Дві вершини Гороскопу - Савченко Віктор

Наміри були серйозніші. Демонстрація кріплення мала покласти край багаторічній полеміці; звісно, на користь Халимендика.

Чи не найбільших втрат зазнавали шахти від того, що доводилося перекріплювати гірничі виробки. Надто на глибоких горизонтах, де товстелезні сталеві профілі крутило немов дріт. Боротися з цим лихом було неможливо. Для Зоріна, котрий вісім років пропрацював ученим секретарем секції гірничого тиску при Мінвуглепромі СРСР, це була аксіома.

Показував Зорін Халимендику і свої власні заміри зсувів порід на багатьох шахтах, аж до глибин 1000–1200 м. Руйнувалися навіть виробки, що їх підтримували товстелезні залізобетонні блоки.

"Такій силі, справді, протидіяти неможливо, — погоджувався Халимендик. — Та й не потрібно. Її просто слід розкласти на складові. І вже з ними боротись". Він наводив якісь розрахунки, але ні на Зоріна, ні на вчених відділу вони враження не справляли. Директорові-вченому закидали навіть незнання природи гірничого тиску.

В очах Зоріна заряботіло. Одразу за придорожніми деревами розкинулося соняшникове поле. Міріади маленьких сонць зливалися в суцільне море жовтизни. На мить у пам’яті постала хата під очеретом і головки соняхів уздовж паркану… Хоч недовго йому судилося мешкати в Мишуриному Розі, але то було місце першого ковтка повітря, першого крику і перших откровень.

"Жив колись старий козак війська запорозького Мишура, — згадав Зорін оповідь діда Архипа. — Бачиш, як круто — рогом Дніпро повертає? Ото ж Мишура й збудував на тому місці причал і переправу. Тому й місцину нарекли Мишуриним Рогом".

Залишилося позаду соняшникове поле, а з ним і згадка про дитинство, але йому на мить здалося, що між тодішнім хлопчиком Андрійком і ним теперішнім виник місток. Власне, місток існував завжди, але він на якийсь час забув про нього. І ось через багато-багато років згадав. Назва йому — допитливість. Мабуть, колись Абрамов розпізнав у ньому цю рису, і він, Зорін, тепер також гуртував довкола себе людей з такою ж ознакою. Допитливість у поєднанні з дослідницьким рефлексом і є те, що називають талантом ученого. Якою б не була людина за вдачею і як би не помилялась, але якщо вона не розгубила отих дитячих рис, то рано чи пізно визнавала свою помилку. А визнати помилку — це висповідатись.

Очікував Зорін визнання помилки і від Халимендика, але той добирав усе нових і нових доказів. Ними ставали вже не математичні розрахунки можливостей нового кріплення, не логіка, а факт. У нього на шахті діяла група спеціалістів, яка не тільки спостерігала за проявими гірничого тиску та робила відповідні заміри, а й розробляла заходи протидії. Один з тієї групи вже захистив кандидатську дисертацію, ще один був на підході до захисту. По суті, це було мисляче ядро шахтного колективу, яке тісно співпрацювало з ІГТМом, їх можна було побачити в фондах інституту, на всіляких тематичних нарадах; вони часто приїздили на консультації до Зоріна та Колесникова. Проте їхні розробки не завжди узгоджувалися з усталеними науковими поняттями. В них була якась своя істина, підкріплена своїми ж фактами.

На дорозі побільшало зустрічного транспорту. Машини мчали повз них із гуркотом снаряда. Павлоград був десь за десять-п’ятнадцять кілометрів.

"Це до пори, до часу… — міркував Зорін. — Гірничий тиск дає про себе знати в найнесподіваніший спосіб і дуже часто там, де на нього й не очікуєш. Он у Донбасі шахтні поля перекриваються товщами пісковиків — найміцніших з порід, а виробки руйнуються і часто з великим лихом.

…Кліть спускалася поволі і так само поволі відбивалася зміна тиску на вушних перетинках. Зорін подумав, що вони вже десь між четвертим і п’ятим горизонтами. Шахтарі, котрі спускалися в першу зміну, мовчали; їх стримувала присутність директора. Ліфт уповільнив хід; промені коногонок заковзали по рудій цегляній кладці ствола, висвічуючи де-не-де сольові нарости від патьоків води… Гуркнули двері, шахтарі враз спорожнили кліть і розчинилися в тунелі.

— Чого ви нас так зрання?.. — запитав Колесников у Халимендика, коли вони вже прямували магістральним штреком.

— Хто рано встає, тому й Бог дає,— відказав той з усміхом. — Я запросив вас як консультантів.

Він був дещо вищий і справніший від Зоріна й Колесникова; йшов швидко, водночас спрямовуючи промінь світильника то на колію, то на склепіння тунелю, під яким тьмяно поблимували лампи денного світла.

Хвилин за п’ятнадцять Халимендик повернув у тунель значно вужчий і, пройшовши кілька десятків кроків, зупинився.

То був штрек з колією і дерев’яним настилом для шахтарів. Хоч від магістрального тунелю вони відійшли не більше сотні кроків, але тут уже відчувався брак повітря. Йти стало важко. На зауваження про це Зоріна Халимендик відказав:

— Справді, але ми тут довго не затримаємось.

Місцями штрек просів. З-під затяжок, що тріснули, на хідник насипало перем’ятої породи. Тим часом попереду почувся притлумлений гуркіт. Невдовзі в променях коногонок заіскрилися міріади пилинок. То повіяло з лави, яка запрацювала.

Вони вже йшли повз конвеєр, нахиляючись та черкаючи касками об кріплення. Штрек нагадував велетенську горлянку, всередині якої рухались люди. Місцями чиїсь "пальці" перетискали її, але щоб задушити зовсім, у пальців "бракувало" сили.

— Скільки років цьому штреку? — озвався Колесников.

— Трохи більше двох, — відказав директор.

— В Центральному Донбасі такі виробки стоять від п’яти до восьми років, — знову Колесников.

— Ну, тут пласти залягають близько один від одного і

порода специфічна.

Тим часом вони підійшли до місця, де штрек просів так, що ледь не торкався конвеєра, який уже запрацював.

Пролазили навпочіпки. В пам’яті Зоріна, котрому не раз доводилося брати участь у комісіях з розслідувань нещасних випадків, поставали тіла загиблих шахтарів, яких придушило кріпленням. Моторошний холодок пробіг у нього по спині, коли куртка зачепилась за тріску зламаної затяжки.

Зрештою вони подолали небезпечне місце.

— Ну, далі вже йти не варто, — сказав Халимендик. — У таких умовах і працюємо… Не встигнуть прохідники здати виробку, як її треба вже перекріпляти. Того й вугілля таке дороге.

Зорін провів променем світильника по кріпленню. То були сталеві стояки, з’єднані вгорі, які на третину вгрузли в грунт. В місці, під яким вони щойно пролізли, арку погнуло; на згині полущилась корозія і там угадувався сірий метал. Отже, деформація сталася зовсім недавно. Попереду в промені світильника виднілося ще одне просідання покрівлі і купа породи на хіднику.

"Мишоловка,"— майнуло в голові у Зоріна; він відчув, як від нестачі кисню сильно калатає серце. Проте цікавість взяла гору.

— Хочу подивитись, що воно за порода, — спинив він Халимендика й Колесникова, котрі повернули назад.

У виробках шахт Донеччини він, бувало, витягував затяжку й подовгу розглядав піщаник, аргеліт чи алевроліт, під яким кутом вони залягають, як поруйновані. Відтак мав уже повну картину, як та порода поводитиметься на шахтному полі.

Тут затяжки-обаполи повгиналися, місцями тріснули від колосального тиску.

Халимендик, уздрівши, що Зорін вхопився за уламок затяжки з наміром його висмикнути, крикнув:

— Андрію Микитовичу, це небез…

Останнє слово заглушив тріск; грубі обаполи між двома ребрами-арками почали ламатися немов картонні, і з покрівлі у виробку гунула порода. Зорін устиг відскочити, але спіткнувся і тієї ж миті йому привалило ноги. Спробував випручатись, але купа збільшувалась так швидко, немов би нагорі відкрили шибер; Зоріна засипало по груди. Він не встиг ні про що подумати, в нього навіть не увійшов страх, як раптом настала тиша.

Виробку заповнило по конвеєрну стрічку; полотно терлося об породу. Бракувало повітря й давило груди; Зорін задихався. Проте руки були вільні і він став відкидати з себе шматки чорного спресованого глею. "Мабуть, не судилося мені вже побачити бодай одного онука…"— подумав він.

І тут зашурхотіло. З другого боку завалу греблися. Скоро звідти сяйнуло променем і почувся голос Халимендика:

— Андрію Микитовичу, з вами все гаразд?

— Та тут от… — озвався він

В дірку просунувся Халимендик, а за ним — Колесников. Директор шарпнув за дріт-вимикач, що тягнувся вздовж конвеєра, і стрічка зупинилась. Вони кинулись до Зоріна і заходились розгрібати породу.

Почулося потріскування та металевий скрегіт в місцях з’єднання арок. Кріплення штреку заколивалось немов горлянка, при ковтанні. Шахтарі в таких випадках хутко вимітаються в безпечне місце.

На обличчях, що схилились над Зоріним, вгадувалися тривога і страх.

— А я думав, що ви вже побігли по гірничорятівників, — сказав Зорін, задихаючись.

Озвався директор:

— Моє прізвище походить від слова халамидник, а воно означає босяк, бешкетник, себто несерйозна людина. В житті інколи конче треба бути несерйозним.

— Андрію Микитовичу, — сказав Колесников, спостерігши як важко дихає Зорін, — може, вам саморятівник?..

— Потерпимо, — відказав Зорін, допомагаючи їм відкидати з себе породу.

Ноги не пошкодило, проте боліли гомілки.

З тріском зламалась затяжка за два кроки від того місця, де щойно лежав Зорін, і звідти вдарив "струмінь" перем’ятої породи.

— Швидко звідси! — вигукнув Колесников і силоміць підштовхнув Зоріна до пролазу.

Останнім виборсався Халимендик.

Масив конвульсійно здригався; звільнене від породи місце біля конвейєрної стрічки почало засипати.

— Тікаймо! — ревнув директор.

Та вже через півсотні кроків він зупинився. Тоді подивився на свої ноги; він був без одного чобота.

В ухах у Зоріна шуміло, немов би десь поблизу текла вода. Давалася взнаки гіпертонія, яку він нажив колись за аналогічної ситуації. Випадок так глибоко запав у свідомість, що йому, як тільки він про нього згадував, здавалося немов усе те сталося ось учора. Проте відтоді минуло щонайменше п’ятнадцять років. Йому було тоді стільки ж, скільки його учням зараз.

— Заждіть мене тут, — озвався Халимендик, прислухаючись до тиші, яка настала. — Я збігаю по чобіт.

— А, може, почекаємо? — сказав Зорін. — Хай там перерозподіл тиску завершиться.

— Ось-ось, перерозподіл… — підхопив зраділо Халимендик. — У нас тут перерозподіл тиску відбувається з кожним метром проходки. У приконтурній частині утворюється щось на зразок буферної зони радіусом від п’яти і більше метрів.