Подорож ученого доктора Леонардо - Йогансен Майк

Тільки не відчи-няй вікна, поки не загасиш лямпки. Я ж прийду небавом".

І перенісши прекрасну Альчесту знову вікном у хатинку, учений доктор Леонардо зостався стояти коло призьби, між хатою і ніччю.

XVI

Комарі сідали йому на очі, на руки, на вуха, на високого лоба, на шию там, де кінчалися ніжні косички волосся, кололи його крізь со-рочку, а один з них, знайшовши непрошнуровану дірочку в черевико-ві, показав цю путь іншим, відразу десять жал уп'ялися в Леонардову ногу, але він стояв нерухомо, бо і в нього увійшов великий вечір при-роди.

Насамперед він глибоко і свіжо зідхнув і зненацька почув тисячу нічних сцілющих запахів і прохолод. Прохолода сіна, що лежало ко-пицею десь у темряві перед ним, полетіла, підхопила на крила сотні невідомих квітів, якісь вечірні смоли і смовді,* якісь ліси ясенів, ду-бів, осик, беріз і сосон неслись на нього, переростали його, він уми-рав і виростав ясокорем, розвів руки, і руки зашелестіли листям, на-піврозкрив рота, і рот розцвів суцвіттям усіх квітів лісу. Він гарячково роззувся, і трави проросли, травіші від шовку між його потомлених пальців.

Так стояв він довго і нарешті насмів розплющити очі і з жахом побачив, що земля лісова виросла до неба, а небо упало на землю. Уже зорі світили крізь ліс, як крізь хмари, а небо все ближче, усе ни-жче єдналося з землею. Він ще ширше розплющив очі і став як слі-пий. Він не бачив нічого — перед його очима було все, і він сам був — усе.

Якийсь комар, упившись до смерти, знявся з його вуст і тихо подзвенів геть у неймовірну нігич.* Він полетів умирати, і от яке бу-ло його слово:

Вночі

ִ дзвенить

ִ комар.

Встають поля, підводяться гаї

І ріки підіймаються до хмар.

І хто я, я не знаю уночі

І яке століття завтра настає

І чи

Не качка оце скрикнула у сні.

Вночі

ִ дзвенить

ִ комар

Встають поля, підводяться гаї

І мовчки підіймаються до хмар.

В цю мить ув озеро, над яким тремтів Орест Перебийніс, увійш-ла климова корова.

XVII

Климова корова заблукала в лісі, відбившись від череди, бо скі-льки не гейкав на ню підпасич Омелько, вона чимраз далі ухилялася до озір, де можна було напхатись грубою, сочистою травою вщерть.

Орест Перебийніс саме вичуняв від того містичного тремту, що охоплює всяку нормальну людину в час вечірнього крижневого пере-лету, коли зачув якийсь чудний звук, ніби хтось ілляв із джбану воду. Вдивляючися в темряву, він побачив дві розкарячені задні ноги, з-проміж яких на вогку землю ллявся безкраїй потік.

Корова стояла просто перед ним, на захід, саме там, де найспра-вніше можна було стріляти проти вечірнього неба. Перша думка йому була рубнути шротом просто в розковирювате джерело наскінченного потоку, але студент Перебийніс сам був бідак-селянин з походження і пам'ятав, що то є молоко для голопузих дитинчат.

Потік ілляв і дзюрив вогкою землею надозір'я, знаходячи собі ричище до озера. І лляло і дзюрчало так довго, що, здавалося, озеро почало набрякати від прибуваної води. Нарешті потік став меншати, звук завмирав і хвіст, що сиґнальним бунчуком стирчав проти неба, заспокоєно спустився межи розкарячені ноги.

Крижні знову почали вертатися над озеро і студент Перебийніс перевірив заправу в рушниці. Він так ще й не стріляв після першого промаху. Він звів рушницю до плеча, націялючи в крижня, що вже спускав лапки, сідаючи над ситнягом.

Але раптом крижень конвульсійно втяг лапки з жахом залопотав крильми і зник з очей, зачувши новий грізніший звук. То ревла коро-ва, згадавши свою череду, виконуючи громадську функцію гуртуван-ня. Вона, правда, і гадки не мала вертатися додому від такого травис-того озера, але предковіцький закон, ще з тих часів, коли її прадіди були сірими турами, наказував їй ревти до втраченого гурту.

Поревівши скільки треба, вона взялася рвати жирну траву. Далі знову трохи поревла, тоді знову пожерла. Потому знову поревла, тоді поїла. Тоді знову поревла, і уп'ять попаслась.

Студентові Перебийносові так і свербіло ляснути її дрібним шротом десь по передніх ногах, щоб не зачепити молочної ферми. Але він зміркував, що тоді вона ревтиме безнастанно, ще й увіб'ється глибше в воду, щоб утамувати біль. З одчаєм і скрухою в надломле-нім серці він звівся іти геть. У цю мить корова перестала ревти і пас-тись. Перебийніс знову присів, хоч і погано сповірявся на коров'ячу етику. Десь ще раз засвистів запізнілий крижень, корова повернула морду до озера і мовчки шубовснула просто в воду, топаючи, хлюпа-ючи, сопучи, шукаючи жирнішої трави.

XVIII

Доктор Леонардо увійшов у хату, ступаючи обачно, немов ніс у руках тисячомінаретну, мільйоннострунну, тонкодзвінну скляну по-будову, що могла всяку мить посипатися, поруйнована в пісок, долі. Обличчя, вуха, шия, руки, ноги йому аж горіли, пожалені комарами, але він цього не знав. Він підійшов до дерев'яного ліжка, де в купі подушок, рядюг, плахт і покривал біліла крізь ніч прекрасна Альчес-та, світліша від мрійносивого сяєва селянського полотна.

Вона була супокійна і навіть трохи соннива. У просту протиле-жність тому, що написано в книгах, романах і повістях, що проспіва-но в романсах, піснях, шансонах і аріях, жінки в любови холодніші від чоловіків. Може тому, що для самця — любов є кінець історії, а для самиці — початок.

На цьому слові прекрасні читачки ладні закрити цю книгу і шпурнути її під канапу за таку нахабну авторову презумпцію (хоча ні одна з них, прекрасних читачок, не знає, на жаль, що таке презумп-ція).* Але мова не йде про присутніх. Прекрасні читачки насправді є ті тремтливі, ніжні, соромливі, вогненні мімози, про які написано в книгах і проспівано в піснях. Тільки прекрасна Альчеста була супо-кійна і навіть трохи соннива. Тому вона елеґантним жестом простягла руки до занімілого, потойбічного Леонарда, і він сів край дерев'яного ліжка.

Він мовчав і сидів непорушний. Він думав про довгі роки подо-рожі з прекрасною Альчестою, прекрасні незавершені роки. Сьогодні вони мали завершитися вперше.

Він знав, що і для нього це перше завершення не буде останнє, що другі й треті ночі будуть розкішніші й повніші від цієї боязкої й дикої. Але він знав також, що тій розкоші й повноті скоро буде край, нехай місяць, нехай півроку, але вони висхнуть і осиплються. Прийде час, і загине велика Троя, і прекрасна Альчеста так достеменно хви-люватиметься і чекатиме, як він тепер хвилюється і чекає. Але він то-ді буде чимраз частіше підводити голову і шукати очима в світі інших жінок, бодай гірших і слабших від прекрасної Альчести. Не кажучи вже про прекрасних читачок цієї книги, що видаватимуться йому тоді недосяжними, неймовірними, небесними істотами.

Все це пережив він уперед, сидячи край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, світліша серед ночі від туманових хмар селянського полотна. Так, тепер вона була прекрасна. Більше того — поза нею нічого не було в світі. Він був немов Каліґула, що хотів об'єднати все людство в однім тілі, щоб одрубати йому голову одним ударом. Він об'єднав усе жіноцтво в однім тілі, щоб одразу за-пліднити цілий світ. І він наважився це зробити.

XIX

Коли вони, немов діти, лежали поруч себе, йому здавалося, що він справді став дитинчам і лежав тепло коло своєї матері. Ніжно, ав-торитетно і любовно вона влаштувала його як хлоп'я, ніби йому спра-вді треба було тільки заснути солодко в теплому гніздечку.

І от, зігріваючись коло неї, він ріс і ріс і ріс, ставав парубком, ставав дорослою людиною, ставав чоловіком, а вона чимраз меншала, була чимраз дівочіша і нарешті стала малим, пустотливим дівчам. Що довше грались вони, то менше йому хотілося гратись. М'язи його ро-бились певніші й тугіші, він ставав, як сталь, і вона починала його бо-ятись.

Саме тоді, як мали завершитися довгі роки подорожі, розчахли двері і увійшов добрий древонасадець.

– Звиняйте, – сказав він, – а я ж забув вам дати ліки від усякої хворости. От спробуйте випити, і вам оце враз полегшає.

У руках йому була горілчана пляшка набгом напхана сцілющим зіллям, що вело зелене існування в потемнілому спиртові.

– Так ви випийте, – сказав він і вийшов з хати.

Доктор Леонардо схопився з ліжка і почав ходити по кімнаті, палячи папіросу по папіросі. Подекуди він підходив до кривобокого комоду і давав йому стусана ногою. Коли нарешті в сусідній хаті зно-ву захропло, як у давно неремонтованому моторі, він узявся до робо-ти.

Кривобокий комод він перетяг через усю кімнату і в шухлядки всяку чисто вагу, яку тільки міг знайти в хаті. Згори він навалив ка-менюку, на якій у кутку був стояв цебер з водою. Цебер теж умостив-ся на комоді поруч із каменюкою. Два ослони навхрест лягли поверх комоду. Він забрав з ліжка більшу половину подушок і рядюг і зава-лив ними двері згори.

Шукаючи важких речей, він надибав десь старого мідного п'ята-ка, зважив його в руці і теж поклав згори на барикаду. Потому він знову сів край дерев'яного ліжка, на якому біліла прекрасна Альчеста, ніччю світліша від святих сувоїв селянського полотна. І знову як не було ярости.

XX

Так сидів він довго, аж почув хтось плакав за вікном, не тихо плакав плачем давньої удовиці, а завивав і скавчав, як чоловік, кому силоміць одрубано руки і він хоче зубами перегризти ворогам пельку.

Це був новий гість із найглибшої ночі, що перейшов двадцять п'ять кілометрів лісом від свого житла, щоб тільки прийти до хутора, де він знав, що його ніхто не прийме до хати.

Ті двадцять п'ять кілометрів він ішов не шляхом і навіть не сте-жками, а навпростець через яри й гори, проз кущі й чагар, крізь буре-вали й вітроломи. Ні разу не ступив він розважно там, де бувала люд-ська нога і такі місця перебігав, як вовк, як вітер, як дикий звір, не оглядаючись назад.

Він підійшов до хутора і завив, бо знав, що ніхто не пустить йо-го до хати, а йому цієї ж ночі треба було вертати назад за двадцять п'ять кілометрів через яри й гори, проз чагар і кущі, крізь вітроломи й буревали.

Прекрасна Альчеста схопилася з ліжка і всім тілом приникла до Леонарда. Але доктор Леонардо не виявив ніяких познак хвилювання.

– Це вовк, – сказав він. – Коли його ніхто не прожене, він може, бува, вкрасти гуску, а то й зарізати лоша. Імовірно, що він дуже хоче їсти.

– Але нас він не з'їсть? – спитала прекрасна Альчеста з власти-вою південцям гіперболічною уявою про вовків.

– Ні, – коротко відповів Леонардо.