Бабині казки - Антоненко-Давидович Борис

Не інакше як під тим "клен-древом" поховали козаки свого отамана, тільки клен росте й досі, а козаків давно вже нема. Невже вони так і перевелися всі?..

Коли діти розійшлись, я тихо підійшов до баби Олександри й несміливо спитав:

— А дядько Євлангій і дядько Степан — козаки?

— І скаже ж таке! — здивувалась баба з мого недоумства. — Козаки були, та збули, а це просто — дядьки, або хохли, чи хлібороби, сказать...

Я о дійшов і замислився. Були, та збули... Невже так-таки й перевелися всі козаки?

Ні, не всі! Іншим разом баба Олександра розповіла таке:

— Вертався якось один козак з бою. Всі товариші його полягли, а він один-однісінький вийшов живий з того бойовища, та й то з бідою. Рушницю-гаківницю вороги забрали, шаблю гостру з рук йому вибили, самий тільки спис надломлений у козака лишився. Іде він, зранений, потомлений, зажурений, на списа голівоньку хилить, коник вороненький під ним на передні ноги припадає, всилу йде, а туг уже й вечір заходить. Треба козакові спочити й коня попасти. Під'їхав він до діброви, шапочку скинув, низенько вклонився: "Добрий вечір, зелена діброво! Переночуй хоч ніченьку мене, козака молодого". А діброва йому: "Не переночую, бо вже на твою голівоньку буйную ворогів чую".

Поїхав козак далі та до байраку звертається: "Добрий вечір тобі, зелений байраче! Переночуй хоч ніченьку ти волю козачу!" А байрак йому одвіт дає: "Не переночую, бо жаль мені буде, вже ж про тебе, козаченьку, вороги питають, щодня й ночі в темнім лузі все тебе шукають..."

Повернув козак до гаю, та тільки ж і там вороги на нього чигають. І нема йому, нетязі, ні дороги, ні повороту — сама смерть навколо. Стрепенувся тоді козак, стиснув рукою списа, та як крикне, аж луна пішла гаєм: "Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!"

Шапку на чоло насунув, списа наставив та й помчав до гаю...

У роменської баби Олени все не так, як у недригай-лівської. У кімнаті на стіні обабіч дзиґарів із зозулею висіли маленькі портрети Шевченка в кожусі та шапці й лейтенанта Шмідта, розстріляного за повстання на Чорноморському флоті. Це було вже не бабиних рук діло, а її синів, моїх дядьків, Василя й Петра — недавніх полтавських бурсаків, а тепер студентів Харківського університету. Дядько Василь говорив українською мовою, раз у раз вставляючи у фрази "позаяк", і наспівував "Шалійте, шалійте, скажені кати"; молодший дядько, Петро, любив сперечатися за демократію і пролетаріат і більше подобав співати "Варшавянку". Дядько Василь замислено поглядав на Тараса в шапці; кумиром же дядька Петра був лейтенант Шмідт. Проте це не заважало братам жити дружно. Дядько Василь добрав навіть способу посидіти місяць у харківській тюрмі за політику, чому нишком заздрив дядько Петро, який при всьому своєму словесному запалі чомусь ніяк не міг туди потрапити. Мабуть, доморосла політика моїх роменських дядьків не дуже бентежила поліцію, і вона не турбувалася за них. І справді, коли згодом дядьки покінчали університет, вони стали тихими педагогами.

У маленькій хаті баби Олени всі пнулися за новими днями, і мені здається, що й сама баба Олена, якби їй не вічний клопіт усіх нагодувати, за всіх подбати, якось би й собі пошкандибала за новим часом, аби не відстати від своїх численних дітей. Вона лагідно дивилась і на Шевченка, і на Шмідта, а коли дядько Петро пришпилив унизу й листівку з портретом Карла Маркса, їй подобався й Маркс.

Я спитав її, показуючи пучкою на Шевченка:

— Це козак?

— Козак, козак! Доїж тільки борщику.

У Засуллі стояв загін черкесів, щоб охороняти поміщицькі маєтки в околиці. Баба Олена і їх називала чомусь козаками, а цього вже я ніяк не міг второпати.

Одного разу я бачив з вікна, як кілька черкесів на конях гнали кудись нагая ми до міста зв'язаних, збитих, уболочених селян. Мені стало шкода цих нещасних людей, які так скидалися на мого недригайлівського дядька Євлантія і його сусідів. Я сказав бабі Олені обурено:

— Які ж це, бабусю, козаки? Це, мабуть, татари або турки. Хіба ж козаки такі бувають?

— Всякі бувають... Ти, голубчику, краще не дивись на них. З'їж ось вареничків з черешнями та сметанкою.

Коли в мене виникали конфлікти з дядьками або з матір'ю і я починав комизитися, дарма що діло могло кінчитися ляпасами, баба Олена завжди казала мені примирливо:

— А ти підкорися, Борисику, підкорися, голуб'ятко! Тобі ж краще буде...

Я любив бабу Олену і скорявся. Одного разу я навіть поскаржився на бабу Олександру:

— Недригайлівська баба сердиться, бабусю, на мене, що я не по-нашому говорю...

— А ти їй скажи, голубчику, що-небудь по-мало-російському, то вона й не буде сердитися. Вона ж малороска, як і всі ми тут, от їй тому й хочеться так...

Я замислився. Мало-роска, мало-російський?.. Виходить, у Брянську багато російського, а в Недригайлові й Ромнах — мало. Чому?

Але й це питання розв'язав мені в Брянську батько:

— Ми — руські всі. А якщо для начальства — то одні хохли, а другі кацапи. А нам воно, сину, ні до чого, бо ми — робочі.

Якщо ні до чого, то хай так і буде! Я поклався на батьків авторитет і надовго відклав ці чудні нерозв'язані питання. І тільки коли-не-коли, згадавши далекий Недригайлів і померлу незабаром бабу Олександру, я згадував і її козаків, і ту огорожену рівчаками й валами гору, і ту останню пісню, яку баба Олександра заспівала разом з іншими дорослими, немовби на прощання:

Віє вітер, віє буйний,

Дуби нахиляє,

Сидить козак на мотилі

Та й вітру питає:

— Скажи, вітре, скажи, буйний,

— Де козацька доля?

Де фортуна, де надія,

Де козацька воля?

Йому вітер одвічає:

— Знаю, — каже, — знаю:

Твоя доля козацькая —

В зеленому гаю.

Лежить вона, затоптана

Сірими волами.

Крикнув козак та й заплакав

Дрібними сльозами...

Заплакав козак... Але на строгому, посіченому глибокими зморшками обличчі баби Олксандри я ніколи не бачив сліз — вона плакала, здавалося, тільки своїми казками та піснями, і вони будили в мені мішане почуття жалю, кривди й гарячої любові до чогось неусвідомленого ще, але такого великого й дорогого, за що не жаль і лситгя своє віддати...

Журні бабині очі дивилися тільки в минуле, але баба, і гадки не маючи про те, перекинула своїми піснями та казками немилому онукові хиткий місток від давньої давнини до недалекого майбутнього. І вже не їй випало побачити, як упав той ветхий старий світ, що держався богами, царями й панами, а на руїнах його постав "у народів вольних колі" і наш відроджений народ, що знайшов нарешті самого себе.

... Давно повмирали мої баби, гей і могил їхніх не знайдеш уже. Було й мені в жилі не раз — і на коні, і під конем. Та коли заходила крайня скрута, насувалося безголів'я, стискала безвихідь, до мене на раду приходили мої давно померлі баби. Лагідна, огрядна баба Олена звичайно умовляє мене завжди:

— Підкорися, Борисику, тобі ж краще буде!.

Я слухаю, але мовчу. Квола ж тілом та незламна духом баба Олександра нічого не каже, лиш суворо дивиться на мене з далечі віків і чекає. Тоді я зціплюю зуби і, як отой її останній козак у казці, кидаю в темну безвихідь:

— Наїжджайте, воріженьки, сам вас накликаю!..

1964р.