Друга планета - Дімаров Анатолій
Але поки що це лише припущення. — Тітка Павлина терпіти не могла не підтверджених висновків. — Побачимо.
Жили ми два дні в отій камері.
Першого ж дня, десь аж під вечір, тітку Павлину потягли на допит. Ми з Жоркою місця собі не знаходили, чекаючи на тітку. Нам все здавалося, що її катують, добиваючись зізнання у шпигунстві. Побачивши її в коридорі, ми так і кинулися до ґрат. Тітка Павлина була ні закатована, ні побита. Навпаки: очі її сяяли.
— Знаєте, із ким я щойно розмовляла? — запитала вона, як тільки зачинилися за нею двері. — З твоїм, Вітю, татком!
Серце моє так і тьохнуло:
— З татком!.. Він теж у в’язниці?
— Ні, не у в’язниці... Угадайте, хто він вараз такий?
Я терпіти не можу оцю тітчину звичку: як що, так і задавати загадки! Мені аж сльози навернулись на очі!
— Гаразд, скажу вже, якщо ви такі недогадливі. — Тітка помітила, мабуть, мій стан. — Твій, Вітю, татко, в цій країні неабияке цабе. Він особистий історик самого фюрера.
— Історик?.. Фюрера?.. Нічого не розумію!
— Оранга Третього. Що править нині оцим краєм. Фюрера й напівбога оцієї вищої раси.
— А хто ж тоді бог?
— Богом вони проголосили Гітлера. Того самого, пам’ятник якому ми бачили. А фюрер — його наставник на Венері й обов’язково повинен мати ім’я Оранг. Це уже третій... Отже, перед ним було вже два...
— А як татко потрапив у історики? І чому вони його не тримають, як оце нас, у в’язниці?
— Про це я розпитати не встигла... Поки що можна лише здогадуватись... Отой Оранг, мабуть, дуже славолюбна істота, як і всі тирани, до речі. Тож довідавшись, що татко — соціолог-історик, та до того ж ще й мешканець Землі, він його й призначив особистим істориком. Татко мусить записувати все, що б той Оранг не сказав чи не зробив, аби потім прославити його у віках...
— І татко погодився?
— А що йому лишалося робити?.. До того ж, у нього не було вибору: або погодитись, або довічне ув’язнення. А це ж чудесна можливість вивчити здичавілих істот, до того й прагнув твій татко! — вигукнула тітка Павлина. Вигукнула з таким ентузіазмом, що я вже вкотре переконався: у тітки власні погляди на деякі речі й обставини.
— А де мій татко?
Жорка! Захопившись розмовою, ми про нього й забули. А він стоїть поруч, жалісно скліпує повіками.
— З твоїм татком справа трохи складніша, — почала тітка Павлина: їй мов аж незручно було перед Жоркою. — Бачиш, оранги проголосили себе вищою расою, яка покликана панувати над іншими. Вашу расу вони вважають нижчою, расою рабів, напівтварин, яку треба було підкорити або знищити...
— Вони мого татка убили? — по-своєму зрозумів те пояснення Жорка.
— Ні, твій татко живий! Але вони не могли примиритися з тим, що твій татко — видатний учений. Тож Вітиному таткові довелося сказати, що твій татко — його слуга... Це, до речі, пораяв йому твій, Жоро, татко, — поспішила додати тітка Павлина, бо обличчя Жорчине так і скривилося в болісній гримасі.
— А що буде зі мною? — запитав Жорка так, що у мене аж серце стислося.
— З тобою теж усе буде гаразд, — утішила його тітка Павлина. — Ми вже все обмізкували з Вітиним татком. Тільки тебе доведеться назвати моїм слугою... Слугою ти, звісно, будеш лише в очах орангів, щоб вони тебе не чіпали. Так що нашийник хай тебе не хвилює...
— Нашийник! — в один голос вигукнули ми.
— Без нашийника, на жаль, тут обійтися не можна, — зітхнула тітка Павлина. — За суворими законами цієї країни перший же оранг, застукавши Жору без нашийника, має на місці скарати його на смерть.
— І мій татко носить нашийник? — запитав украй знічений Жорка.
— Напевне... Хоч я точно не знаю. Але ти, Жоро, повинен бути вище од цього. Маєш весь час пам’ятати, що для нас ти лишаєшся тим, ким насправді і є... Пам’ятатимеш?
— Пам’ятатиму, — пообіцяв сумно Жорка. Я підійшов до нього, обійняв міцно за плечі:
— Я буду завжди з тобою! І хай спробує хоч одна з цих гидот тебе зачепити!
Жорка лише усміхнувся невесело. Тітка Павлина наче аж ображено запитала:
— Чому ви не цікавитесь, що буде з нами? А й справді, що вони збираються з нами робити?
— Бачите, коли б тітка вам не нагадала, ви про це й не подумали б... Татко сказав, що він негайно піде до Оранга Третього й замовить слово за мене. Скаже, що я — видатний генний інженер, що відповідає, власне, правді, — додала тітка з властивою їй скромністю.
— А хіба оранги цікавляться генною інженерією?
— Ще й як!.. Ви ж, сподіваюсь, бачили отих істот, що працювали на плантаціях?
— Отих рабів у нашийниках?
— Так, рабів... Хоча їх важко назвати рабами після того, про що я дізналася од твого, Вітю, татка.
— А хто ж вони?
— Це скоріше роботи з живої тканини. Запрограмовані на певний вид трудової діяльності. Одні з них — садівники, інші — овочівники, ще інші працюють на фермах. А є й такі, що працюють в промисловості і навіть у сфері обслуговування: вся продукція виготовляється лише їхніми руками. Є ще й роботи-слуги, ви їх уже бачили, і навіть роботи-мисливці. У них нюх, до речі, не поступається собачому...
— А що ж тоді роблять оранги?
— Вони тільки наглядають за цими істотами. Хоч, власне, особливого нагляду тут і не потрібно: ці істоти запрограмовані так, що вони просто не можуть не працювати. Позбав їх звичної праці, й вони одразу ж помруть.
— Та-ак, — сказав я вражено. — Це ще гірше за рабство. Раби хоч повставали проти своїх рабовласників... Спартака пам’ятаєте, тьотю?
Тітка Павлина лише кивнула головою: вона ще не скінчила.
— Як ви думаєте, де вони беруть стільки цих істот?
— Вирощують на генних фабриках?
— Так, Жоро, ти вгадав. У них, виявляється, вже є кілька десятків таких фабрик, а заплановано збудувати ще більше.
104
— Навіщо їм стільки? — здивувався я. — Вони тут і не помістяться, оті всі істоти!
— Отут ми наближаємося до основного... Тільки глядіть — це величезна таємниця! Татко попередив, що за її розголошення карають смертю. Тож не проговоріться нікому!
Ми гаряче запевнили тітку Павлину, що не проговоримося. Що ми, маленькі? До того ж кому тут проговоритися? Отим роботам, чи орангам?
— Гаразд, я знаю, що ви в мене розумні хлопці, — заспокоїла нас тітка Павлина. Одвела аж у кінець камери, зашепотіла:
— Оранги планують виростити багатомільйонне військо. Істот, які не знають, що таке страх, для яких померти в бою так же природно, як гам поїсти. Якими володіла б одна лише нав’язлива ідея: винищити, Жоро, усіх твоїх співвітчизників. Усіх до ноги... Ви уявляєте, що станеться, коли їм удасться здійснити цей задум? Багатомільйонна армія, озброєна до зубів, рушить у похід на мирних жителів, які ніколи й зброї в руках не тримали. Для яких одна лише думка про вбивство викликає таку непоборну відразу, що жодна сила у світі не змусить їх проливати кров живих істот. Уявляєте?
Ми уявляли. Стояли й пригнічено мовчали. Аж тепер я відчув по-справжньому, що таке фашизм і що він з собою несе. І як добре, що в нас, на Землі, сотні років тому він був знищений! Навіть коріння не лишилося од нього!..
— Отже, тепер ви розумієте, чому Оранг Третій мусить зацікавитися моєю особою?
— Ви збираєтесь працювати на генній фабриці?! — аж одсахнувся од тітки Жорка.
— Не на фабриці: фабриці досить рядового інженера. Мене, певно, пошлють в центральну лабораторію...
— І ви погодитесь?! — уже закричав я.
— Не кричи, бо почують!.. А чому б і ні? Мусимо ж ми якось вирватися з цієї жахливої в’язниці? Чи гнити тут довіку?
— Я з вами нікуди звідси не піду! — мовив Жорка: очі його аж іскрилися.
— І я не піду!
Тітка Павлина навіть не образилася: усміхнулася схвально. А ми стояли й ошелешено дивилися на неї.
— А хто вам сказав, що я буду конструювати потрібних їм убивць? — запитала вона. — Хто вам сказав, що ми будемо на них працювати? Вони запідозрили в нас шпигунів, — що ж, ми й станемо розвідниками! Ми вивідаємо всі їхні таємниці, щоб завчасно їх знешкодити. Зірвати пекельні їхні плани...
— Розвідниками? Ух, ти! — Я аж застрибав навколо тітки Павлини. А Жорка колесом пройшовся по камері.
— Тихше, ви, шалапутні! — вгамовувала нас тітка Павлина. — Ви що: хочете, щоб варта щось запідозрила?
Ні, цього ми не хотіли. Тому й заспокоїлись одразу.
— А коли я побачуся з татком? — запитав я тітку Павлину. Зараз, коли я довідався, що татко десь поруч, мені нетерпілося щонайшвидше зустрітися з ним.
— Скоро побачиш, — пообіцяла тітка. — Можливо, що й завтра... Тільки, Вітю, запам’ятай твердо одне: жоден оранг не повинен здогадатись, що це твій татко! Що ви з ним навіть знайомі.
— Чому?
На моєму обличчі, мабуть, відбилося таке розчарування, що тітка Павлина знов не втрималася од сміху.
— Це може викликати зайву підозру, — пояснила вона. — Вони повинні думати, що ти — мій асистент, а татко для тебе — абсолютно стороння людина. Як, до речі, і для мене... Отже, ти не смій до татка навіть підходити! Чуєш?
Та чую! Тільки ніяк ще не можу зрозуміти, для чого така конспірація. Ну, та коли це потрібно для розвідки...
Згодом ми всі заснули на кам’яній підлозі, бо в камері не було нічого, окрім підлоги й стін. Тому й переверталися всю ніч з боку на бік, а мені до того ж весь час снилися тривожні сни. То мама снилася: що її теж взяли в полон. То татко: наче його скидають, зі скелі. А під кінець приснилося найстрашніше: наче мене переробили на робота. На оту безсловесну істоту. Я аж закричав і одразу ж прокинувся.
Краше б і не спав!
* * *
Другого дня нас повели до палацу: Оранг Третій виявив бажання з нами зустрітися.
Подивилися б, що сталося з тюремною обслугою, коли вона дізналася про це! Оранги мало не на животах повзали перед нами, споряджаючи на ту зустріч. Принесли мені й тітці Павлині одяг з якоїсь золотої тканини — пишні халати з довжелезними, до п’ят, рукавами, накинули шанобливо на плечі. А для ніг — чудернацькі капці, так само розшиті золотом, із загнутими високо носаками. Я на тітку Павлину як глянув — так і скорчився од сміху.
— На себе краще глянь! — образилася тітка. .
А нещасному Жорці дістався куценький фартушок і нашийник. Теж позолочений, але Жорці було од того не легше.
— Не буду я його надівати!.. Не буду!.. — В Жорки аж сльози навернулись на очі. — Що я — тварина?!
— Ти — розвідник, — тихо сказала тітка Павлина.
— А ви оце наділи б? — з огидою показав на нашийник Жорка.
— Наділа б...
