Друга планета - Дімаров Анатолій

Тисяча агресорів одразу — та вони не те що оту фабрику рознесуть, а й усе їхнє місто! Хай би оранги на власній шкурі відчули, що таке агресія. Хай би попробували! Враз, мабуть, забули б про панування над світом...

Вища раса! Куди ж пак!

Жорка так запалився, що хоч зразу біжи за мензуркою. Та я його остудив:

— Ти що? Нам зараз і кроку ступити не дадуть. Треба чекати, поки тітка Павлина повернеться.

— А як не повернеться?

— Повернеться! — аж закричав я на Жорку. — Чуєш, повернеться!

Жорка й образився. Надувся, на мене й не гляне. Ну, і не дивися, коли ти такий! Коли тобі тітки Павлини не жалко. Бач, ще нічого не відомо, а він уже: не повернеться...

А потім прийшла тітка Павлина. І згадав я про розмову із Жоркою лише тоді, як тітка Павлина пішла спати. Тому й вирішив поговорити з нею про це вже уранці.

Ліг і одразу ж заснув.

* * *

Прокинувся од того, що хтось мене торсав.

— Віть’ю... Віть’ю...

Схопився — якась темна мана. Аж серце зайшлося.

— Віть’ю, це я... Жорка.

А хай тобі, отак налякав!

— Ти чого? — спитав сердито: спати хотілося, аж очі злипалися.

— Віть’ю, ходімо.

— Куди?

— По мензурку.

Тут я одразу все й пригадав: усю нашу вчорашню розмову.

— Ти що?!

А Жорка одне:

— Ходімо, Віть’ю, ходімо!

— А може, хай іншого разу?

— Не можна іншого — треба зараз!

Я ще трохи почухмарив чуприну: так не хотілося з постелі вилазити. І потім: хто його зна, чи вдасться до тієї фабрики благополучно добратися. Ану ж наскочимо на патруль! Що ми тоді?..

— Ти, може, Віть’ю, боїшся?

— Я боюсь?.. Я?!

Скочив із ліжка, сорочку — р-раз! — штани — р-раз!

— Пішли!.. Тільки не пищати, як попадемося!

— Я не пищатиму, Віть’ю!

Прокралися до тітчиного кабінету, намацали у темряві холодильник. У мене була ще надія, що тітка замкнула його на ключ і тоді нам, хоч-не-хоч, доведеться повертатись в постелі...

Не замкнула! Ще й ключ стирчить у замку! Ну, й роззява ж, тітка Павлина!..

Взяв мензурку, зачинив холодильник.

Спустилися по сходах, вийшли на вулицю. Постояли, прислухаючись. Тиша, ніде й не шелесне. Будинки стоять, мов понімілі, а небо аж переливається сріблом. Жодної тіні, в разі чого ніде буде й сховатися.

— Вулицею не можна, — Жорка до мене. — Підемо дворами.

— А як хто прокинеться та вигляне?

— Не вигляне... А по вулицях патрулі вештаються...

Ну, дворами, то й дворами. Тут і справді не так помітно; дерева повсюди і тіні під ними. Ми й перебігали — од дерева до дерева. А то й перелазили через муровані стіни. Отак і місто скінчилося. Зачаїлися під останнім будинком, а попереду — поле і фабрика. Велетенський куб, обнесений колючим дротом.

— Он дерево, бачиш?! — гаряче шепоче Жорка на вухо.

— Де?

— Та он!.. Правіше дивися!..

І справді, росте над самісінькою загорожею — як його оранги досі не зрубали. Височезне, кроною майже до стін фабрики дістає.

— Залізеш?

— Залізу!.. Давай мензурку. Я піду, а ти тут почекай.

Еге, це щоб я товариша кинув! Ні, так у нас, Жоро, не вийде! Якщо й чекатиму, то лише під деревом.

Жорка не став сперечатися:

— Полізли?

— Полізли.

Опустилися на лікті, поповзли. В небі жодної хмарки, і видно навкруг — не треба й прожектора. А на зораному полі хоча б тобі бур’янина!

— Це вони спеціально зробили, щоб ніхто підкрастися не зміг, — шепоче Жорка засапано.

Перепочили трохи — і знову вперед. Ріллі, здавалося, кінця-краю не буде...

Х-ху, нарешті добралися! Лягли під деревом, геть знесилені. Добре, що тут хоч тіні трохи є, не так помітно, як на отій клятій, ріллі.

— Віть’ю, давай! — сказав Жорка, одсапавшись.

Узяв мензурку, затис у зубах.

— Жоро, ти ж гляди, обережніше! — Мені вже страшно за нього.

Уже й не радий, що погодився. Лежали б зараз у ліжках і лиха не знали.

Жорка лише головою кивнув. Далі примірився, ухопився за гілляку і зник одразу ж у гущавині.

Помітив його вже аж під фабрикою. Чорна постать на фоні сірої стіни застигла й не зворухнеться.

"Давай же, давай!" У мене аж кулаки стиснулися од хвилювання. А світло довкола, а тиша — така моторошна, що потилиця терпне.

Жорка рушив нарешті. Дійшов до рогу і знову прикипів до стіни.

"Ну чого ж ти!.. Давай!.."

А він обернувся в мій бік, ще й рукою махнув: все, мовляв, гаразд. І лише тоді повернув за ріг.

Я лежав і поворухнутися боявся. Прислухався...

Не чути нічого... Ну, Жорка, ну, молодчага!..

І тільки порадів отак — вибухнув крик. Пронизав тишу, різонув ножем. Крик, тупіт і стогін. Я так і схопився, так і метнувся до дроту. А там уже горлали оранги, мабуть, охорона, потім завила сирена. Все довкола спалахнуло од світла прожекторів, сліпучі снопи стали обмацувати ріллю, і вона ніби заворушилася, загорбилася,

Я впав додолу, притиснувся до ріллі, а у вуха бив Жорчин крик:

— Тікай, Віть’ю, тікай!

Його кудись волокли, бо голос дедалі слабшав і слабшав. Ось він зовсім затих, і я лишився сам. Лежав і не ворушився, бо прожектори шастали й шастали, а повсюди металася наполохана сторожа. Кілька разів оранги пробігали повз мене — так близько, що я міг би ухопити котрогось за ноги, але, на щастя, мене ніхто не помітив.

Згодом сирена замовкла, погасли прожектори.

Я полежав ще трохи й поповз геть од фабрики.

Скільки повз, не пам’ятаю. Обличчя моє було мокре од сліз, а в вухах бринів відчайдушний Жорчин крик: "Тікай, Віть’ю, тікай!" Він і в найнебезпечнішу хвилину думав про мене.

Доповз до крайнього будинку, звівся, пішов не дворами, а вулицею: все мені було тепер байдужісінько. Зустрів би оце патрулів — не став би й ховатися.

Не зустрів — добрався благополучно додому.

* * *

Коли я розповів про все тітці, вона аж за голову вхопилася.

— Що ви накоїли!.. Ти хоч розумієш, що ви накоїли?!

Давно не бачив її такою розгніваною.

— Хіба ж ми думали...

— Хоча б зі мною порадились!

Тітка Павлина вже зодягалася.

— Сиди й нікуди не рипайся!

Дверима грюкнула так, що аж будинок здригнувся.

Надворі вже світало. Я важко зітхнув. Що там із Жоркою? І треба ж було мені його послухатися! Наче відчував — так не хотілося з ліжка вилазити.

Ходив з кімнати в кімнату — місця собі не знаходив. Ех, якби оце був махольот! Полетів би до фабрики, ухопив би Жорку — хай стріляють услід! Або щоб цілий загін отаких агресивних істот. Що їх сконструювала тітка Павлина. Я із ними всю оту фабрику дощенту розніс би, а Жорку таки врятував би...

Тільки де я його візьму, той загін?..

Повернулася тітка. Разом із татком. Бігала, виявляється, по нього.

— Ось він, вояка!

Татко теж сердитий на мене. Наче я сам винен в усьому.

— Погано, дуже погано! — сказав татко похмуро.

— Ти думаєш, його вбили? — тітка тривожно.

— Ні... Я боюсь іншого...

Чого "іншого", татко так і не сказав.

— Сходжу в палац, спробую про все дізнатися. Іще: залишу у вас Ван-Гена. Коли б він тепер чогось не накоїв.

— Він про Жору вже знає?

Татко кивнув головою. Зітхнув, з докором глянув на мене:

— Як же ти так?.. Не міг його зупинити... Ех ти!

Мені оцей докір — у саме серце! Хоч я Жорку й зупиняв. Але хто мені зараз повірить?

Он і Ван-Ген не повірить нізащо. Сидить, вкляклий, — не поворухнеться.

— Ван-Гене, ходімо снідати, — тітка до нього.

Мовчки піднявся, сів до столу.

— Ван-Гене, виделку ж візьміть!

— Узяв.

— Їжте ж, Ван-Гене!

— Ага, я їм... Їм...

І тиць-тиць виделкою поза тарілкою. Ожив лишень, коли татко вернувся.

— Я, на жаль, не помилився, — сказав татко пригнічено. — Жора вже в клітці.

— В клітці?! — охнула тітка Павлина.

— В отій, що на плантації... Де росте держи-дерево... — Таткові, мабуть, зараз дуже важко говорити: Ван-Ген уп’явся у нього поглядом.

— Жерці? — тихо запитала тітка Павлина.

— Вони...

Тут і я пригадав, як ми були в храмі і як старший жрець приставав, щоб оддали йому Жорку. Жертвою для держи-дерева.

В мене аж мороз поза шкірою пішов.

Тітка Павлина вхопила золоту бляху, стяла гарячково надівати.

— Ти куди?

— До Оранга! Я йому скажу!.. Я наконструюю!.. Я ультиматум поставлю!..

— Не треба, — татко натомлено. — Я із ним вже розмовляв.

— Ну, й що?.. Що він сказав?! — закричала тітка Павлина.

— Тут навіть він безсилий, — відповів глухо татко.

— Не вірю! — вигукнула різко тітка Павлина.

— На жаль, так воно й є. З тієї клітки дорога одна... Ніхто не має права випустити з неї на волю. Навіть Оранг. Той проклятий жрець знав, що робив, коли так швидко замкнув Жору до клітки...

Ван-Ген, що був напружений мов струна, раптом пішов до дверей.

Татко наздогнав його, обхопив за плечі.

— Куди ви, Ван-Гене?

— Пустіть! — запручався Ван-Ген, погляд у нього був зовсім безтямний. — Я піду!

— Куди ви підете?

— До сина... У клітку...

Підбігла тітка, стала вмовляти його, а він усе поривався до дверей.

— Ван-Гене, милий, хороший, заспокойтеся, ми щось придумаємо...

— Що ви придумаєте?! — вигукнув болісно Ван-Ген. — Що?! Пустіть, я хочу померти з сином!..

І затрусився в німому плачі...

А я забився в куток. Відчував себе таким винним, таким...

"Я теж піду в оту клітку, — думав похмуро. — Сяду з Жоркою поруч, хай нас разом і кидають..."

— Що ж, — сказав потім татко, — пожурилися, і годі. Треба діяти! Павлино, я знову піду в палац, а ти пильнуй за Ван-Геном.

* * *

Татко повернувся аж надвечір.

— Все так само... Але я дещо надумав. — Обличчя у татка вольове й рішуче, він дуже схожий зараз на тітку Павлину. — Ми будемо Жору визволяти. Силою... Ще подивимося, чия візьме!

У тітки Павлйни очі одразу так і загорілися : їй їсти не дай, аби тільки з кимось повоювати! Навіть Ван-Ген — і той ожив. Підійідов до татка, жадібно слухає. Ну, а про мене й говорити нема чого! Та я за Жорку у вогонь і у воду!..

— Ви знаєте, що незабаром свято цвітіння держи-дерева?

Знаємо. Будь воно прокляте, оте їхнє свято!

— А що цьому передує, ви знаєте? Ні, цього ми не знаємо.

— Я сам про це довідався лише сьогодні... В переддень свята влаштовується бучний бенкет. По всій країні. Всі оранги обжираються і впиваються до нестями...

— І сторожа?

— Сторожа навряд... Хоча, мабуть, не втримається од спокуси сьорбнути і собі цього пекельного трунку. Та на це не будемо покладати надії. Для сторожі я прихопив дещо інше...

Тут татко підійшов до столу, обережно дістав з-під поли якийсь довгий пакунок.

— Що це?

— Зараз побачите.

Став розгортати — так обережно, наче там було повно гадюк.

— На жаль, мені не вдалося дістати більш ефективної зброї.