Доктор Серафікус - Петров (Домонтович) Віктор

Він надто зрадів, щоб вловити іронічний відтінок обіцянки. Він перепитує:

— Справді?

— А так! І саме тоді, коли ви мене не кохатимете!

Похитуючись, він підвівся. Він похитнувся, ніби п'яний, і взявся за спинку стільця. Він уп'явся пальцями в спинку і сказав:

— Ви дратуєте мене, Вер! Що вам за втіха з того?

— Ви незадоволені? Це ви тільки вередуєте! Я ж казала: сподівайтесь! Чекайте на вашу чергу!

— Ви знущаєтесь!

Він вийняв цигарку й почав був її запалювати, але руки його тремтіли, і цигарка стрибала в пальцях. Він відповів похмуро:

— Я не звик стояти в чергах!

— Звикайте!

Цигарка здавалась надто гіркою. Корвин зім'яв її й кинув на тарілочку. З насмішкою, в якій позначився біль, він запитав:

— Чи не мушу я поступитися своєю чергою Комасі? Він повинен бути вам до вподоби: він нічого не сказав вам про своє кохання, навіть коли б і закохався!

— Чудесно! Мені дуже до вподоби люди, що не кажуть жінкам про своє кохання. Я сама волію казати про кохання людині, яку я кохаю.

Вона потягла Корвина за візитку.

— Сідайте, Корвине. Сідайте, все буде гаразд. Будьте терплячі.

Корвин слухняно сів.

— Я сів, Вер! Але скажіть, Вер, чому ви так уперто відмовляєте мені і навіщо вам цей Серафікус із тілом гіганта й бажанням карлика?

— Чому ні?

— Чого варте кохання, що кінчається нічим? Чи не значить це для жінки зневажати саму себе?

— Уявіть собі, Корвине, що можна пишатися з самозневаги. Самозневага це приправа для гордощів, щось ніби гірчиця для біфстексу.

Корвин знизує плечима.

— Не знаю! Я не поділяю вашої думки!

— У вас, Корвине, самовпевненість 17-літнього хлопчика, що його хвилює кожна спідниця й кожна жіноча нога. Це ж найпринадніше спинити увагу на пасивній людині, хотіти її, збуджувати й не задовольнятись. Єнські романтики були люди рафінованого смаку, вони проповідували кохання, як Sеhnsuсht: прагнути — не досягати. Кохання, майте на увазі, повинно збуджувати, а не задовольняти.

— Ви химерні, Вер!

Даючи жакетку, Корвин шепоче:

— Вер! Я хочу вас! Поїдьмо до мене, до вас, в готель?

Кохання — таке ж надбання людства, як і комедії Карло •оцці, як і сонет Поля Валері, етюд Стравінського, малюнок Рембрандта. Коли Вер бачила, що її бажають, вона не почувала себе ані ображеною, ані незадоволеною. Кохання — коштовний дарунок, і справа не в тому, щоб відмовлятись чи відмовляти, а лише в тому, щоб не знецінювати почуття.

Вона хвилинку повагалась, але тоді простягнула Корвинові долоню для поцілунку й сказала:

— Ні!

Зневажений порив виснажив Корвина. Він раптом почув себе втомленим до знемоги. Він позіхає. Він згадує, що не спав минулої ночі. Він хотів би зараз одного: заснути.

Склянка з водою, порошок хлорал-гідрату й ліжко...

Розділ ХII

Наступного дня вранці Вер вийшла з дому, щоб однести виправлені коректи до видавництва.

Асфапьт од недавнього дощу блищав, як лакований: чорне люстро, в якому відбивалися будинки й дерева. Важкі темносині хмари сунулися з північного заходу на схід. У повітрі було холодно, і поривчастий ранковий вітер здавався різким і небажаним.

Комаху, його масивну постать, його приплющеного капелюха й великі кальоші Вер побачила здалека. Він незграбно, по-дитячому кумедно човгав ногами. Він закинув голову й дивився вгору, на небо, на хмари. Він ішов назустріч хмарам і вітрові.

Ішов він не серединою тротуару, а коло будинків. Ішов він не просто, а тикаючися, зи�за�ами, ніби плутав, ніби блукав. Через кожен крок він упирався в будинок, а потім, зробивши кілька кроків уперед і вбік, знов опинявся перед будинком. Будинки, паркани, палісадники, стіни, дерева, тумби, ліхтарі вперто перешкоджали йому йти, хоч він і намагався йти боком, щоб їх не зачепити.

Він іноді прискорював кроки, іноді йшов поволі, майже спинявся. Він спинився коло вікна брудної бакалійної крамнички і уважно розглядав трухлявий мотлох, виставлений на вікні, крам, притрушений курявою, й давні плякати, засиджені мухами торішнього літа. Ковінькою, що була в нього в руках, він навіщось постукав по стовбуру дерева. Він покликав собаченя, яке бігло, і кинув йому шматок хліба. Воно понюхало полу колишньої демісезонки й в ознаку приязні замахало хвостом.

Комаха йшов, розмахуючи руками й ковінькою. Він мандрував в уявленій країні необов'язкових вражень, а ковінька в його руках була, як паличка дири�ента, що для нього будинки, дерева, хмари опрозорювалися в музичні звучання, були енгармонійними тонами ще незібраної й невпорядкованої оркестри.

Так ходять п'яні, божевільні, музики, люди, що звикли до повної самоти. На вулицях так само, як і в мріях своїх самотніх відокремлених кімнат.

Він, мабуть, пройшов би повз Вер і не помітив її, коли б вона не гукнула:

— Докторе!

Вона стояла в двох кроках від Комахи й вітала його рожевою ласкавою посмішкою.

— Милий докторе, як я рада цій несподіваній зустрічі!

Але фраза лишилась нескінченою. Порив вітру розірвав її, кинув початок в обличчя Комахи, щоб, підхопивши кінець, загубити уламки слів у холодній мряці вересневого ранку.

Комаха, почувши своє ім'я, спинився. Він не пізнав був жінки, що його вітала. Тоді згадав учорашній вечір, каварню, Корвина, ложечку, що з дзвоном упала на підлогу, цю жінку й розмову з нею. Згадав, раптом повернувся й швидко перейшов на другий бік вулиці. Він пішов швидкими кроками, озираючись, ніби боявся, що його наздоженуть, спинять, і тоді трапиться щось несподіване й катастрофічне.

Вер розгубилася. Що значила ця раптова втеча? Чого він злякався? Вона ладна була образитись і розсердитись. Але, замість розсердитись, вона розсміялась. Те, що здавалось спочатку чудним, а тоді нечемним, тепер одкрило перед нею всю наївну несерйозність цієї несподіваної сцени: дорослий чоловік перелякано тікав од молодої жінки. Химерний випадок, безглуздий і �ротескний!.. Такі речі, можливо, іноді трапляються з нами в житті, але в їх можливість примушує вірити тільки їх подібність на витівку.

Вер цінила несподівані випадки, рідкі речі й людей, що вміють зробити свої слова й вчинки не подібними ні на що. Знайомство, що почалося так химерно з утечі, заслуговувало на особливу увагу. Вер не любила недовершених епізодів і незакінчених подій. Що почалось, повинно скінчитись. Наливши склянку, треба пити вино до дна.

Вер нарікала б на себе, коли б знайомство з доктором Серафікусом, раптом обірвавшися, скінчилось би нічим. Вона належала до тих щасливих натур, для яких не існує перешкод, що їх становить часовий відтинок між першим знайомством і вчинком, почуттям, визнанням. Перша зустріч підказала їй усе дальше. Правда, це трапляється частіше, ніж здається на перший погляд, Далеко рідше трапляється протилежне. Звичайно саме перша зустріч і накреслює обриси, що в них оформлюються згодом усі майбутні слова, зустрічі, радощі, непорозуміння, турботи, втома й розходження.

Втеча Комахи визначила його долю. Йому не слід було тікати, якщо він хотів уникнути своєї долі. Спроба втекти була з його боку необережним вчинком. Двох-трьох банальних слів, люб'язних фраз, нікчемних запитань було б досить, щоб Вер не захотіла більше його бачити ніколи.

Вер стояла й дивилась, як швидкими кроками масивний і важкий Серафікус тікав од неї. Вона стояла й сміялась. В її уяві зберігалося враження від його широкого червонуватого голеного обличчя, масивного підборіддя, білявого волосся, розгубленого погляду, нерішучої стурбованости, раптового ляку, сутулої спини, кальош, що ними він човгав, тікаючи від неї.

Вона сміялась так весело, так нестримно, що мусіла піти до ближчої крамнички й випити склянку содової води.

У крамничці, тій самій, що коло неї перед тим стояв доктор, розглядаючи вітрину, пахло огірками, милом, гасом, курявою борошна, оселедцями, старим лежалим салом. З одчинених дверей у сусідню кімнату доносився запах від картопляного супу й суботньої "фіш". Мала дитина рюмсала, тикаючись коло ніг крамарки.

Ховаючи в гаманець решту, Вер вийшла з крамниці з радісною посмішкою на порожевілому обличчі. Вона йшла й посміхалась. Їй було весело, ніби нічого немає приємнішого на світі, як холодна мряка, що січе шкіру обличчя тисячею гострих крапель і бадьорить тіло збудженою свіжістю різкого вітру.

Надто рідко трапляється так у нашому житті, щоб випадково на мить зустрітись, за хвилину розминутись і піти далі з новим і надзвичайним почуттям несподіванки, з думкою, що в банальному плині звичайних наших днів розкрилась нова, досі не прочитана сторінка ще невідомих хвилювань. Нечасто життя приносить нам щось цікаве й нечасто бавить нас химерами, але треба вміти вихопити з життя ці рідкі й нещедрі подарунки нашої долі.

Вер уміла це робити.

Вона уявляла собі, який вражений буде Комаха, якщо, одчинивши двері, він побачить перед собою саме її.

— Станція? Прошу двадцять три-тридцять один.

— Два-дцять три-три-дцять о-дин.

— Студія? Хто при телефоні. Попросіть завстудії!

— Добридень, Корвине. Не пізнали голосу? Це я — Вер! Що? Дякую! Гаразд. Усе гаразд. Сьогодні о 8-ій? Прийду! Ви надто настирливі, Корвине. Киньте говорити дурниці. У мене до вас справа. Скажіть адресу Комахи. Навіщо? Значить, треба. Що? Не скажете? І без вас обійдуся. Ага, вже згодні. Кажіть. Четвертий поверх ліворуч, дзвонити двічі? Дякую! До побачення. Що? Як увечорі? Ми ж умовились о 8-ій. Боїтеся, що завадить побачення з Комахою? Не турбуйтесь! День довгий. До вечора.

Розмову скінчено. Трубку повішено.

* * *

Третій поверх, праворуч, помешкання ч.11.

На дверях хемічним фіолетовим олівцем написано: Комаха. Через двері чути, як хтось у помешканні грає на піяніні. Вер прислухалась: виконувано фу�у Баха. Вер натиснула на �удзик електричного дзвінка. Ще раз натиснула і тоді ще раз. Знов натиснула, цього разу не відпускаючи, але ніхто не з'являвся. Тоді почала гуркотіти в двері, спочатку тихо, а потім усе дужче. Вона гуркотіла, заглушуючи звуки музики. Кожен повинен почути цей гуркіт. Але той, що грав, був настільки заглиблений у музику, що, очевидячки, не чув. Вер кинула гуркотіти й кусала кінчики пальців. Вона стягала й натягала рукавички. Піти? Але вона добре знала: вдруге вона не прийде, Або ніколи, або зараз. Тільки зараз. Отже, зараз.

Вер спробувала натиснути на двері. Двері були незамкнені. Вона ввійшла в простору й порожню вітальню.