Марта і Марія - Черкасенко Спиридон

Де? Куди? — ніхто не знав.

. . . . . . . .

Нещодавно випадково зустрів я в однім південнім вокзалі пані з двома дітками, хорошими, як янголятка.

Блакитні очі її байдужним поглядом сковзнули по пасажирах, але раптом засвітились, зупинившись на мені. Я пізнав її, сю худу, виснажену пані, з таким молодим, але змученим смуглявим обличчям.

Підійшов.

— Ви, Ксаня?

— Я.

— Самі?

— Ось мої діти.

— Хто ваш чоловік?

Вона махнула рукою і, скрививши губи в усмішку, од якої мені занило всередині, тихо промовила:

— Принц... пригадуєте?..

Я чув від когось, що Ксаня вийшла за підрядчика по будуванню кам'яниць, людину сувору.

"Дайте-бо жить, мені, дайте-бо жить" — пригадалося мені і хотілося крикнути від болю, від обурення такою кривдою зрадливої долі...

Другий дзвінок. Прощаюсь.

— Ксаню, люба... Вибачайте... Але... навіщо ж ви тягнете далі сю комедію родинного життя, коли ще такі молоді, коли ще...

Знов махнула рукою й насупилась.

— Не треба, не треба. А ось гляньте, хіба се... жарт?.. Вона нахилилася й обняла діток. Гірка сльоза скотилася дівчинці на пальтечко.

Підвела голову й приязно глянула мені в вічі.

— Прощайте... Вам треба поспішатись: зараз третій. Стиснув руку й одійшов. В дверях озирнувся: дівчинка здивовано заглядала матері в вічі, а хлопець провожав мене ворожим поглядом.

Мати ніжно гладила його по голівці й з ясною усмішкою на устах про щось думала тихо...

1911