Щедрий вечір - Стельмах Михайло

Я догадався, що передi мною стоїть справжнiй купець, — Дядьку, ви думаєте купити її?

— Таки думаю. Або що?

— Я не радив би вам цього робити.

— Що-що?! — витрiщився на мене цибань, вiдстовбурчив губи на пiваршина вiд зубiв, а потiм розреготався. — Оце наскочив на продавця! Такого ще не зустрiчав на своєму вiку! Кумедiя, та й годi!..

Йому це була комедiя, а менi — горе.

— Чого ж ти не радиш купувати? — аж нависає надi мною покупець.

Я оглянувся. Навколо ворушився, гудiв, бив у шкарубкi долонi, смiявся i видзвонював ярмарок, — йому байдуже було до моєї тривоги й смутку.

— То чого ти не радиш менi бути вашим сватом? — нетерпеливиться цибаневi. — Скажеш чисту правду — куплю бублика.

— Не треба менi вашого бублика.

— Коли такий пишний, то як хочеш. Говори, що маєш казати.

— Ви ж татовi не скажете?

— Нащо менi на спiльника наговорювати? — правдиво дивується увесь вид цибаня. — Говори!

— Стара вона дуже.

— Стара, але здужала, — заступився за Обмiнну покупець. — Ви їй западинки пiд очима не заливали теплим воском?

— А це для чого? — з острахом запитав я. Цибань пальцями поторгав у Обмiнної западинки.

— Розвелось тепер хитрунiв, якi й коней пiдмальовують, щоб нашого брата обдурити. Ще яку вона має гандж?

— Трохи кривоклуба...

— Для робочої коняки — це не велика бiда. Ще що?

— I вредна вона: кусає i хвицається. А швидко поїхати на нiй i не здумайте.

— Спасибi, хлопче, утiшив. Ох i втiшив, — знову засмiявся купець, усяк обмацуючи мене здивованими очима. — I де тiльки ось такi продавцi беруться? Чи тебе, може, найняли вiдганяти купця?

Саме на цi слова повернулися розчервонiлi батьки й дядько Трохим. Я одразу ж притих, поменшав, а купець насмiшкувато звернувся до батька:

— Чим ви, чоловiче, свого рисака годуєте?

— Золотими галушками, — не розгубився батько.

— Воно й видно, що золотими, бо всi зуби проїдженi. А яка цiна йому?

— Хiба дитя не казало?

Купець пiдморгнув менi вусами, на якi напирав червоний, як перчина, нiс.

— Дитя таке сказало, що вам треба ще доплачувати, щоб хтось узяв цього рисака.

— Ой дядьку!.. — скривився я i одразу так подався назад, що мало сторчака не зарив.

— Що ж мале напатякало вам?— вiрить i не вiрить тато покупцевi.

А в того смiх аж горбаки на щоках вибиває.

— Казав, що ваша коняка i стара, як Ветхий закон, i кусається, i хвицається, а швидко поїхати на нiй — нiчого й думати.

— Оце дочекався помочi! — батько так зиркнув, що менi в очах i пiд ногами закружляв весь ярмарок.

— Так-так, — нахмарився й дядько Трохим. — А ще й у школi науки проходить. То й бери такого на ярмарок.

Покупець, аж перехитуючись од реготу, поклав руку на батькове плече:

— Та ви, чоловiче добрий, не дуже й гнiвайтесь на свого дотепника. Все це я знаю краще за нього i за вас: кобила ж колись була моєю!

— Вашою?! — зовсiм стали круглими очi в дядька Трохима, а по їхнiх перснях пройшов туманець. — Невже вашою?

— Моєю! — добродушно засмiявся цибань. — Я ще якимсь пiдпилим дивакам продав iї за коня i пiсля того смiявся два днi й три ночi. Прокинусь i смiюся!

— Веселий ви чоловiк, — не знає, що сказати, дядько Трохим. Батько ж вiд цiєї мови жвавiшає, а я починаю потроху оживати.

А цибань, щось згадавши, пiдходить до Обмiнної, обнюхує її губи й питається:

— Ви її горiлкою не пiдпоювали?

— У нас не ваша вдача, — насуплюється дядько Трохим, а в тата ямка на пiдборiддi здригається, бере "соб" — на смiх.

— Та ви не гнiвайтесь: хто кого не пiддурює на ярмарку, — приязно поглядає цибань на дядька Трохима. — На ярмарку ми всi потроху стаємо циганами. А з вами, надiюсь, сватами будемо. Га?

— Може, й будемо.

— Продав я колись оцю шкапину за десять карбованцiв, а тепер берiть дев'ять — i по руках. Треба ж хоч жiнку порадувати, що викрутив у когось свого карбованця. Як ви на сеє?

— Хай буде так! — Батько вдарив рукою об руку дивацького покупця, а той теж ударив батькову руку й полiз до кишенi по калитку.

— От люблю, коли якась комерцiя є! — нарештi розвеселився дядько Трохим i гримнув на мене: — Як же ти, отецький сину, мiг такого намолоти? Га?

Я спiдлоба глянув йому у вiчi й вiдповiв:

— Бо мене мiй тато вчили говорити тiльки правду.

— Усюди, але не на ярмарку! —заграв очима батько. — В торгу i святi правди не кажуть, — неiнтересно торгуватись буде. Бублика хочеш?

— Ой хочу! Коли можна — з маком!

— Ще й з маком? — погрiзнiшало батькове надбрiв'я. — Дома я тобi утру маку!

— Е? — не повiрив я, бо хiба не видно, що гроза вже проходила над моєю нерозумною макiтрою.

А тим часом покупець киває нам головою i вже тягне за повiд Обмiнну. Я пiдбiгаю до неї, прощаючись, охоплюю обома руками її голову i бачу, як у великих, роками притемнених очах стоїть людська печаль.

— Дядьку, ви ж тiльки не бийте її, бо вона стара, спрацьована, — мало не плачучи, благаю селянина.

— Та не буду її костi калiчити, — пообiцяв покупець та й повiв з торгу уже не нашу Обмiнну.

Я довго-довго дивився їм услiд, аж поки не зникла з очей спочатку Обмiнна, а потiм висока шапка селянина.

РОЗДIЛ СЬОМИЙ

Чи знаєте ви, що таке галiфе з полотна?

На це сам Микола Васильович Гоголь вiдповiв би негативно:

"Нi, ви не знаєте, що таке галiфе з полотна".

I краще б не вiдати цiєї розкошi. Та багато чого довелося зазнати дiтям країни, що стала серцевиною нового свiту.

Вiйни, розрухи, блокади, нестатки пригнули наше село до убогого рала, до саморобного ткацького верстата i до мертвотного слiпака. Наша молода iсторiя йшла по селах не в срiблi-злотi, а в шорсткому саморобному полотнi, та все одно в її веселих блакитних очах стояли свiти надiй!

Тодi i нашi майбутнi вченi, i майбутнi астронавти, i чародiї слова прокидалися i засинали пiд хурчання маминого веретена. Це хурчання приносило їм у сни джмелине дзижчання, i спiв рожевої гречки, i помах крил вiтряка, i якiсь такi думи, вiд яких у людини прорiзалися новi дерзання чи крила.

А якi думи снувалися тодi у головах матерiв? I чи багато хто згадав, що в отому бiлому полотнi, яке розстелялося по всiх усюдах i за копiйки розкочувалось по бундючних експортах, горбились безсоннi ночi, пригашений слiпаками цвiт очей i стогiн протертих пучок?..

Я не дуже полюбляв роботу бiля терницi, бительницi, прядiння, снування, золiння, але дуже любив, як ткалося i вибiлювалося полотно. Коли ви не знаєте, як нашi матерi бiлили полотно, то ви багато чого втратили.

Це починалось тодi, коли на лужках i левадах затоплений латач прямо в барвiнковiй водi засвiчував свої весiльно-золотi свiчада, а з лiсу обзивалася зозуля. I от рано-вранцi, ще й ранесенько, коли в селi позiхає ледащий туман, на лужок iз полотном на плечi приходить господиня. Вона стає обличчям до приiмленого сонця, накупує ним свої вiї, щось довiрливо шепоче йому, а далi, пiдтикавшись, босонiж, як лелека, входить у воду, вибираючи таке мiсце, щоб низ полотна лежав на водi — на латачi, на травi i м'ятi, а верх насновувався променем. А коли б цього не було, то взимку нашi суботнi сорочки не пахли б м'ятою, не озивалися б зозулею i не марилося б нам весною...

У тi полотнянi часи в нашому селi пiшла мода на галiфе, i так вона пiшла, що, мов лихоманка, охопила всiх чоловiкiв. I яких тiльки у нас тодi не було галiфе: i круглих, як пiвбубона, i напiвкруглих, i тих, що починалися вигином, а закiнчувалися дужкою, i таких, мов перевернута голова бика, i зовсiм рiжкастих. На що вже дiвчата — i тих спокусила мода: дарма що вони тодi ще не носили штанiв, все одно деякi придумали галiфе на рукавах сорочок: починалося воно прямiсiнько вiд чохлiв i зникало, не доходячи до плiч. Правда, це галiфе не було таким пишним, як у парубоцтва, але й воно викликало заздрiсть чи зневагу у тих, яким лiта не дозволяли ганятися за модою.

То що пiсля таких кравецьких новацiй мусив робити я? Теж канючити галiфе. На це мати обмiряла мене насмiшкуватим поглядом i вiдповiла:

— Гарний ти i без галiфе, такий уже гарний, що далi нiкуди. Я пропустив характеристику повз вуха.

— А в галiфе, мабуть, ще кращий буду. Ось самi подивитесь.

— З мене досить i такого вариводи, — чогось не бажалося матерi, щоб я став кращим.

— Так уже, мамо, хочеться того галiфе...

— А дубового сала чи березової кашi не хочеться? Он краще побiжи хопти нарви.

— А галiфе пошиєте?

— Як тобi шити: упоперек чи повздовж спини?..

— Хiба ж галiфе на спину шиється... — ще не здаюся я.

— Можна й на спину, аби витримала вона, — i насмiшкувато, i журно посмiхається мати.

Видать, мода не дуже хвилювала її, i я згодом змирився, що розживуся на галiфе, коли матиму в руках своє ремесло i копiйку. I раптом таке свято перед самим рiздвом!

Прокидаюся вранцi, кидаюсь до одежинки — i сам собi не вiрю:

на всю нашу скриню розкапустилось галiфе, i не просто з полотна, а до синього блиску нафарбоване бузиновим соком. Таке галiфе здалеку може зiйти i за крамне! А чорнi поворозки на ньому — iз справжнiсiнької "чортової шкiри", що навiть дорослим iде на святешнi штани.

— Ну, як воно, сину? — обертається од печi мати.

— Ой спасибi, мамочко... Як же ви без мiрки?

— А що там мiряти в тобi: шкiрку та дiрку? Вузькi будуть — розтягнемо, широкi — пiдшиємо, довгi — на вирiст пiдуть.

От як тодi в селi дивилися на моду, головне було, — чи то в одежинцi, чи то у взуттi, — мiцнiсть.

— Примiряти можна?

— Та вдягайся. Сьогоднi у них i в школу пiдеш. А ввечерi, як захочеш, комусь вечерю понесеш.

— Я до дядька Себастiяна пiду.

— Ох i надокучаєш ти йому.

— Це я чую тiльки од вас, а не вiд нього.

— Можна й до дядька Себастiяна. Одягайся.

Аби ж ви знали, як приємно зашелестiло галiфе в моїх руках, як повiяло на мене весняною м'ятою, а поворозки заворушилися, наче живi. Одягнув я галiфе, одразу пiдрiс i покращав сам собi.

— Як воно, мамо?

— Та, здається, нiчого. Тiльки наче одна галiфина трохи меншою вийшла.

— Таки справдi менша.

— То я пiдрiжу бiльшу.

— Е, нi, ще знову не вгадаєте. Я краще меншу буду потроху розтягувати.

— Розтягуй, як не маєш iншої роботи.

Доки мати готувала королiвське снiдання — картоплю-нелупку, я зосереджено вовтузився бiля галiфе, розтягаючи його i пальцями ззовнi, i кулаком зсередини. Те, що воно було пошите трохи не так, не дуже бентежило мене.

В школi моє галiфе помiтили i сторож, i учнi, i вчителька.