Дві вершини Гороскопу - Савченко Віктор
Зорін нарахував за тим столом-приставкою двадцять п’ять крісел.
— Тут сидітимуть члени комісії,— пояснив Потоцький. — Ви стоятимете ось де… — він показав на протилежну від місця голови глуху стіну зі стендом для ілюстраційного матеріалу. — Ваші співавтори розмістяться на кріслах вздов стіни, де сидітимуть також запрошені.
На мить хтось ніби пересмикнув час і довгий, метрів на десять, кабінет Наяшкова перетворився на крутий тунель, яким він — Зорін дерся з важкою заплічною торбою. Йому навіть здалося, що промінь коногонки попереду вже розмивався денним світлом.
— Щось не так, Андрію Микитовичу? — повернув його до тями Потоцький.
— Та ні, ні, все гаразд… — опам'ятався Зорін. — От тільки… Якщо все так чітко визначено, то виходить, що ця процедура тільки формальність?
Потоцький не поспішав з відповіддю.
— Не хотів би посіяти в вас сумяття, — озвався нарешті,— але рішення про реєстрацію відкриття прийматиметься завтра. Скажу тільки, що якби не деякі випадкові збіги обставин, то кількість відкриттів, зареєстрованих у цих стінах, — Потоцький обвів поглядом масивні рами з портретами видатних учених світу, — була б більшою ніж триста тридцять шість. Не набагато, але все ж… У цій процедурі формальний тільки антураж. Все інше… Ну, ви самі розумієте. Отож раджу добре виспатись, перед приходом сюди випити міцного чаю. Ну, бути в формі… Ага, на виступ відводиться п’ятнадцять хвилин.
…У просторому овальному приміщенні гомоніло з півсотні людей, поміж яких були і з телекамерами та "репортерами". Стрілки старовинного годинника на стіні підбиралися до першої пополудні. Бемкнуло. Тієї ж миті прочинилися двері кабінету Наяшкова і в них з'явилася жінка середніх літ, одягнена в білу блузку та довгу чорну спідницю.
— Члени комітету, прошу, — сказала вона.
Враз з-поміж присутніх вийшло два з половиною десятки людей, які зникли за білими двостворчатими дверима
Зорін і співавтори стояли осібно; на них не звертали уваги. Ніхто не озивався; все вже було сказане, коли вони за дві години до початку розвішували графіку.
Через кілька хвилин двері знову прочинились і та сама жінка сказала:
— Автори і власні кореспонденти комітету, прошу.
Заворушилася преса, блиснули спалахи фотокамер.
Зорін, як його навчив Потоцький, попрямував до місця, де було розвішано графіку, а співавтори посідали в крісла вздовж стіни, поблизу від нього. Тим часом телеоператор навів об'єктив на Наяшкова — чоловіка середніх літ, білявого, який підвівся з-за столу.
— Сьогодні ми розглядаємо, — почав головуючий.
Зорін раптом відчув, що впадає в прострацію. На мить йому здалося, що очі двадцяти п’яти членів комісії, що уважно дивились на нього, раптом злились в одну пару очей велетня з пронизливим поглядом, якому було діло до всього, навіть до того, як випрасувані його штани та пов’язана краватка. Голос Наяшкова, котрий зачитував формулу відкриття та повідомляв про відгуки, що надійшли від учених з усього світу, з трудом пробивався до свідомості, яка опинилася під контролем того велетня.
— Отож, слово — авторові,— підсумував головуючий. — Прошу, Андрію Микитовичу.
Зразу ж на нього перевів об'єктив телеоператор.
Зорін розтулив був рота, та з пам’яті його немов би все стерли. Він відвів погляд від комісії й подивився на співавторів, шукаючи в них підтримки. Але не впізнавав їх. І тоді він завважив, що з п’ятірки людей, поміж яких він шукав підтримки, один йому посміхався. В ньому Зорін впізнав Пєтухова. З тим все стало на свої місця. Він узяв указку і, час від часу посилаючись на ілюстративний матеріал, почав доповідь. Власне, то була промова, стилістично відшліфована, заздалегідь вивчена, не схожа на жодну, що йому досі доводилося виголошувати. В ній вчувалося натхнення і навіть врочистість. Та на членів комітету вона, схоже, не справляла враження. На їхніх лицях читалося тільки одне — намагання не пропустити жодного слова. Так слухають ті, котрі знать про що йдеться, і прагнуть з’ясувати, чи немає розбіжності між тим, що їм відомо, та тим, про що каже автор.
Коли Зорін закінчив, озвався головуючий.
— Дякую, Андрію Микитовичу. Ви доповідали рівно чотирнадцять хвилин і, отже, заощадили нам цілу хвилину. Шановні члени комітету, ставте ваші запитання.
Потім Пєтухов скаже, що всього запитань було п'ятнадцять; він записував.
Але тепер Зорін подумки викликав отого свого "двійника", котрий, бувало, опановував настроєм зали. Він — "двійник" був тим Зоріном, для якого не існувало авторитетів і який вперше дав про себе знати після потиску руки Президента АН СРСР. Та цього разу він не з’явився. І тому відповіді були хоч і аргументовні, але позбавлені абсолютної переконаності. Зорін ніби закликав того, хто запитував, подивитись на предмет так, як на нього дивився він сам, а вже тоді відповідав по суті.
Останнім запитанням було:
— Де ще, в яких галузях може знайти застосування ваше відкриття?
— В медицині,— відказав Зорін, не вагаючись.
На обличчях членів комітету майнули посмішки.
— Де саме? — озвався той самий голос.
— При руйнуванні каменів жовчного міхура та нирок.
— Як це відбувається?
Зорін почав пояснювати і завважив, що його стали слухати однаково уважно й зацікавлено. Більшість із присутніх були люди літні. Дехто з них, напевне, зазнав, що таке жовчнокам'яна хвороба.
— То що, операцію вже, як таку, не треба буде робити? — поцікавився чоловік з ріденьким сивим волоссям і набряками під очима, щойно Зорін закінчив.
— Ну, можна обійтися без розтину. Вводиться катетер крізь маленький отвір…
— Хм… — на повному обличчі чоловіка, що запитував, з'явилося щось схоже на полегшення. — Хтось із медиків цим уже займається?
— Так. У нас, у Дніпропетровську.
Підвівся Наяшков.
— Якщо це відкриття, то воно працює і під землею і в шлунку, — сказав він, чим викликав поблажливі посмішки присутніх. — Ще запитання є? Отже немає. Сідайте, Андрію Микитовичу.
Коли Зорін сів, головуючий провадив:
— Ставимо на голосування. Хто за те, щоб затвердити відкриття "Закономірність руйнування гірничих порід в підземних умовах" та зареєструвати його під номером триста тридцять сім?
Одразу ж підняли руки з десяток чоловік, решта не квапилась. Зорін, який сів був поруч з Пєтуховим, відчув, як напружилося тіло Гната Макаровича. Тим часом здіймалися все нові й нові руки.
— Так… Здається, всі "за", — подав голос Наяшков. — Ну, якщо я чогось не помітив, то поставимо запитання ще так: Хто проти? Немає таких. Отож… — Головуючий сів, підсунув до себе якісь папери і став черкати в них. — З вашого дозволу, колеги, я підписав шість дипломів по числу авторів. Тепер ось що: сума винагороди в дві тисячі карбованців, що ми в таких випадках призначаємо, здається мені малуватою, адже це перше в історії відкриття в гірничій науці. Як ви подивитесь, якщо ми збільшимо її до трьох тисяч? Кожен з авторів тоді отримає по п’ятсот…
Поміж членів комісії прокотився схвальний гомін.
— Немає заперечень? — запитав Наяшков. — Отже, вирішено. Ну, а тепер — найприємніше. — Він подивився на жінку в білій блузці та чорній спідниці, котра сиділа під стіною. — Маріє Семенівно, кличте пресу.
Поки заходили журналісти, Наяшков витяг із шухляди шість "корочок" диплома розміром з адресну теку, та повкладав у них щойно підписані вкладиші. Тоді, мружачись від наведеного на нього "юпітера", сказав:
— Диплом автора відкриття номер триста тридцять сім "Закономірність руйнування…"
Зорін уже цих слів не чув. Він намагався не пропустити тільки свого прізвища. І, щойно його почувши, підвівся та попрямував через усю кімнату до Наяшкова, котрий тримав диплом і маленьку коробочку з медаллю першовідкривача. Світло "юпітера", що різонуло очі, раптом нагадало йому денне світло, яке він побачив, подолавши кілька останніх сходинок того важкого шляху в крутому тунелі.
Брав диплом і медаль, відповідав на потиск руки голови комітету, виголошував коротку промову вже не той Зорін, який щойно стояв перед членами комітету, а самовпевнена сутність його, що з’являлась часом в екстремальних ситуаціях. Вона не була інтелектом Зоріна, вона була скоріше рисою його характеру, якої він остерігався, бо ймення їй — тій рисі була переконаність у своїй непогрішимості. Руку потис Наяшков, а йому здалося, що то був потиск руки Александрова.
Процедура вручення диплома повторилася ще п’ять разів, з тією різницею, що співавтори не виголошували промов, а тільки казали:
— Дякую.
В "накоплювачі" виявилися ще одні — менші двері, які відчинив Потоцький. Молода жінка, що сиділа за столом у невеликій кімнатці, подала їм список з їхніми прізвищами і зажадала, аби вони в ньому порозписувались. Тоді розкрила дверці сейфу і витягла шість конвертів.
— Тут по п’ятьсот карбованців. Порахуйте про всяк випадок.
Рахувати ніхто не став.
— От тепер ви вже поза ритуалом, — усміхнувся Потоцький. — Але клопіт не закінчився. Зараз вам доведеться поспілкуватися з центральною пресою.
Щойно вони опинилися в овальній залі, як їх обступило з десяток кореспондентів газет, радіо та телебачення. Всі вони були на врученні дипломів і, мабуть, хотіли до сухої інформації про реєстрацію нового відкриття додати щось таке, що б її освіжило. Адже для пересічної людини формула відкриття ні про що не каже.
Зоріна з допомогою все того ж Потоцького відбив від гурту кореспондент радіостанції "Маяк". Володимир Вікторович завів їх у якусь кімнату і замкнув.
Півгодини сидів Зорін перед чорною кулькою мікрофона, відповідаючи на запитання радіожурналіста. Кореспондент, відчувалося, був досвідченим; питання ставив точно і отримував таку ж точну відповідь. На закінчення бесіди він сказав:
— З таких інтерв'ю для передачі залишається, як правило, відсотків п'ятнадцять-двадцять матеріалу, решта бракується. Із сказаного вами, Андрію Микитовичу, можна взяти все. На жаль, на подібні події у нас багато часу не відводиться, а отже, більша частина розмови залишиться за кадром. Але в цьому є й позитивний момент: я буду вибирати з кращого найкраще.
З цими його словами почулося клямкання ключа в замку; зайшов Потоцький.
— От тепер, Андрію Микитовичу, беріть свою команду та підіть десь розслабтесь, — мовив він з усміхом.
Розслабнення як такого не сталося. Вони вшістьох зайшли в якесь кафе, хтось (Зорін не пам’ятав, хто саме) витяг з портфеля пляшку…
Розійшлися буденно.
