Весна красна (збірка) - Вишня Остап

А ордерів вони не люблять… І спотикаються… І ота комора обов'язково кінець кінцем веде кожного з них далеко поза комору. І надовго…

— А що робити?

— Я вже давно над цим думаю. Єсть у мене ідея про самохідну колгоспну комору. Це така комора, що, коли до неї посилає голова чи хтось інший з керівників без ордера і як тільки посланець ступне на східці, — комірник автоматично вилітає з комори, двері автоматично зачиняються, і комора самоходом од'їздить — од'їздить від порушників Статуту артілі… Вони до неї, а вона від них. Не дається, щоб її відімкнули. А як з ордером людина йде, комора спокійно собі стоїть. Як, по-вашому, — питає мудрий колгоспник, — можна таку комору збудувати?

— Тяжко! — кажу.

— Тяжко? — посміхнувся мудрий колгоспник. — "Катюшу" вигадали, — а комори щоб не вигадати! Ну, коли "самохідну" тяжко, то хоч таку, що як тільки без ордера хтось у комору вскочить, а двері — грюк, і зачинились. І не відчиняються, аж поки прокурор прийде.

— Таку легше! — потвердили ми.

"Зоре моя, вечірняя…"

В одному селі, одного району, одної області єсть хороший колгосп "Зоря".

У тому колгоспі тямущий, досвідчений голова, хороші бригадири.

Єсть там партійна і комсомольська організації, єсть колгоспний актив. І не такий собі актив, а справжній, активний актив.

Колгосп хазяйнує добре, збирає рясні врожаї зернових і технічних культур, тваринництво в нього розвивається поверх плану; виконує він справно усі зобов'язання перед державою, колгоспники не ремствують на оплату трудодня, а зовсім навпаки.

Колгосп "Зоря", як бачимо, хороший колгосп.

Районний партійний комітет того району навіть любить цей колгосп. Але він дуже полюбляє й інститут уповноважених.

Чи то сівба, чи жнива, чи поставки державі — зразу в усі колгоспи їдуть уповноважені райкому.

В кожному районі єсть різні районні організації і установи. У різних районних організаціях та установах єсть, розуміється, свої уповноважені…

От одного чудесного літнього дня, коли половіли жита, наливалися пшениці і благодатне сонце обгортало своїм ласкавим промінням артільну землю, до колгоспу "Зоря" прибула солідна людина, яка й одрекомендувалася голові:

— Уповноважений. На жнива!

Голова потис уповноваженому руку:

— Дуже прошу! Допомагатимете! Заходьте, розташовуйтесь!

Колгосп "Зоря" має непогане приміщення для приїжджих.

За два-три дні ще приїхала солідна людина:

— Уповноважений "Райзаготскот"!

— Прошу, — запросив голова.

Якось так сталося, що того часу "Зорі" дуже поталанило на уповноважених.

Поз'їздилися:

Уповноважений "Райкоопяйце".

Уповноважений "Райвовна".

Уповноважений "Райриба".

Уповноважений "Райраки".

Уповноважений "Райграблі".

Уповноважений "Райґудзик".

Щоб недовго писати, скажемо, що приїхало туди щось із п'ятнадцять солідних уповноважених.

Приїхали ще один агент страховки, другий — перестраховки і т. д.

Голова колгоспу "Зоря" зустрів усіх гостинно, ласкаво й привітно:

— Дуже прошу, товариші! Розташовуйтесь!

Тьотя Уля будинком для приїжджих завідувала і обіди їм варила. Борщ такий, що навіть уповноважені з хронічним колітом казали: "Дивись! Дома я самий легенький суп їм, — і пече, а тут три миски борщу, не поспішаючи, викушаєш, — і нічого. Перші дві години трохи важко дихати, а не пече зовсім".

Почали уповноважені в колгоспі жити та поживати.

А колгосп "Зоря", — ми це підкреслюємо, — був колгосп хороший, справний, всі роботи виконував вчасно, мав досвідченого агронома, свого зоотехніка — комсомолку, колгоспом виховану і вивчену. Народ у колгоспі був дружний, роботящий, прекрасно міг сполучати державні інтереси з особистими, — радянський, одне слово, народ…

Прийшов уповноважений до жниварки.

— Ну, як тут у вас? — питає.

Оксанка, в'язальниця, йому:

— Увечері, товаришу, розповімо все. Тепер кожна хвилина дорога, б'ємо рекорд в'язання снопів.

Почалася молотьба. І на молотьбі уповноваженому кажуть:

— У нас погодинний графік! Усе розраховано. Не заважайте, дорогий товаришу!

Інші всі уповноважені ходять, а їм:

— Яйця — виконано! Молоко — виконано! М'ясо — здаємо в рахунок плану наступного року.

Жилося уповноваженим продуктивно.

Вранці повстають, підуть до ставка, скупаються, прийдуть, поснідають, полежать у садку, потім походять, потім знову полежать у садку, перед обідом підуть скупаються, пообідають, після обіду полежать у садку, потім пройдуться, знову полежать, потім пополуднують. Як сонце спадати почне, підуть у поле пройдуться, перед вечерею скупаються, потім повечеряють, після вечері посилають у район телефонограми:

— Заготовлено 102 проценти, але ми на досягнутому не зупиняємося…

Увечері перед сном збираються в садку, під дубом, сидять, одпочивають, потім лягають спати.

Уповноважений "Райраків" знав напам'ять "Графа Монте-Крісто". Вечорів з двадцять пішло на "Монте-Крісто" — уповноважений розповідав, а всі слухали.

Уповноважений "Райвовни" сказав, що він знає напам'ять "Анну Кареніну", але коли "Монте-Крісто" скінчили і взялися за "Анну Кареніну", виявилося, що "Райвовна" її не тільки не знає, а плутає з "Нарисами бурси" Помяловського.

Засумували уповноважені.

Якось одного дня ввечері, після трудів праведних, сиділи уповноважені під дубом. Сиділи, сумували. Мовчали.

І от уповноважений "Райгудзик", глибоко зітхнувши, потихеньку почав:

Зоре моя, вечірняя,

Зійди над горою…

Підхопив "Райриба", за ним ще хтось, а потім вступили всі.

Виявилося, що всі уповноважені мають чудові голоси — баси, тенори й баритони.

Вони так проспівали "Зоре моя, вечірняя", що тьотя Уля, мивши посуд, впустила миску, а ланкова Галинка вскочила до клубу та:

— Дівчатонька! Голубоньки! До нас Григорій Гурович Верьовка приїхав! З чоловічим хором!

Виявилося, що то не чоловічий хор із народного хору, а уповноважені так співають.

Почин — дорожчий за гроші…

Щодня співали уповноважені. "Райгудзик", виявилося, був колись диригентом у клубі.

І що ви гадаєте?

Восени на обласній олімпіаді художньої самодіяльності першу премію дістав "Хор районних уповноважених у колгоспі "Зоря".

* * *

Мудрий колгоспник, прослухавши все це, лукаво заявив:

— А що ви гадаєте? Виходить, що й уповноважені в колгоспі, де все виконується вчасно й сумлінно, можуть дати неабияку користь!

Мудрий колгоспник говорив, а в його чудесних глибоких очах ніби якісь такі веселі чортенята стрибали.

Проліски

1

Ольга Іванівна Пролісок лежала на канапі й читала газету.

Олег Петрович Пролісок сидів біля столу й лагодив спінінга.

Проліски — Ольга Іванівна та Олег Петрович — були жінка й чоловік, хороше таке радянське подружжя.

Жили Проліски між собою дружньо, одне одного любили, сварилися, — ні, не сварилися, а сперечалися коли-не-коли, та й то тільки тоді, коли до цього була якась дуже важлива, та до того ще й принципова, причина.

Були вони молоді, повні сили та енергії, працювали радісно та творчо, — і життьова перед ними дорога слалася широка та ясна.

Звали вони одне одного Олею — Ольга Іванівна говорила про свого чоловіка: "Мій Оля", а Олег Петрович про дружину так само говорив: "Моя Оля".

Друзі їхні про них запитували, усміхаючись:

— Як там наші Олі, не чули?

І було в їхній кватирі далеко більше радості, ніж смутку, і значно більше веселих пісень, ніж зітхань.

Ольга Іванівна, продивившись газету, якось так аж ніби з серцем одкинула її набік:

— Ет! Цікаво мені дуже! Подумаєш!

— Що таке, Олю? Що ти там такого вичитала? — запитав Олег Петрович.

— І що наші газети собі думають? — сердито кинула Ольга Іванівна.

— А що, по-твоєму, вони повинні думати? — усміхнувся Олег Петрович.

— Почитай сам! Склад фінляндського уряду надрукували, для його місце знайшлося, а складу Київської футбольної команди ще й досі нема! А вже квітень! Інтересно мені дуже, чи в них там за прем'єра Кекконен, чи Крекконен і чи два в них міністри внутрішніх справ, чи двадцять два. А хто капітан футбольної команди, я й досі не знаю! А хто за воротаря, чи Зубрицький, чи хтось інший, — я й досі не знаю! І чому я повинна мучитись та ворожити, чи перевели Юста до основного складу, чи залишили в дублі? Чи залишився Пономарьов у складі команди, чи не залишився? А вони мені про Кекконена.

Олег Петрович весело засміявся:

— Олю, голубочко! Та не всі ж радянські громадяни футбольні болільники! Може ж, єсть і такі, хто й міжнародною політикою цікавиться?

— Нема таких! — аж підскочила Ольга Іванівна.

— Олю! Що ти?! — і собі аж підскочив Олег Петрович. — Це вже ти занадто!

— Ні, — схаменулась Ольга Іванівна. — Я хотіла сказати, що "кожному овощу — свій час"; взимку, розуміється, можна й про Фінляндію прочитати, а коли за якихось кілька днів початок футболу, газети повинні вчасно інформувати читачів про найпекучіші справи нашого внутрішнього життя, щоб народ не нервувався, та й взагалі міжнародні події могли б почекати до кінця футбольного сезону.

— Ти, може, Олю, ще й таке скажеш, шоб і про весняну сівбу не писати, а тільки…

Ольга Іванівна перебила чоловіка:

— А що ти гадаєш?! Що таке весняна сівба? Агротехніку виконав, вчасно посіяв, — от і врожай! Все ясно! Ніяких тобі ні пасовок, ні комбінацій! І ніколи ніякого гола! А футбол не те! Не зважиш зарані всього, не передбачиш різних комбінацій і… гол! Не переведеш Юста…

— Та що тобі той Юст? Юст, Юст… Юст іще молодий! Уже коли переводити, так Комана…

— А чому саме Комана?

— А чому саме Юста?

— Тому саме Юста, що Юст — Юст! У Юста такі пасовки… І такий удар…

— Який удар у Юста?

— А такий удар у Юста, що він як д-д-дасть, так аж сам увесь блондин, і кучерявий…

— А-а-а…

— І взагалі ти, Олег (коли Оля гнівалася, вона свого Олю звала Олегом)… завжди проти мене в футболі, а який ти, скажи, футболіст… У футбол спінінгом не грають… Я сказала Юст, значить, Юст, і не дратуй мене…

— Олю, голубочко, заспокойся! Тобі не можна хвилюватись, у тебе такий стан… Юст, так Юст! Тільки ж якби ж твій Юст краще по голу бив, а то…

— Хто, Юст не вміє по голу? Юст?!!

— Ну, не буду, не буду. Вміє, вміє! І по голу вміє, і пасовки вміє… Все вміє… Юст…

І запанували в кімнаті спокій і тиша знову.

Олег Петрович, лагодивши спінінга, мугикав:

Я дивлюсь тобі знову ув очі.

Ти, наш човник, пливи, запливай.

Ольга Іванівна лежала на канапі, мріяла… А помріявши, зітхнула:

— Аж до 15-го квітня ще чекати! Ой!

2

— Здоровенькі були, мої любі Олі! — весело вигукнув Іван Іванович Конвалія, друг Пролісків, товариш Олегів по інституту, заходячи до кімнати. — Що, спінінга лаштуєш?

— Та пора вже! Вже Дніпро од криги чистий!

— Пора, пора: вже на базарі щуку бачили! А ви, Олю, про що мрієте?

— Оля про футбол, як завжди! Не дочекається ніяк 15-го квітня, — кинув Олег Петрович.

— Та й ти ж, мабуть, уві сні стадіон ім.