Загадка старого клоуна - Нестайко Всеволод
I вiн кожному усмiхався, кожному пiдморгував, кожному
щось вiдповiдав.
Я згадав чогось Юрiя Нiкулiна, знаменитого клоуна i такого ж знаменитого кiноактора, i вiд цiєї згадки Сурен менi став ще симпатичнiший.
I от, коли вiн в обнiмку з Iгорем Дмитрухою проходив повз мене, я зустрiвся з ним поглядом i... не витримав.
— А... а в нас у селi теж колись знiмали кiно,— затнувшись, сказав я.I...
— Ха! — вигукнув, перебивши мене, Iгор.— А в нас у квартирi газ, а у вас? — Потiм, як завжди, кумедно скривився i задзижчав: — Дз-з-з!.. Ану, вiдскоч на пiвтора вареника, Муха!.. Це ж Муха! Не слухай його, Сурен! Це муха! Дзижчить завжди таке, що й купи не тримається. Ходiмо!
Сурен якось дивно подивився на мене, розгублено усмiхнувся i, нiчого не сказавши, пiшов, бо Iгор тягнув його далi.
А Туся Мороз, яка стояла неподалiк, подивилася на мене з такою жалiстю, з. якою дивляться тiльки на бiдне, зацьковане, миршаве кошеня.
Уся кров кинулася менi в обличчя. Щоки спалахнули вогнем. Нiколи, нiколи не вiдчував я такого розпачу, такої образи, такого сорому. Нiколи не було менi так гiрко.
Я одвернувся до вiкна й прикусив губу, щоб не заплакати.
Дооре, що продзвенiв дзвоник.
— Вiн грубiян. Не звертай на нього уваги, — шепнула менi на уроцi Туся. Але вiд її спiвчуття менi стало ще гiркiше.
Як я ненавидiв у цю мить свiй шостий "Б"! "Нащо ви менi всi потрiбнi! — з безсилою люттю думав я. — Обiйдусь я i без вас. Обiйдуся!"
До кiнця урокiв сидiв я, як та хмара. Настрiй був — гiрше бути не може. Ще й вiд Лiни Митрофанiвни зауваження заробив. Бо, ясна рiч, слухав її пояснення неуважно й повторити те, що вона пояснювала, не змiг.
Була в мене в цей час голова, як казан, а розуму — нi ложки.
Правду каже мiй дiд Грицько: "Одна бiда йде, другу за руку веде. Як починає на тебе щось валитися, то тiльки встигай журитися".
Вийшов я пiсля урокiв такий, як ото приреченi пiсля суду виходять.
Та тiльки звернув з шкiльного iанку на вулицю, як несподiвано почув:
— Добрий день, Стьопо! Чого це ми такi сумнi й невеселi? Пiдвiв голову. Глип! — старий Чак стоїть бiля школи, усмiхається привiтно.
— О! Здрастуйте! А ви як тут?
— Та до тебе ж прийшов. На побачення. Але бачу, мабуть, невчасно. Що сталося? Двiйок нахапав? З хлопцями побився, чи що?
— Та нi! Все гаразд! Усе о'кей! — усмiхнувся я, бо й справдi настрiй у мене одразу пiдскочив — хмару мою паче вiтром здуло. — Чесно! Чесно! Все о'кей! Але як ви знайшли мене?
— Овва! Велике дiло опеньки! Ти ж менi казав, у якiй школi вчишся, то що я — вже й школу знайти не годен?
I те, що вiн сказав знайоме дiдове Грицькове "велике дiло опеньки", зовсiм розвеселило мене.
Повз нас пройшла Туся Мороз. Глянула з цiкавiстю на старого Чака. усмiхнулася привiтно йому. I менi усмiхнулася — видно, потiшена тим, що я повеселiшав.
Я їй весело пiдморгнув.
Хай не думає, що я нюнi розпустив через отого Iгоря Дмитруху! Мене так просто не звалиш!
Туся пiдстрибом побiгла на тролейбус.
— Так усе в тебе, кажеш, о'кей? — перепитав Чак.-А урокiв на завтра багато?
— Трохи е,— зiтхнув я.— Але години на двi — двi з половиною... А що?
— Ти знаєш...— Чак якось кумедно, одним пальцем почухав потилицю.Думав я, думав над тими словами Рудого Августа про весел-зiлля, смiх-траву, i подумав, що все-таки треба було б вiдвiдати того куренiвського дiда старого Хихиню... Балачки балачками, а не буває диму без вогню. Не хотiлося б менi помирати, не перевiривши тих балачок. Га?
— Авжеж! Авжеж! Треба перевiрити! А як же! — загорiвся я.
— I знову без твоєї допомоги менi не обiйтись. Того разу все вiдбувалося зi мною так, як i справдi було тодi, в минулому. А на цей раз менi доведеться робити те, чого я тодi в дiйсностi не робив. Отже, є риск якщо зроблю щось не так, наражусь на небезпеку — вмить подорож моя в минуле перерветься. Тiльки треба менi, щоб ти був поряд: у разi чого — пiдстрахуєш мене, закiнчиш, так би мовити, "операцiю" сам. Згоден?
— Питаєте! Звичайно, згоден! Дуже згоден!
— Так от, iди додому. Обiдай, роби уроки. А о пiв на п'яту приходь. Тiльки не до цирку, а на площу Богдана Хмельницького, у скверик, там, де мiдний лев. Знаєш?
— Аякже! Знаю прекрасно. Спина того лева аж блищить, дитячими штаньми вiдполiрована. А чого туди?
— Бо в мене там справа. Я туди зараз їду. Буду там у Лiтературному музеї. Бiля Софiї. А тобi ж байдуже куди — чи до цирку, чи до площi Богдана. Правда? До Богдана, по-моєму, навiть ближче. Доїдеш шiстдесят другим автобусом до площi Ленiнського Комсомолу, а потiм повз новий Музей Ленiна по вулицi Героїв Революцiї вгору пiднiмешся та й усе.
— Та й усе,— весело погодивсь я.
— Ну, бiжи! До зустрiчi.
I я побiг додому, а Чак пiшов на тролейбус, щоб їхати на площу Богдана Хмельницького у Лiтературний музей.
"Мабуть, над книжкою працює. Спогади, мемуари пише. А то що йому iнакше в Лiтературному музеї робити?" — подумав я.
Дома, пообiдавши, я з таким ентузiазмом узявся за уроки, що аж стiл захитався. I все в мене виходило, все в мене робилося напрочуд ловко й швидко. Наче хто в моїй головi лiхтаря засвiтив — так ясно стало. Я навiть пiдспiвував-пiдмугикував сам собi, уроки роблячи. Коли є охота, то є й робота.
Не зогледiвся, як i поробив уроки. А задано було, чесно кажучи, багатенько. Я ото похвалився Чаковi, але як почав, то боявся, що не встигну, доведеться на вечiр лишати. Але не довелося. До чотирьох годин усе геть-чисто поробив.
I зi спокiйним серцем погнав на площу Богдана.
Ми наче змовилися — пiдiйшли до того мiдного лева майже одночасно. Я ще здаля побачив, як старий Чак переходив вулицю, наближаючись до скверика.
— О! Молодець! Ну, як уроки? — цими словами зустрiв мене Чак.
— Чудово! Як в аптецi! —вiдрапортував я.
Чак узяв мене за руку.
I знову попливло у мене все перед очима...
РОЗДIЛ X
Подiл. Куренiвка. Пригода в халупi старого Хихинi. "Як там у вас, у
вiсiмдесят другому?"
Я одержую цiпком по головi.
Бом!.. Бом!.. Бом!..
Малиновий передзвiн церковних дзвонiв линув, здається, звiдусюди.
Я стояв поряд з Чаком-гiмназистом на забрукованiй площi Богдана Хмельницького проти Присутствених мiсць.
— У Софiї дзвонять i в Михайлiвському Золотоверхому,— сказав Чак i кивнув у бiк фунiкулера, де, обгороджений таким же муром, як i Софiя, виблискував золоченими банями собор i стримiла триярусна дзвiниця з голубою банею, по якiй були розкиданi золотi зiрки.
— Ходiмо спустимося на Подiл, а там уже трамваєм на Куренiвку.
За Присутственими мiсцями, проти Першого Київського комерцiйного училища (тепер це середня школа № 6), оточений деревами, стояв пам'ятник.
— Пам'ятник княгинi Ользi,— сказав Чак.— Робота Iвана Петровича Кавалерiдзе,— вiдомого київського скульптора, кiнорежисера i драматурга, який, до речi, вчився у тiй же сьомiй гiмназiї, що i я, тiльки на кiлька рокiв ранiше.
На високому постаментi стояла княгиня, а обабiч неї на нижчих — з правого боку, як пояснив Чак,— першi слов'янськi просвiтителi Кирило i Мефодiй, який тримав рукопис-абетку, з лiвого — Андрiй Первозванний з патерицею, отой самий бiблiйний апостол, перший з дванадцяти, про якого згадує київський лiтописець Нестор у своїй "Повiстi временних лiт", що йому нiбито двi тисячi рокiв тому заманулося помандрувати з Херсонеса, або, як його ще називали, Корсуня (це де тепер Севастополь), у Рим, i посунув вiн чомусь угору по Днiпру (географiї не знав, чи що) i на мiсцi теперiшнього Києва вийшов спецiально на берег, тицьнув тут патерицею i сказав учням, що були з ним:
— Хлопцi! Ото, щоб ви знали, буде тут ве-ели-ике мiсто! Чесне слово! Я вам кажу!
I поїхав далi через Новгород на Рим.
А минуло ще рокiв п'ятсот, i Кий, Щек, Хорив i сестричка їхня Либiдь, хоча не були християнами i про апостола Андрiя Первозванного й гадки не мали, справдi заснували тут мiсто й назвали його на честь старшого брата Київ. Так пише Нестор.
Повз Михайлiвський Золотоверхий монастир, торохкочучи по вибоїстiй дорозi, їхала селянська пiдвода. З одного боку рядочком, звiсивши ноги i тримаючись обома руками за полудрабок, з напруженими обличчями, дивлячись прямо перед собою, сидiло троє вгодованих монахiв. Вiд тряски все в монахiв трусилося й пiдстрибувало: i бороди, i щоки, i червонi носи, i хрести на грудях, i запилюженi чоботи, що визирали з-пiд довгих чорних пiдрясникiв.
Поминувши Михайлiвський монастир, ми пiдiйшли до фунiкулера.
"Михайлiвський механiчний пiдйом. Iнженер А. А. Абрагамсон", прочитав я вивiску на верхньому павiльйонi.
Чак опустив монетку, турнiкет клацнув, пропускаючи його. Я невагомо пролинув услiд. Зайшли ми у вагончик i посунули вниз.
З вiконця "механiчного пiдйому" видно було Днiпро, по якому, плескаючи колесами по водi, пароплавчик з довгою трубою тягнув баржу.
Труханiв острiв з хатками й вулицями робiтничої слобiдки був якийсь незвичайний. I палива заднiпровська, без Воскресенських i Русанiвських бiлобудинчастих масивiв, без заводських труб, рiвна, лiсисто-зелена, теж була незвичайна.
Тiльки панорама Подолу з безлiччю дахiв наче знайомiша, хоча, звичайно, будинки були нижчi й бiльше стримiло хрестiв.
"Механiчний пiдйом" спустив нас не до самого низу, як це робиться тепер, а десь до пiвгори.
Звiдти ми вже пiшки дiйшли до метушливого, гамiрного Подолу. Тут стояв неймовiрний галас. Рипiли вози, вйокали вiзники, iржали конi, i гала-галала-галала — на сотнi голосiв вигукували, кричали, торгувалися, смiялися i лаялися...
Куди там навiть тому Євбазу!
Весь Подiл був запруджений возами, заставлений нескiнченними лавками й рундуками, над ними напнутi бруднi брезентовi тенти i чорнi парасольки.
Посерединi Подiльської площi випиналася кам'яна халабуда з колонами i з архангелом нагорi.
Пiд тою халабудою (або ротондою, як її називають архiтектори) був фонтан, де якийсь дядечко змагався з левом.
— Знаменитий подiльський фонтан "Самсон", або "Фiлiцiал",— шепнув менi Чак тихо, щоб не привертати нiчиєї уваги.— Вiсiмнадцяте сторiччя. Автор вiдомий київський архiтектор Григорович-Барський, який i народився на Подолi. Цей фонтан нещодавно пiдбудували спецiально до 1500-рiччя Києва.
Бiля фонтана юрмилися, штовхаючись, люди, здебiльшого калiчнi, хлюпаючи на себе водою, яка вважалася, мабуть, цiлющою.
Сiли ми на маленький деренчливий трамвайчик, i потарабанив вiн нас через увесь Подiл на Куренiвку, повз бруднi немощенi подiльськi вулички з розбитими вибоїстими колiями, мимо дерев'яних скособочених будиночкiв, критих бляхою, з iаночками пiд дашками, з вiконницями, з бiлими вишиваними фiранками на вiкнах.
За Кирилiвською церквою заряснiли сади.
