Цигани - Франко Іван

Мокрий до нитки, дрижачий з студені і страху, він ледве доплентався до найближчого села. А тут зимний стоковий вітер жарив немилосердно, кидаючи жменями поміж дощ чимраз густіші платинки снігу. Напіводубілий і смертельно стомлений доплівся шандар до священика на ніч. На другий день прокинувся в тяжкій гарячці. Прийшлось йому перележати майже цілий тиждень в постелі в найбільшім ослабленні. Аж по тижні міг він піднятися і рушити назад до Сколього: Аж коли прийшов до Ластівок, пригадав собі циганів і запитав війта, що з ними сталося.

— А що, прошу пана,— сидять собі в своїй норі.

— Сидять? — аж скрикнув, шандар.

— Як то, в таку студінь, в сніги і морози?

А й справді, в горах через той тиждень упав вже був глибокий сніг.

— А що, прошу пана,— ніхто за ними не питався. Старий кілька разів босий приходив до села жебрати, просився до хати до одного чоловіка, бо казав, що там дуже їм зимно,— але я не позволив.

— Ви не позволили?..

— Та ні,— сказав війт і здвигнув плечима. — Адже пан казали, щоб я їх пильнував, щоби нікуди не рушалися з своєї нори, аж поки пан не вернуть!

Шандареві похолодніло в нутрі від тих слів. Він був не злий чоловік, хоч служба зачинала вже глушити в нім живі людські чуття. За те ж недавна недуга зробила його знов трохи вразливішим на людське горе і людську муку.

— Ара, де присяжний? Збирайтеся й ви, війте, та й ще кого кличте з возом,— поїдемо, треба привезти їх до села!

Війт рад-не рад зібрався. Поїхали. Шандар усю дорогу був чогось неспокійний, все позирав на скалу, що бовваніла в далі серед мли,— слідив оком, чи не покажеться над нею клубок диму. Але диму не видно було, тільки груба плахта снігу білілася на широкій голові скали.

— Ще вчора курилося,— сказав візник, а нині вже диму не видно!

— Чи лиш не втекли вони? — закинув війт.

Приїхали. Шандар перший, а за ним присяжний і війт почали дертися на скалу. Сліду не видно було ніякого в свіжім снігу. Вийшли на платформу,— глухо, мертво. Вхід до яскині затканий тою ж колодою. Отворили. Війт зазирнув до середини.

— Туй вони! — сказав до шандаря. — А що робите, Пайкушу? — крикнув до яскині. В яскині тільки глухо задуднів голос його власної бесіди. Не чуючи відповіді, війт, а за ним шандар і присяжний влізли до яскині. В яскині було страх холодно, як в гробі! А коли їх очі привикли до сумерку, то показалася їм страшна, роздираюча серце картина.

Довкола вигаслого вогнища лежали, сиділи і чипіли цигани. У декого в руках був кусник недогризеної кінської шкіри, кілька кусників валялося ще обіч. А лиця у всіх сині. А очі у всіх скляні, витріщені, недвижні. А руки й ноги у всіх покорчені передсмертною судорогою. А всі — неживі.

Старшина стала, як громом поражена.

— Війте! — крикнув шандар, ледве переводячи дух. — Ви мені відповісте за їх смерть!

— Даруйте, пане,— відповів війт,— я робив, що ви казали! Най пан відповідають! Я в тім нічого не винен!

— Ну, то я, я винен? — скрикнув шандар. Але війт уже й не слухав його крику, а, закликавши візника, почав з ним і присяжним щось шептати, а потім всі три позносили трупи на сани і, не звертаючи навіть уваги на шандаря, рушили до Сколього.

Шандар стояв мов осуджений. Але звільна людське чуття, мов розблиснувша іскра, почало погасати. Шандар з чоловіка стався знов шандарем, службовим чоловіком.

— А хіба ж я тому що винен? — пробубонів він сам до себе. — Тьфу, пек, маро! Я їх преці не казав заморожувати! А дурний бойко гадає, що мені що зробить. Чекай трохи, побачимо, хто кому носа втре!

Службові взгляди швидко затерли в нім слід людського болю, думку про людське горе і муку, і, поправивши собі гвера на плечах, він поплівся до місточка.

_________________

* Цигани, як звісно, називають себе ромами.