нептун, бог моря, капітан власного корабля — Хвиля! А це мої брати: Михайло й Карпо!

Михайло. Дійствительний статьський совітник Барильченко.

Іван. І кавалєр, [19] і директор ґімназії... Треба ж сказати ввесь титул.

Карпо. Барильченко.

Іван. Без титула! А ні, стрівай. Український козак! Я гордуюсь тим, що родом сам козак. Колись, брате, наші діди над морем панували й на поганеньких човнах до Синопа добірались і Скутарь руйнували; а ми вже от плаваєм житейським морем і частенько руйнуємо своє здоровля від того, що плавати не вміємо, або пливем не туди, куди слід. (Подають спіданок.) От і снідання. Прошу сідати. (Сідають.) Горілочки?... Марсали. [20] вам чого?

П’ють, їдять і балакають.

Хвиля. Сьогодні покидаєте наш благодатний Крим?

Михайло. Сьогодні. Пора. Більше місяця у брата гостювали.

Наташа. А мені здається, що я тільки вчора сюди приїхала! Звичайно, Крим не Рівієра ... Ах, Рівієра, Рівієра! Але тут, на дачі в Івана Макаровича, ми жили в товаристві великого артиста, дух котрого вітав над усім! Мені весело було в такім товаристві, я не забуду ніколи тих хвилин високого настрою душі, які я мала, дякуючи Іванові Макаровичеві! День у мене плинув як одна година: веселість Івана Макаровича, його глибокий юмор, його співи довго ще лунатимуть у моїм серці!

Хвиля. Чуєте? Отак усі жінки йому співають. Щасливий!

Маруся. Івана всі люблять, і мені то мило.

Іван. Не завидуй, брате!... А знаєте, Наташа, сучасним рецензентам не вадило б повчитись у вас писати рецензії... Жаль, що ви не пишете, а з вас був би приятний для акторів рецензент.

Михайло. Ха, ха, ха!

Наташа. І зовсім несмішно! Приїдете до нас, будуть іще кращі рецензії. Наш учитель словесности [21] прекрасно пише.

Михайло. Учителям гімназії заборонено писати дурощі.

Наташа. Я попрошу, і буде писати.

Хвиля, до Карпа. — Ви, видимо, хлібороб?

Карпо. Хлібороб. Тепер діти уже працюють, а я дозволив собі, перший раз у життю, покинути землю, щоб покупатися в морі, по совіту лікарів.

Хвиля. І що ж, помогло вам море?

Карпо. Як бабі кадило. Що раз зіпсуєш, того вже ніколи не поправиш.

Іван. І не тільки в здоровлі, а і взагалі?...

Карпо. Природа не йде на компроміси.

Маруся. І я так думаю.

Наташа. Здається, вам, Іване Макаровичу, немає на що скаржитись: ви цільна [22] людина! Я рідко бачила таких.

Михайло. Недавно ти це саме казала вчителеві словесности.

Наташа. Ну, так що ж? І Тарас Петрович людина цільна, високого росту, брюнет, красивий.

Михайло. Та так. Тільки що ці одзнаки до цільності натури мало стосуються.

Наташа. Відчепись, педант! Іване Макаровичу, а коли ж ви до нас приїдете?

Іван. На Різдво.

Наташа. Ой, як довго ждати! Дожидаючи вас, наша публичність буде дні лічити.

Хвиля. Особливо ви. (Михайло сміється.)

Наташа, глянула на Михайла, знизнула плечима, до Хвилі. — Ви вгадали.

Хвиля. Як бачу, ви велика поклонниця талантів.

Наташа. О, я вміраю за сценою, особливо, коли в театрі грають такі артисти, як Іван Макарович.

Іван. Мені вже страшно! Ви ще не бачили мене на сцені, а зарані в'являете собі щось надзвичайне; це може дуже пошкодити вражінню: коли ждеш багато, то відбіраєш дуже мало.

Наташа. Я жду того, що можливо взяти, й надіюся, що візьму й вип’ю повну чару. (Михайло сміється спокійним сміхом.)

Іван, із чаркою в руці співає. — Всі наливають і помагають співати:

Повнії чарки всім наливайте,

Щоб через вінця лилося,

Щоб наша доля нас не цуралась,

Щоб краще в світі жилося й т. д.,

По скінченню пісні: За ваше здоровля, дорогі мої!

Наташа. Браво, браво! Підбіга й цілує Івана.

Карпо, дивиться на часи. — Пора. До Марусі. Дозволяєте? (Маруся киває головою. Встають.) У мене все готове, а от і фурман, під’їхав. (Цілується з Іваном.) Прощай, брате! Спасибі тобі за все! Не минай же старого гнізда! Мама сильно за всіма вами сумує, а особливо тепер, коли тато помер, і вона зосталась сиротою. Знаєш, проживши п’ядесять літ укупі чесно, злилися душами в одну істоту, а потім раптом одного не стало... і мов тебе розірвано надвоє, і ти щодня чуєш незалічиму рану. Тяжко бува дивитись на її очі, повні якоїсь невимовної журби!

Іван. Приїду, хоч би там що! Я тобі напишу. Поцілуй маму, Явдоху, Василину, Демида, [23] всіх, усіх!

Карпо. А ти, Михайле? Може б тепер оце зо мною заїхав; крюк невеликий.

Наташа. Заїдемо, Миша.

Михайло. Ніяк не можна, післязавтра екзамени... Сам знаєш, як же без директора... Я ж одпуску не брав.

Карпо. Та так. Прощайте! Цілується з Марусею. А ви до нас, з дітьми, погостювали б!

Іван. А що ти думаєш, Марусечко? Я з тобою спишуся, [24] і ми з’їдемось укупі до Карпа.

Маруся. З радістю, якщо діти будуть здорові!

Наташа. Ви напишіть мені; коли, то й я приїду.

Іван. Добре.

Карпо. Прощайте, бувайте здорові!

Іван. Кланяйся всім!

Маруся. І від мене!

Карпо. Спасибі. (До Михайла.) Не гайтеся. (Вийшов.)

Михайло. Ну, до побачення! (Цілується з Іваном, цілує в руку Марусю і йде.) Спасибі за все! (Попутно Хвилі.) Будете в нашім городі, прошу не минати моєї хати. Приятелі брата — мої приятелі. Наташа, Карпо жде.

Наташа. Що ж я, не прощавшись, піду? Прощайте, Маріє Данилівно! Просимо до нас на Різдво. (Цілується.) Іване Макаровичу, до приятного побачення! (Цілує його, йде й обертається.)

Михайло. Наташа, Карпо жде! Опізнимось.

Наташа, на порозі. — Я так зріднилася з вами [чуть [25] сльози], що прямо таки розлучатися не хочу, а мушу... (Витира очі.) До побачення! (Всі виходять. Прислуга, що раніше почала приборку, виносить деякі пакунки, вертається й кінчає своє діло.)

Ява VI.

Катерина і Пріська, потім Іван, Маруся і Хвиля.

Пріська. А скілько вони тобі дали?

Катерина. Ґенерал — карбованця, ґенеральша — два, а той мугиряка — четвертак. [26]

Пріська. І мені такгамо дали.

Катерина. Спасибі й за те. Буде чим почастувать коваля, й Махметку... Тільки що Махметка не п’є, — їм заборонено.

Пріська, Та бреше! Як би люде не робили того, що їм заборонено, то дуже б сумно жилося! (Іван, Маруся і Хвиля вертаються.) Маріє Данилівно! Махметка хоче нанятись до нас у двір за сторожа.

Іван. О, сторож вірний.

Маруся. Надежний. [27] Нехай приходить. Приносьте, дівчата, решту білизни... (Дівчата вийшли.)

Іван. А я приляжу, бо рано встав, утомився. Сон перед обідом золотий. А ти, Платоне, обідаєш із нами.

Хвиля. Може.

Іван. Так я з тобою не прощаюсь. (Виходить.)

Ява VII.

Хвиля й Маруся.

Довга павза. Маруся переклада речі і кладе їх у скриню; дівчата вносять гладжені сорочки, кладуть і виходять.

Маруся. Чого ж ви мовчите? Розказуйте, що бачили цікавого у світі.

Хвиля. Ви не любите слухати того, що я говорю, а я так переповнений одною думкою про вас, що мені нічого більше в голову не лізе.

Маруся. Ну, то читайте он журнал; а то ви слідкуєте за моїми рухами, й я не можу спокійно робити свого діла.

Хвиля. Дозвольте ж хоч дивитись на вас!

Маруся. З вами можна стратити і святе терпіння! Ви нахаба, яких я ще не бачила! ... Як би я не була певна у своїх моральних силах, то розказала б усе Іванові.

Хвиля. Розкажіть. Він викличе мене на поєдинок, і я його вб’ю.

Маруся. Фу, противний! Що з вами сталось?

Хвиля. Я вас люблю безумно! [28]

Входить Пріська.

Пріська. Маріє Данилівно, Махметка тут.

Маруся. Клич! (Пріська вийшла.) Дуже рада, що так сталося. Я замкну двері перед вами і для охрани поставлю сторожа Махметку.

Хвиля. Не забувайте, що Татари золото люблять.

Маруся. Не міряйте всього золотом. Махметка преданний [29] мені чоловік і за його плечима я буду тут сидіти, як у фортеці.

Хвиля. Нема такої фортеці, яка б після довгої осади [30] не здалась. (Входить Махметка, на вид сильний чоловік.)

Махметха, кланяється. — Доброго здоровля!

Маруся. Здоров, Махметка. Ти хочеш нанятися сторожем до мене?

Махметка. А чого ж не хотіть? Настояще хочу!

Маруся. Ми тут самі баби зостаємся, то ти нас будеш стерегти не тілько від злодіїв, а й від злих мужчин.

Махметка. Махметка сам злий, його знають: раз-два і через паркан сторч головою!

Маруся. Мені такого і треба. Маєш десять карбованців у місяць і харчі. Згода?

Махметка.