Квіти від жар-птиці (Дитинство Марії Приймаченко) - Багряна Анна
Якби ж таку намалювати! Та де там. На піску хіба кольори знайдеш?..
І щойно Маруся про це продумала, як раптом бачить: жар-птиця чарівна — та сама, що зі сну — над річкою кружляє! І золоте пір'я від сонячних променів ще яскравіше, ніж уві сні, світиться. А гуси собі й далі ґелґочуть, ніби дивної гості над собою помічати не хочуть. Дівчина від подиву аж рота роззявила, очима до птахи тієї немов прикипіла. А та покружляла-покружляла над річкою, а тоді, одну золоту пір'їну на берег скинувши, якось непомітно зникла в хмарах.
Захоплена Маруся навіть забула про свої хворі ніжки. Умить схопилася і, накульгуючи, подалася до берега — туди, де жар-птицина пір'їна впала" Аж дивиться: а на тому місці видніються якісь нерівні синюваті смужки. Дівчина підійшла ближче і, узявши камінця, почала довбати ним прибережний ґрунт — там був синій глей. Набрала в пелену того глею й понесла додому. Поперед неї ґелґотіли задоволені гуси.
Удома Маруся розвела глей водою й заходилася розмальовувати всю хату синіми квітами. І ті квіти, здавалося, оживали під її пальчиками, розцвітали небаченою красою й навіть випромінювали якісь особливі духмяні пахощі. Коли ж завершила розмальовувати стіни, взялася за піч, а тоді — за мисник... А відтак вийшла надвір і розписала хату ззовні. Здавалося, що Маруся поринула у свій химерний світ сновидінь і геть забула про дійсність. Уже й сама розцвіла серед отих мальованих квітів. Але раптом її охопив легенький острах. Бо згадала про бабу Харитину — що вона скаже, як повернеться з поля?.. А, може, й батько з матір'ю сваритимуть її за те, що не запитала в них згоди?.. Подумавши про таке, підійшла до покуті, з болем опустилася на коліна, склала докупи сині від глею долоні, звела вологі оченята вгору — до ікон, до вишитих на рушниках мальв. І заходилася вголос просити Діву Марію та Бога Ісуса, аби вберегли її, малу, від гніву старших.
Та даремними були хвилювання Марусі. Бо як повернулися її батьки додому, то спершу посеред двору стали й ніби вклякли на місці, заворожені доньчиними розписами.
— О, Господи! Звідки це краса така взялася на нашій хаті? — нарешті вигукнула Параска.
— Дивовижно! — підхопив її захват Оксент. А брат Степан, котрий звик на гарнеті по вечорницях грати, аж присвиснув, угледівши оте диво.
Тоді Марусинка вийшла з хати, стала на порозі, обіпершись на милицю, й тихенько сказала:
— Це я... хотіла тільки, аби в нашій хаті такі квіти зацвіли.
Оксент із Параскою увійшли до хати й ще більше розчулилися — звідусюди дивилися на них оті живі сині квіти!
— Ой, матінко! Наче не в хаті, а в раю! — почули раптом за своїми спинами голос баби Харитини.
Маруся із вдячністю подивилася в куток — на ікону, уквітчану вишитими мальвами. Свята Марія мовчки тримала на руках просвітлене Немовля і, здавалося, приязно усміхалася до своєї малої тезки.
А наступного дня до Приймаченкового двору почали сходитися сусіди.
— Хто це так розмалював вашу хату? — запитували в господаря. — Невже сама Параска?
— Ні, це моя донька Маруся. Учора знайшла на березі синього глею, каже, що то до неї чарівна жар-птиця уві сні прилетіла й такі квіти їй показала, — з гордістю відповідав усім Оксент, сидячи на призьбі й вирізьблюючи прялку для баби Харитини.
Учора він цілий день лагодив сарай, а тоді на полі копав картоплю, то тепер так відпочиває, із сусідами перемовляється.
Прибіг до Оксента Володько, найменший Ткачуків син, та й давай оті квіти на стінах роздивлятися. Підходить до кожної близько, руками обережно торкається, ніби перевірити хоче, чи справжня. Мати його через тин додому кличе, але малий уперся — каже, що не піде, поки з собою одну таку квітку не візьме. Мати його лає, каже, що ті квіти намальовані, а Володько слухати її не хоче, бо знає, що квіти насправді — живі. І тоді раптом як заплаче голосно, аж сусіди, перелякані, з хат повибігали. Відшльопала Ткачучка свого сина й додому силою з Приймаченкового двору потягнула. А той пручається та ще голосніше скиглить.
А по якімсь часі чує Оксент голос Гаврила Ткачука:
— Гей, господарю, а чи не може ваша мала й мою хату такими синіми квітами розписати? Я віддячу!
Приймаченко погукав доньку та каже їй:
— Хоче дядько Гаврило, аби ти і його хату уквітчала так, як нашу. Сама з ним домовляйся, що й до чого.
Маруся пішла до річки й набрала ще синього глею — повне відерце. А тоді стала на бережку, очі до неба звела замріяно. І усміхнулася до хмар, до грайливих сонячних променів:
— Дякую тобі, золота пташко, що ти мені це місце показала!
Розписала сусідову хату — не згірш, як свою. Ра-діє малий Володько, сидячи на печі: тепер і в нього багато синіх квіток цвістиме!
А там уже й інші сусіди просяться, аби і їхні хати порозписувала. Ото роботи на дівчину звалилося! Але щаслива від того, бо подобається їй квіти на болотнянських хатах малювати. Згодом ще й інших природних барв відшукала, аби не тільки синьо, а й жовто, червоно, бузково пелюстки її квітів світилися — людям на радість.
— От і добре, що заняття собі знайшла наша Ма русинка, — батьки тішилися, між собою перемовляючись. Бо ж була їхня донечка калічкою. А таким завжди важче раду собі давати та поміж інших людей приживатися, аби жалість чужа менше допікала.
Оксент дістав для донечки папір і акварелі. Хай малює. Бо коли малює — про свою хвору ногу, про все на світі тоді забуває. Тоді світиться вся, якась нетутешня стає, ніби з іншої планети до Болотні прилетіла.
Але малювати правою рукою Марусі чомусь не виходило, тільки лівою. Хоч правою завжди всю хатню роботу робила, і ложку тримала — теж.
— Це ж робота мого серця, — пояснювала всім, — тому й малюю тією рукою, що до серця ближче.
Із уяви на папір квіти яскраві списувала. А ще — звірів своїх вигаданих. Були вони з ратицями, рогами, зубами, з голови до лап візерунками дивовижними розписані. Ті, котрі яскраві, з квітами — добрі були на Марусиних картинах. І навіть очі їхні добро випромінювали. А котрі темні, з пащами зубатими та пазурами довгими — ті ніби якусь злу силу уособлювали. Бо таке життя людське та світ такий: з добра і зла складається. Але найбільше любила дівчина жар-птицю малювати —оту, що колись їй наснилася, що золотою пір'їною знак подала.
Швидко слава про Марусин талант по всій Болотні розійшлася. А незабаром і з сусідніх сіл почали люди приїздити, аби на ті намальовані дива подивитися. Вишивальниці радили Марусі, аби на полотно все намальоване переносила. І дівчина Творила — рушники, панно, — чарівною голкою свої картини повторювала. Химери тоді в яскравих нитках оживали, плуталися в орнаментах із квітів, соняшників, гороху, всілякої городини.
А відтак дарувала свої витвори — людям.
— Пошли мені, Боженьку, нових і яскравих барв, — перед сном молилася, — не хочу грошей багато, хочу тільки, аби люди жили, як квіти цвіли. Оце й усе, що я хочу, Боже...
Засинала й бачила уві сні чарівну жар-птицю — над цілим морем яскравих квітів.
Історія людини в історії людства
Марія Приймаченко стада відомою українською художницею й була відзначена найвищою державною нагородою України — Національною премією імені Т. Шевченка.
Мистецтвознавці називають стиль її живопису "наївним мистецтвом" або "народним примітивізмом". Художниця малювала переважно казкові сонячні квіти, а ще — химерних звірів і птахів, що жили в її снах, були витвором її чистої уяви. Також вона сама вигадувала цікаві підписи до своїх картин —віршовані примовки. Марія Приймаченко була малограмотною. Усі знання черпала із древніх і вічних джерел поліського фольклору, зберігши в собі дивовижне вміння сприймати життя наче красиву дитячу казку. Малювала на простому папері аквареллю та гуашшю, спочатку наносячи лінії та контури олівцем.
Творчість Марії Приймаченко — це унікальне явище для світової культури. У 1957 році на Міжнародній виставці в Парижі художниця отримала золоту медаль, здивувавши своїми картинами увесь світ. її виставки з великим успіхом проходили у Франції, Канаді, Польщі, Болгарії, Росії, Німеччині, Японії... У "Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва" (Белград, 1984) українська народна майстриня була визнана "зіркою першої величини".
До смерті Марія Приймаченко жила в рідному селі, за 50 кілометрів від Чорнобиля. Після зловісної аварії на ЧАЕС їй неодноразово пропонували переїхати до Києва, на що народна художниця відповідала: "Смішні. Мене — від Болотні? Де вічна гармонія природи... Як можна босими ногами по асфальту пройтися? Або не чути, як пахне вранішня роса?."
Поза всяким сумнівом, рідна земля надихала її. додавала творчих і життєвих сил.
Нині стало модним прикрашати одяг і аксесуари малюнками Марії Приймаченко. Її роботами цікавиться дедалі більше приватних колекціонерів. Адже чисте, живе, справжнє завжди вабить людське око й серце...
"Роблю сонячні квіти, тому що людей люблю, творю на радість, на щастя людям..." — казала про себе художниця.
