Сонячна сага - Бережний Василь

Вона милувалася цим сонцем, захоплювалась цим грандіозним явищем природи.

Відстань між "Списом" і сонцем скорочувалась на нові й нові мільйони кілометрів, а ступінь нагрівання обшивки корабля не змінювався. Це теж було для Модести загадковим. Як зачарована, дивилась на золотий диск, а в голові їй снувалися думки про Землю — рідну голубу планету… Десь-то вона плине в глибинах кос-мосу, шумлять на ній вітри, грають морські хвилі, виспівує трава. Модеста заплющила очі і все те уявила: водні плеса, поля, ліси й гомінкі міста. Сон, казка, марення. Пригадала Міжнародний ракетодром у Сахарі, немилосердно пряжило сонце… Чи й тепер стартують звідти кораблі? Подругу свою згадала. Минуло, вважай, десять тисяч земних років, коли вони з нею блукали в Карпатах… Десять тисяч… Ні, це не вкладається у свідомість, мозок відмовляється уявити, а формулу виводить, рівняння розв’язує…

Раптом зазвучали позивні!

Слухова галюцинація? Ну, певне ж, центральна нервова система видає бажане за дійсне,

Модеста принишкла.

— Пі-і… пі-і…

Якесь божевілля. Модеста навіть очі заплющила.

Писк не втихав. Наче сюди, в космічний корабель, залетіло пташеня та й квилить.

А може, це зустрічний корабель?

Зиркнула на екран локатора — чисто. А індикатор бортового радіо мигає!

— Пі-і… пі-і…

Нервовим порухом руки натиснула кнопку.

— Тут "Спис"… Прийом.

В горлі їй пересохло, голос тремтів. Хіба ж сподівалась почути людську мову? А почула:

— Патруль третього сектора. Хто ви?

Слова вимовлялися трохи інакше, ніж вона знала, та зміст був зрозумілий.

— Ой боже мій… — мало не задихнулась Модеста. — Я… ми з Вайзом Омнісієнтом… Тут "Спис"…

— Який "Спис"?

— Корабель дальнього пошуку, класу "Праща"… Повертаючись до Землі, потрапили до сфери тяжіння цієї зорі. — Модеста намагалась говорити чітко і якомога спокійніше, але серце так страшенно калатало, що забивало їй подих. — А хто ви? Куди прямуєте?

— Я вже інформував: патруль третього сектора. Вітаю вас із поверненням! — піднесено пролунав моло-дий чоловічий голос. — Ви дісталися до рідної Сонячної системи!

Модеста задихалася, наче риба, викинута на пісок, і не могла сказати й слова.

— Ви мене чуєте? — тривожно спитав голос. — Що сталося?

Нарешті вона спромоглася:

— Спасибі, спасибі вам… Це так несподівано… Параметри сонця…

— Не розумію.

— Я й сама нічого не розумію…

— Бортові двигуни в порядку?

— Так.

— Дозволяється посадка на Місяць.

— Але ж ні Місяця, ні Землі на екрані нема…

— Будете йти по радіомаяку. Щасливої посадки!

Голос умовк.

Якусь хвилину Модеста сиділа, мов тороплена. Космічний патруль, Місяць, Земля… Чи не примарилось? Ущипнула себе за щоку — боляче. Отже, справді?!

Почулися позивні радіомаяка, і тоді Модеста поспіхом заговорила в ларингофон:

— Вайзе! Виявляється, ми в Сонячній системі! Чуєте? Негайно до свого робочого місця… Чому ви мов-чите?

Вайз не обзивався.

— Хелло, Вайзе!

Мовчанка

— Ви що, заснули?

Жодного звука.

Це її стривожило. Кинулась до його каюти. Пальці тремтіли, ледве намацала кнопку дверей.

Вайз лежав біля ліжка — скорчений, посинілий. Тут же поблискувала розтрощена ампулка, білів клаптик паперу.

Модеста нахилилась і взяла записку.

"Ви жінка виняткова, а я — звичайний смертний… — Вайзові каракулі розсипались на папірці колючка-ми. — Я так не можу, краще покінчити одразу, аніж чекати, доки розжариться наша металева труна. Космос обдурив мене, я плачу йому тим же. А вас, Модесто, я справді любив… Ненавидів і любив. Мабуть, більше лю-бив, хоча зараз це не має ніякого значення. Хай щастить вам у дослідженнях!"

Обережно ступаючи, наче боячись потурбувати мертвого, Модеста вийшла, трохи постояла в тамбурі, обіпершись спиною об холодну переборку, і пішла до пульта, ледве переставляючи обважнілі ноги. Треба ж запускати силовий агрегат…

Рано-вранці Модеста вибігає на верхню терасу санаторію робити зарядку, але кожного разу, вражена красою місячних краєвидів, покладе руки на балюстраду і довго стоїть. Сходить сонце, і гірські пасма тонуть у блакитно-золотому серпанку. На передньому плані контури гір наче прокреслені тушшю, а далі — тонуть в ім-лі. Вище підбивається сонце, коротшають тіні, і ось уже виграють барвами розлогі долини. Переважає зелений колір, адже атмосферу на Місяці люди створили на взірець земної, і рослинність тут — земна. До того ж і доба така сама, як на Землі. Місяць примусили обертатись навколо своєї осі з чималою швидкістю. Лише тяжіння нагадує Модесті, що вона відпочиває не в Карпатах. Тут ходити легко, наче й не йдеш, а перелітаєш з місця на місце.

До всього цього астронавтка звикла досить швидко, от тільки ніяк не могла звикнути до цифри на кален-дарі — 11 200 рік. В космічну подорож вони з Вайзом вирушили 2100 року…

Насилу відірвавшись від споглядання барвистого ранку, Модеста робить зарядку і, освіжена, бадьора, йде снідати. Кулінарія тепер зовсім інакша — ну, нічого схожого! — але вона вдоволена, бо всі оті пасти й драже, що так і розтають у роті, не лише поживні, а й смачні. Сніданок більше не відбирає, як п’ять хвилин, і вона сідає за роботу.

Сьогодні Модеста закінчує диктувати на магнітну плівку звіт про експедицію — його жде навіть прези-дент Академії астронавтики,— і це радувало Модесту. Ні, вона в ньому світі не зайва. А ще вона пам’ятає бага-то чого з того, що колись було рідним, близьким.

За вікнами згасає день. На обрії жевріє підсвічена сонцем хмарина.

— Summa summarum, — проказала Модеста, — остаточний підсумок: ми зробили все, що змогли.

Вимкнула магнітофон і, зітхнувши, пішла до своєї спальні. Перевдягнувшись у легкий спортивний кос-тюм, вибігла на плаский дах помилуватись небом.

Густа сутінь заливає пасма гір, лише окремі вершини ще ловлять проміння зниклого за обрієм сонця й сяють, наче маяки.

Баня неба починає золотіти. Спочатку одна пелюстка з’являється на заході, росте з кожною хвилиною, і ось спокійне золотисте сяйво уже лине з усієї видимої півсфери, проймає синяву повітря, і воно виграє найніж-нішими, найтоншими відтінками веселки.

Модеста дивиться й не може надивитись на це чудо, створене людиною. Ех, сердега Вайз… Оболонку, що, немов шкаралупа яйця, охоплює Сонце і внутрішні планети, він порахував за фотосферу невідомої зірки… А то ж людство перебудувало планетну систему, використавши для оболонки матеріал планет-гігантів. Тепер левову частку сонячної радіації одержують внутрішні планети. Невичерпні океани енергії!

Думка про трагічну долю Вайза кольнула їй серце, смуток запав у душу. Обличчя нахмурилось. Земля зійде перед світом, але завтра вона побачить рідну планету зблизька — відправиться із своїм звітом до Академії. Оце б удвох…

Стояла замислена, пригадувала до дрібниць свою нелегку подорож з минулого до майбутнього, яке стало для неї теперішнім. Не чула ні музики внизу, ні навіть кроків, що наближались.

— Добрий вечір, — обізвався високий молодий чоловік у тенісці й шортах. — Пробачте, якщо я невчас-но.

Модеста стрепенулася. Щось було в його притишеному голосі більше, аніж тільки чемність до самотньої жінки. Щось хвилююче, ніжне, — те, за чим вона так знудьгувалася.

— Здрастуйте, — окинула його весело-зухвалим поглядом. Це був космонавт, що перший встановив зв’я-зок із "Списом". Він уже якось цікавився її самопочуттям. — Рада вас бачити…

— Нам треба з вами поговорити — чи не так?

— Може, й так, — усміхнулась Модеста.

Саме цієї миті розтануло, зникло почуття самотності, а відтак і неусвідомленої нервової напруги.

Вони блукали вулицями, парками Лунополіса, аж доки з-за обрію не виткнулася величезна куля Землі. А високо-високо над ними, над Місяцем, над Землею, золотилося небо. Ніби славлячи невтомний людський геній, вічний людський труд, звучала велична симфонія, сонячна сага.