Ирій - Дрозд Володимир
Під ранок вже знав, що приречений відкрити людям правду і, перебувши безсонну ніч, метнувся на П'ятикутки в перукарню. Підстригшись, доїхав автобусом до ирійського майдану, почовгав важкими дерев'яними ногами по вилощеній бруківці до редакційного будинку. Серце мені билося так гучно, що міліціонери на перехрестях тривожно озиралися, в довколишніх будинках подзвонювали шибки, і по тому теревенили, що воно серед білого дня підкопувалося під майдан… Аби заспокоїтись, я зупинився біля газетної вітрини і раптом з газетної сторінки на мене дихнуло свіжим, протверезуючим вітром. У редакційній замітці "Страхополохи, або чудеса на язиках легковірних панікерів" газета "Голос ирійця" писала:
"Останніми днями серед невеликої частини ирійських громадян поширюються панічні чутки про з'яву поблизу нашого славного міста якогось казкового, невідомого науці чудовиська. Більше того, несвідомі панікери поширюють вигадки, буцім згадане міфічне страховисько нещодавно зробило спробу напасти на будинок нашої редакції. Після консультації з авторитетними товаришами з ирійської санстанції, ми впевнено, без жодного сумніву, інформуємо наших шановних читачів, що ніякого, буцімто незнаного, некласифікованого наукою чудовиська нема і бути не може ані поблизу Ирію, ані ніде інше. Ми закликаємо усіх свідомих ирійців протиставити свою принциповість міщанському легковір'ю окремих балакунів. Що ж до редакційного будинку, який нібито пересунуло так зване "чудище Собакаревої гори", то повідомляємо читачів, що ми пересунулися з власної ініціативи, і не просто пересунулися, а в бік будівельного майданчика, аби в такий спосіб колективно, редакцією, наблизитися до нашого буремного життя…"
Мені стало соромно і своїх перестрахів, і моральних мук; весело крокуючи ирійським бульваром, між заінеєних тополь, я до кольок у грудях сміявся з власної глупоти.
Нема в світі нічого страшнішого і підступнішого од людських забобонів!
Дядько Денис повернувся з Жовтого дому задуманий і тихий. Перші дні він тільки й знав, що сидіти біля вікна та пас очима Солом'яну вулицю. Невдовзі почав виходити надвір. Вбирався у валянки, кожух та заячу шапку діда Єврася і з ранку до самісінького вечора непорушно простоював біля воріт, зирячи в небо, — видивлявся завтрашній день. До нього скоро так звикли, що вже й не віталися; зграї ворон та горобців днювали на його шапці, на комірі кожуха і увечері, коли дядько нарешті простував до хати, з ґелґотом, з хрускотінням промерзлих крил спахували в небо. Техніки, що лагодили обірвану лінію, прийняли дядька Дениса за стовпа, і обвішали дротами. Електромонтери повісили на дядькового носа вуличний ліхтар і ми довго економили на світлі.
Навернули дядька на життя солом'янські тривоги.
Після емоційного виступу газети "Голос ирійця" страховисько ніби крізь землю провалилося чи, присоромлене, пішло світ за очі. Поволі затихли наполохані балачки. У крамницях знову лежали сіль, мило й ситець. Дід Єврась уже не згадував про кінець світу, а заклопотано длубався з глиною біля припічка.
І несподівано страховисько нагадало про себе. Нагадало серед білого дня, коли солом'янці чекали біля продуктового магазину на свіжий хліб. Кучмата снігова хмара вихопилася з-за крайніх від поля ирійських хат, велетенським перекотиполем промчала повз магазин, дихнувши в обличчя солом'янчан колючим пилом, і проковтнула машину з хлібом, що наїздила з боку Ирію. Скреготнули гальма, темний клубок шоферового тіла, який встиг в останній мент вискочити з кабіни, покотився на узбіччя бруківки, а хмара вже розверталася, і білий морок засніженої рівнини опускав за нею завісу, сповіщаючи про фінал ще одної драми. А надвечір тітка Дора принесла з пивниці вість про нову оказію. Агроном колгоспу, чиї поля лежали довкола Собакаревої гори, виявив широчезний втоптаний слід від Стрижня до кагатів з картоплею. Притьма відкрили кагати: вони були порожні!
Дядько Денис нашорошував вуха на кожне слово про чудовисько, але слухав мовчки, з замкненим на сімдесят сім замків обличчям, що нагадувало в ці дні пригасле вогнище, в присок якого покладено залізну цівку з порохом. Вітрець ворушить сірий мертвий попіл, але ти, приникнувши за пагорбом, ось-ось чекаєш на вибух. І дядько Денис насправді вибухнув.
Сталося це пам'ятного зимового ранку, коли нам у затягнене памороззю вікно, що від вулиці, нетерпляче, навально загрюкали. Тітка була уже вдягнена і побігла відчиняти. До кухні, ледве волочачи ноги, зайшла моя мати і, як була, — в кожушці, підперезаній вовнячою хусткою, — сіла на поріг, заголосила. Ледве ми дочекалися, щоб вона, перериваючи розповідь нервовим голосінням, оповіла про свою невеселу пригоду. Коли валка пакульців (а вони тепер їздили до міста лишень валкою) наблизилась до Собакаревої гори, з сутінкового досвітнього лісу викотилося щось темно-синє, волохате і, женучи поперед себе хмару сніжного пилу, кинулося на базарян. Пакульці, начувані про страховисько, полишили сани і щодуху, шпортаючи в замети, метнулися полем до Ирію, а воно ковтнуло усеньку валку — з кіньми, санями, базараниною — і зникло за горою. З материного добра в пащеці чудовиська назавжди зникли три мішки картоплі, вінок цибулі, рукавчик маку і хунтів з п'ять старого сала. Повернувши заплакане обличчя до покута, мати щиросердо благала бога, аби її вдовине добро стало ненажерливій звірюці чи нечистій силі впоперек горла…
Дядько Денис слухав матір з пройми кімнатних дверей, підтримуючи руками коленкорові спідники, які були на нього заширокі після Жовтого дому. Раптом обличчя йому засвітилося, наче небо, сполохане сухою зимовою блискавкою, і дядько сказав:
— Я піду на нього!..
— На кого? — аж затремтіла тітка Дора.
— На нього…
— А тобі що — більше од інших треба?
Дядько Денис нічого не відповів тітці, а мовчки повернувся і зник у кімнаті. Матір моя нажаханими очима дивилась на двері і голосила:
— Денисочку, а ти ж обіцявся мені хату влітку перекрити…
Дядько Денис вийшов з кімнати в галіфе, гімнастерці без погон і з польовою сумкою через плече. Від його постаті віяло зібраністю та мужністю. Ми втямили, що дядько Денис не жартує.
Сороки, а їх чимало вешталося по Солом'янці, ментом рознесли ту вість, і невдовзі біля нашого двору товпилися люди. За темним шитвом яблунь сходило густо-червоне — на криваву битву — сонце. Баба Одарка колінкувала перед іконами, дід Єврась чаклував над Біблією, тітка Дора, схлипнувши, розігрівала на керогазі смаженину і сварила мою матір, винну в переполосі. Мати метушилася по кухні і клала в дядькову сумку усе, що траплялося під руку: в'язки сухих грибів, кислі помідори й гарбузи, срібні ножі й виделки, пиріжки з м'ясом, капустою та горохом…
Міжи тим дядько Денис поголився і наказав тітці Дорі голосом строгим та владним подати нове пальто з каракулевим коміром і таку ж, із каракуля, шапку. Тінь природженої скупості майнула на тітчинім обличчі, але вона не насмілилася перечити, слухняно одімкнула шафу з парадним одягом. В останній мент, уже вбраний, дядько Денис облишив польову сумку, набиту харчами, натомість узявся до свого іменитого портфеля, з яким ходив на службу, сунувши між бухгалтерських книг пляшку з виноградним соком…
І ось дядько Денис переступив сінешній поріг та завмер на ґанкові, мовби на постаменті, виставивши наперед праву ногу в начищенім до дзеркального блиску хромовім чоботі. Очі його, замислено-відсутні, дивилися поверх натовпу, що зібрався біля двору, на зеленокрицеві під білими сніговими парасолями, сосни і ще вище, на лису, з червоними пащеками гнилищ вершину Собакаревої гори, яка туманіла на обрії крізь сизу ранкову імлу. Тітка Дора з'явилася в проймі дверей, хитнулась було до чоловіка, але, зупинена його холодною, відчуженою від тимчасовостей земного світу поставою, перехнябила широкі тілисті плечі і припала заплаканим обличчям до лутки. Баба Одарка, дріботячи чунями, обережно обняла сина і з нижніх сходинок ґанку благословила його в дорогу родинною, ще від прабаби, іконою на темно-сизих перевеслах рук. Ікона була писана по дерев'яній, подзьобаній шашелем дошці, а свята Параска, миловидна з обличчя й поважна пані, нагадувала шляхтянку сімнадцятого сторіччя з підручника історії середніх віків.
Тут дядько Денис, буцім маститий промовець, що зупиняє владним жестом шквал оплесків, підняв руку і мовив так:
— Шановні громадяни, сусіди мої і сучасники! Якщо не повернуся я після сьогоднішньої битви при житті й здоров'ї, сама душа безтілесна приблукає на Солом'яну вулицю (бо й по смерті вона не залишить вас), не називайте мене героєм і не перейменовуйте нашого славного міста Ирія. Бо не герой я, лише данник ваш, і загибель моя в герці з чудищем хай стане світлим вінцем мого далеко не праведного життя впродовж багатьох років. Якщо ж над майбутніми поколіннями ирійців ім'я моє піднесеться, повите млою героїчних легенд, хай вони не виливають з бронзи моєї подоби, а посадять сад в Ирії, там, де тепер палати Жовтого дому, покладуть у тім саду гранітну плиту і виб'ють на ній два скромних, але значущих для мене слова: "Ирійському Пакульцю" бо зараз, як ніколи, почуваюся ним — ирійським пакульцем. А ці нові думки про пакульство моє і про Людину в мені зійшли на мене між стін Жовтого дому. З тим і прощавайте, люди добрі…
Дядько Денис ступив з ґанку і крізь навстіж розчинені ворота вийшов на вулицю. Натовп розступився перед ним, а відтак посунув слідом. Самодіяльний духовий оркестр заграв на губах та язиках урочистий бадьорий марш. Ударник оркестру, повар ресторану "Голубі хвилі", обіруч гупав кулаками по своїм крутім череві, вибиваючи такт, і глухе бовкання багатоголосо відлунювало в пущі Солом'янського лісу, куди прямцював рішучим ступом дядько Денис. Дядько Яків, Паровозник, замикав людську процесію на темній, обкутаній парою машині і, висунувшись з кабіни, підігрував оркестрові на паровозному гудкові. Потроху відстаючи від натовпу, я бачив з-за крайніх хат, як люди зупинилися на узліссі і махали руками, а дядько Денис широким поважним ступом пішов у просіку.
Двох рішенців для мене не було. Звичайно, я не міг залишити дядька наодинці з чудиськом, хоч не мав певності, що з мене буде якась поміч.
