Ирій - Дрозд Володимир
Пийте пиво-води і їжте морозиво, смачний, поживний продукт. З тим — і до свіданьїца. А вас, кібернетична машино, ласкаво прошу зупинити виробництво і спокійно, без ексцесів, повернутися на склад науково-дослідного інституту, де на вас чекає плідна робота в сфері науки, техніки і народного господарства…
Тої ж хвилини дизель на городі вмовк, центрифуги завмерли, вино перестало литися з труб, а двері курника розчинилися і машина, поблискуючи алюмінієво-нікелевими боками, гордо прокрокувала крізь натовп і зникла за рогом Піщаної вулиці. Солом'янці, хто встиг висипати яблука і хто не встиг, відштовхуючи одне одного від бочок, черпали картузами й пригорщами молоде вино. Дядько Денис ковзнув по городу невидющими, зосередженими на чимось більшім, аніж матеріальні інтереси, очима і поліз на асенізаторську бочку. Поклавши на коліна портфеля, він узявся до віжок і строго, владно кинув кобилі:
— Вперед!
Кобилка слухняно рушила, колеса зарипіли, заскиглили, запискотіли. Дядько сидів поважно, трохи відхилившись назад, буцім на подушках обжитої персональної "Побєди", і білі пальці його правиці замислено блукали по коричневім дерматині портфеля. Солом'янські хлопчаки бігли слідом і щосили горлали:
— Апа-тури-тури-тури-тури!..
Дядько Денис ніби й не чув того глумливого лементу, і тільки коли якийсь із розбишак мелькотів попереду кобили, він тулив зігнуту долоню до губ і сигналив:
— Ту-ту-ту! Ту-ту-ту!..
Я щодуху помчав у пивницю тітки Дори.
— Я ж йому, віслюкові, скільки казала: не хлуди вина із залізних бочок, отрута… — голосила тітка Дора, ніби над померлим, виштовхуючи за поріг безтямних п'яничок. — А він хіба послухає? І допився до огневиці! Хто тепер йому, дурню, по бюлетеню заплатить?!
Ми здибали дядька Дениса, неподалік водоконтори. Запряжена в асенізаторську бочку кобилка стояла на перехресті центральних ирійських вулиць, під світлофором, і зголодніло жувала вилузаний копитом з бруківки камінь. Сімнадцять санітарів у білосніжних халатах, повиснувши на спеленутому дядькові, волочили його до медичного фургона, що червонів хрестами над кавалькадою зупинених вуличним затором машин. Коли фургон рушив, тітка Дора пішла до Жовтого дому забрати дядькову одіж, аби її не зіпсували дезинфекцією, а я метнувся на Солом'янку по портфель: час було до школи.
По Солом'яній вулиці бадьоро і радісно крокував залізничний духовий оркестр, награючи танго. Попереду оркестру поважно ступав у випрасуваній формі і з традиційною замасленою скринькою в руці дядько Яків, Паровозник: його проводжали на пенсію. Солом'янці, хто домував, перехилялися через тини, висовували з кватирок голови, виходили з дворів і вітали Паровозника добрими зичливими усміхами — дядька Якова у нас любили. Біля двору Паровозника оркестр заграв туш, злагоджено повернувся кругом і під життєстверджуючий марш ирійських залізничників рушив назад до станції.
Дядько Яків сів на лавку під вікнами своєї хати, розкрив скриньку і дістав чорного задимленого паровоза, на якім їздив останні десять літ залізничної служби: начальник станції списав його і подарував заслуженому пенсіонерові. Роздмухавши топку, — оболоки сизого диму заволокли блякле грудневе сонце, — дядько Яків випустив паровоза на пошмуглену саднами, мозолями, борознами зморщок, лініями долі долоню, і машина, пухкаючи й тутукаючи, поповзла від дядькового зап'ястя до вичорнених мастилами та вугільним пилом пальців.
Мов заворожений, стовпів я біля дядька Якова і дивився на його вироблену долоню, по якій снував паровоз.
ЧУДИЩЕ СОБАКАРЕВОЇ ГОРИ
Балакали багато й різне, кожного дня нове, то потверджуючи, то спростовуючи самих себе, балакали в автобусах, чергах, на базарі, через вулиці й тини, в хатах, біля телевізорів, у кінотеатрах, балакали тишком, пошепки і балакали голосно, залежно від темпераменту, віку і рівня поінформованості. Перестрах розповзався по Солом'янці, наче лишай по тілу. Ніхто нічого не знав до пуття, ніхто нічого вочевидь не бачив, але гніткі передчуття поволі закрадалися навіть у душі скептиків та поміркованих інтелектуалів.
Знову розкупили в ирійських крамницях сіль. Мило носили ящиками і ховали на горищах. В черги по хліб ставали родинами і брали воднораз по сто паляниць: сушили сухарі. Висмоктали гас із цистерн, що червоніли в обгородженому парканом закутку Солом'янського ринку. Гасовщик виносив цистерни перед очі розбурханої черги і викручував їх, наче мокру білизну. Почали було теревенити, що ось-ось подорожчає горілка — і горілки враз не стало. Тітка Дора завбачливо привезла сто сімнадцять ящиків із білоголовими пляшками і сховала в погребі непитущого свекра, з яким молодих примирили злі напасті останніх тижнів. Дядько Денис усе ще кукурікав за ґратами Жовтого дому і по тому кукуріканню солом'янчани перевіряли годинники — останнє дядькове "Кукуріку!" лунало о сьомій ранку. Втім, тітка Дора, яка відвідувала хворого, казала, що дядько вже кукурікає за звичкою — йому ідеться на поправку.
Балакали багато й різне. То прибігла сусідка і напівшепотом, озираючись на вікна, буцім комусь цікаво було підслуховувати її плітки, присягалася бабі Одарці, що минулої ночі воно проковтнуло Радульський провулок, і жодна людиночка не врятувалася, лише п'яний Капота, проспавши ніч під вербою на автобусній зупинці, приперся додому удосвіта і уздрів замість своєї хати припорошену сніжком калабаню — то воно ступило, а по провулку ніби праскою чи катком — ні хатиночки, ні деревця, і вже провулок міліція оточила, і нікого не підпускає.
По дорозі до школи я завертав у Радульський провулок: за двійними рамами вікон, за посипаною фольговими блищиками ватою благодушно умивалися гладкі солом'янські коти. Капота сидів на лавочці під зеленоголовим будиночком і ліниво пересварювався з власною жінкою, що, рятуючись від його п'яних кулаків, перекинулася сорокою і невгамовно стрекотала на стовпі між зеленкуватих, схожих на чарки з грубого скла ізоляторів. Прибігши зі школи, я поспішав розрадити бабу й діда звісткою, що Радульському провулку нічого не сталося, але Солом'янку уже полонила нова чутка: десь під лісом, на Піщаниці, воно злизало десять дворів… Баба Одарка ревно хрестилася до ікон на покуті, а дід Єврась мудро покахикував з кутка:
— Щось таки та є… Святе письмо не бреше…
Під ранок я прокинувся від гучного виляску, що прокотився над Солом'янкою, буцім десь близько стрелили з гармати. Не встиг я знову сховати голову в сон, як під вікнами загомоніло, загупало. Я виштиркнув голову в димар, прислухався.
— А воно ж, людоньки, отак на мене суне, суне, наче танка у війну, я вся обмерла і ниць упала і вже нічого не пам'ятаю, тільки тріск несусвітний, а то воно кумову хату перед себе перло…
— Яка танка, далеко танці! Чули ж, як стрелило? У Гурка, що в музеї сторожує, у пригребиці протитанкове ружжо стояло, з музею поцибрив, думав, каже, дуло відпиляти на змійовик. Чую, каже, що такий тарарам, вискочив з хати, а воно по городу суне. Упав біля ружжа і — прямою наводкою. Так що — думаєте? Снаряд ковзнув, наче по найкращій броні, і рикошетом у небі дірку пробив…
Справді, небо над Солом'янкою зяяло широкою, з рваними краями пробоїною, в ній сонячно леліли верхні небеса.
Поки я вдягався, розвидніло. Люди бігли повз наш двір, я й собі побіг за людьми. Сиберіжський сліпак за сосняком нагадував бойовище. Три крайні хати було зітерто з площини землі, як гумка стирає малюнок олівцем в альбомі, і чиста, припорошена сіллю, що нею повнилися горища зруйнованих хат, сторінка біліла перед настрополоханими очима людей. Дерева воно вчавило у землю, хати пожувало і виплюнуло, а де були льохи, темніли на білому глибокі й порожні, наче бульдозером вилизані, ями. Воно заявилося на Солом'янку з боку Собакаревої гори і в тім боці зникло: два сліди, ніби дві просіки, зяяли в лісі. З солом'янчан не постраждав ніхто. Лише одного п'яничку засипало сіллю, але він спав як убитий і, відкопаний, здивовано лупав очима на стривожений людський гурт.
Назавтра листоноша приніс листа від матері. Мати каракулювато писала, що і в Пакулі балакають різне та страшне: буцімто бачили на базарі чудисько з тілом пса і трьома людськими головами. Тож наказувала мати строго-престрого не бігати по дурних стежках, а триматися домівки та школи і писати хоч через день, бо душа її неспокійна, і вже не рада вона, що віддала мене в Ирій.
Поглузовуючи з материних перестрахів, я підстрибом біг через ирійський майдан до школи і раптом тицьнувся в натовп, що гув, наче молодий бджолиний рій на груші. Проштовхавшись крізь ліщиння людських тіл, я з подивом побачив, що будинок, один з поверхів якого займала редакція газети "Голос ирійця", куди я колись посилав свої віршописання, було знято з підмурівка і відсунуто по забрукованім майдані на добрий десяток метрів, у бік паркану з дзьобатим журавлем підйомного крана і ребрами майбутнього ирійського театру. Овочеву крамницю, що містилася під редакцією, в напівпідвалі, було вигризено й вилизано разом з тарою, прилавками, касою і сейфом. Лишень бочки з кислими зеленими помідорами, що стояли в крамничці цілорічно, було пожовано й виблюнуто. Свистіли міліціонери, поважно возсідали на червоних машинах пожежники, по калабанях спорожненої крамниці ходила комісія господарників у сталистих, схожих на дядьків, макінтошах.
Напад було вчинено минулої ночі, під ранок.
Увесь день і ніч мене доймали моральні муки. Це було схоже на зубний біль, од якого не порятує навіть сон: і крізь сон чути щеміння нерва. Я володів великою таємницею і як громадянин, комсомолець, ирієць, нарешті — кандидат в благородні гуїгнгнми мусив поділитися нею з ирійською громадськістю. Але, водночас, своєю принциповою відвертістю я задам чимало прикростей дядькові Денису й тітці Дорі, чий хліб їм уже ось четвертий місяць. Після мого свідчення людям відкриється, ким вигодуване страховисько, і що за панцир, якого не пробиває навіть снаряд протитанкового ружжа, носить воно на собі. Родичам моїм буде не з медом, дядько ж Денис ще й після яблучного вина не очухався.
Але по тому в душі моїй пробуджувалося і нуртувало щось більше од раціональних родинних перестрахувань — почуття обов'язку перед громадою і власною совістю.
