Люди зростають, наче сади - Гуцало Євген
Та цих дівчисьок взагалі не можна рівняти до вчительки. Вони або в чорнило замурзані ходять, або верещать без потреби, або зубрять завжди. А як скажуть що-небудь, то неодмінно дурне. Навіть те, що вони повторюють з підручника, в їхніх устах звучить по-дурному. Він їх терпіти не може. Аннета Леонідівна ніколи не була такою. Вона ніколи не була замурзана в чорнило, не зубрила й не зубоскалила. З нею він міг би дружити, як із самим собою. Це було б дуже цікаво.
Нарешті всі розходяться. Ростик залишає гурт і чимчикує через кленчакову посадку до річки. Йде по холодній, остуденілій траві, а потім всідається на камені, дивиться у воду. Нащупує рукою слизькі камінці, кидає в річку. Вже добре посутеніло, треба йти додому, бо мати лупня добрячого дасть: адже свині їсти не зготував, корову не вилучив із череди, десь вона зараз, може, блукає по городах, згризає чужі буряки чи добралася до сусідової гички,— але йому не те зараз у голові. Ростикові нікуди не хочеться йти. Він воліє ліпше сидіти отут. У нього взагалі день сьогодні якийсь невдалий. Його не розуміють. Отой учитель... Бач який, не дозволяє арифметичні приклади списувати стоячи. Їй-богу, смішно. Невже він менше знатиме, коли працюватиме стоячи?! І Аннета Леонідівна... Не захотіла взяти яблуко. Ну, напевно, вона мала рацію. Адже воно було крадене. Якби йому хто-небудь запропонував крадене яблуко, він би не став комизитись. Узяв би й з'їв... А вчителька, звичайно, це не те, що він. Відмовилась. Але на неї він не гнівається. А от на "гідру" — так!..
Вже ніч. Ростик підвівся з каменя. Ішов через кленчакову посадку. І раптом у його голові промайнула така думка, що він аж спаленів од радості. От так думка! І як тільки вона раніше не могла йому запасти? Ростик аж затанцював на місці, а далі кинувся бігцем уперед. От так думка! Він справжнісінький молодець! І як тільки він цього раніше не помічав за собою?
Домчавши до своєї хати, сховався у кущах на хвилю, щоб його не помітили. Потім підкрався до погрібника, де батько прикопав пук молоденьких саджанців, висмикнув одного, другого, третього, четвертого... Ухопив їх на оберемок, узяв легкий заступець, що лежав під купою сухого, хрумкого картоплиння,— і гайнув геть.
Подався вуличками, де рідко хто ходив, а далі лугом, перебіг прожогом через місток і через лози — вже нахололі, сирі; постояв під сірою німою вербою, прислухаючись. Ніде нікого. От добре! От добре! Ген зовсім близько нова хата Аннети Леонідівни, її город. Це ж він візьме, посадить їй ці яблуньки, вони виростуть.
Буде маленький сад. Вродять яблука, вчителька їх їстиме... А ниньки — відмовилась... Буде сад. Зовсім невеличкий, але схожий на сад. Адже всі сади спершу бувають невисокими, малими, а потім виростають. Серед дерев так само, як серед людей.
