Війна світів - Герберт Уеллс
- Що воно діється? - мовив він.- Що все це означає? Я глянув на нього й нічого не відповів.
Він простер тонку білу руку і мало не заголосив:
- Як це могло статися? За які гріхи така покута? Після ранньої відправи пішов я трохи прогулятися, а тут нагло - вогонь, землетрус, смерть! Чистий содом і гоморра! Вся наша праця пішла на вітер, вся праця... І хто вони такі, оті марсіяни?
- А ми хто такі? - насилу промимрив я.
Він обхопив руками коліна і перевів на мене погляд. Кілька секунд він дивився мовчки.
- Пішов я трохи прогулятися...- повторив він.- Аж тут раптом - вогонь, землетрус, смерть!
Він замовк, підборіддям майже уткнувшись у коліна. А тоді почав знову, махаючи рукою:
- Вся праця... всі недільні школи... За які гріхи? Чим завинив Вейбридж? Все пішло з димом, усе зруйновано. А церква! Тільки три роки, як перебудували. І нема. Зметена, й сліду нема! За віщо?
І через деякий час додав, неначе божевільний:
- Дим від її згарища буде здійматися до неба вовіки й віки!
Очі його заблищали, своїм худим пальцем він тицьнув у бій Вейбриджа.
Аж тепер я почав розуміти, в якому він стані. Страшна трагедія, що й він був її учасником,- очевидно, священик був один з тих, кому пощастило втекти з Вейбриджа,- мало не позбавила його розуму.
- Чи далеко звідси до Санбері?
- Ще сьогодні вранці я правив службу Божу...
- Відтоді багато що змінилося,- сказав я спокійно.- Не впадайте в паніку. Ще є надія.
- Надія!
- Так, велика надія, незважаючи на всі ці руїни!
Я почав пояснювати йому, як дивлюся на наше становище. Спершу він слухав, але скоро йому набридло, і порожній погляд метнувся кудись убік.
- Це - початок кінця,- сказав він, не дослухавши моєї мови.- Та й усе! День Страшного суду! Коли люди волатимуть до гір і скель, аби впали на них і заховали їх від лиця Того, Хто сидить на престолі!
Ще більше впевнившись у своїх підозрах, я підійшов до нього і поклав руку йому на плече.
- Будьте мужні,- сказав я.- Ви втратили розум від жаху. Що ж то за віра, коли вона безпорадна перед нещастям? Згадайте-но, скільки люди пережили землетрусів, потопів, воєн, вивержень вулканів! Чому ж Бог повинен робити виняток для Вейбриджа? Адже Бог - не страховий агент!
Священик сидів і мовчки слухав.
- Як же нам урятуватись? - несподівано озвався він.- Вони ж непереможні, вони безжалісні...
- Ані одне, ані, можливо, й друге,- відповів я.- Чим могутніші вони, тим мудріші й розважніші мусимо бути ми. Адже три години тому було ж он там одного з них убито!
- Убито! - вигукнув він, оглянувшись довкола.- Хіба можна вбити посланця Божого?
- Я сам бачив,- провадив я.- Оце ми з вами потрапили до самого пекла. Та й тільки.
- Що там блимає на небі? - раптом запитав він.
Я пояснив йому, що то сигнали геліографа - знаки людей, які допомагають нищити нападників.
- Ми в самому центрі подій. І хоча тепер тихо,- сказав я,- але те миготіння в небі віщує близьку бурю. Мені здається, що марсіяни - ген там, а з боку Лондона, де височать річмондські й кінгстонські горби, під прикриттям дерев люди риють окопи, встановлюють гармати. Марсіяни не забаряться знову рушити цим шляхом...
Не встиг я кінчити, як він раптом схопився на ноги й зупинив мене жестом.
- Слухайте! - сказав він.
З-поза низьких горбів, що тяглися по той бік річки, долинули глухий гарматний гуркіт і далекі моторошні крики людей. А тоді знову запала тиша. Повз нас пролетів через пліт хрущ. На заході, над хмарами диму, що піднімалися з вейбриджських і шеппертонських руїн, на тлі пишного надвечірнього неба висів ледь помітний окраєць місяця.
- Нам треба іти цією стежкою,- сказав я,- просто на північ.
XIV. У ЛОНДОНІ
Коли марсіяни приземлились під Вокінгом, мій молодший брат був у Лондоні. Він студіював медицину й саме готувався до іспитів. Про марсіян він нічого ще не чув до суботнього ранку. Та ось ранкові газети на доповнення до довгих спеціальних статей про Марс, про життя на ньому й таке інше вмістили коротеньке, не зовсім доладне повідомлення, що якраз стислістю і вражало.
У ньому говорилося, що марсіяни, злякавшись наближення людського натовпу, вбили кількох чоловік із якоїсь скорострільної гармати. Повідомлення кінчалося словами: «Незважаючи на свою могутність, марсіяни ще не вилізли з ями, в яку впали, і, очевидно, й неспроможні цього зробити. Імовірно - внаслідок більшої сили земного тяжіння». Якраз ці останні слова й були тією соломинкою, за яку хапалися оглядачі у своїх передових статтях.
Звичайно, всіх студентів, що готувалися до іспитів з біології в лабораторії, куди цього дня пішов і мій брат, дуже зацікавило це повідомлення; проте на вулицях не помітно було особливого занепокоєння. Вечірні газети вийшли з сенсаційними заголовками. Повідомлялося про відтягування військ до горсельського вигону, про лісові пожежі між Вокінгом та Вейбриджем. «Сент-Джемс газет» у спеціальному випуску близько восьмої години вечора писала, що телеграфний зв'язок перервано. Всі гадали, що це спричинила пожежа. Але, крім цього, тієї ночі, коли я їздив до Лезергеда й назад, у Лондоні ще нічого не знали про бої з марсіянами.
Брат не дуже непокоївся, довідавшись із газет, що циліндр упав за добрих дві милі від нашого дому. Він тільки мав намір того ж вечора поїхати до нас, щоб, як сам потім казав, подивитися на тих марсіян, доки їх не знищили. Годині о четвертій він дав мені телеграму, якої я не отримав, а ввечері пішов до мюзик-холу.
Над Лондоном вночі проти неділі також пронеслася буря, і мій брат, щоб дістатися до Ватерлоо, найняв візника. На платформі, з якої мав відходити нічний поїзд, він після довгого чекання довідався, що цієї ночі через якийсь там випадок поїзди не доходять до Вокінга. А що воно за випадок, він так і
