Сердешна Оксана - Квітка-Основ'яненко
Оксана похилила голову і втерла слізочки… Петро їй каже:
- Ну, дарма, се він так розказував. Він здивовався, та як не його діло, то й відійшов. На другий, каже, день копитан поставив водки щось багато і для своїх людей, і хазяїнам. І Кіндрат, каже, пив… Не плач, Оксано, і не соромся; я розказую, як він казав. Отто Кіндрат, вернувшись до Векли, та прямо їй і каже: «Не шукайте Оксани своєї: вона оттак і так, там і там…» Тут вже не знали, що з твоєю матір'ю і робити. Вона не заплакала, а тільки уся подерев'яніла… Стали її розважати, вона мовчить та все у куток пильно дивиться. Я там був і не відходив від неї.
Оксана хотіла щось сказати, дякуючи йому, та за слізьми не змогла.
- От мовчала-мовчала і усе дивиться так страшно на усіх, далі і заговорила таке, що й сказати не можна. То кричала, щоб ловили салдатів, що вкрали в неї душу, що вже в неї нема душі, що вже вона не чоловік, що вона колода, ні на що не потрібна. То помовчить, та й стане людей прохати до себе на весілля, що вона йде за копитана, і почне пов'язувати собі на голову що-небудь замість скиндячок, та й зведе весільних пісеньок… «А як, - каже, - приведу собі доцю Оксаночку, гарну та прегарну…» Та разом з серцем і крикне: «То я її за ніжки та об лавку. Уб'ю, гадюку, уб'ю, змію!… Вона з мене кров виссала, вона…» - та тут вже таке понесе, що не хочу тобі й розказувати, бо й так дуже плачеш…
- Годі ж, годі! Перестань! - казав Петро. - Слухай, що далі тобі буду розказувати. Страждала твоя мати так довго. Ми думали, що вона тронулась з ума; одначе сяк-так то молодиці, то знахурі відволодали її, прийшла вона до пам'яті… так що ж? Тут-то яке її лихо постигло! Тут і напали на неї наші п'явки! Зараз начальство з громадою присудили, як Векла є бездушная, і сина і приньмита нема й не буде, то землю її узяли у общественну і поділили начальники меж собою. Тут писар по книгам знайшов, що б то твій дідусь та його дідові та винен був п'ятдесят рублів, і об тім і бумагу читав перед громадою… а що громада зна? От і присудили ваш двір віддати писареві… от твоя мати і пішла у сусіди…
- Моя мати у сусідах? - крикнула Оксана, руки ламаючи. - Се я їй так наробила! - Та аж припала до землі, плачучи…
- Та як вийшла? Обібрана зовсім. То на ліки пішло, то брали добрі люди за якусь колись-то позичку, а то й підкрадали, так що Векла, з багатої на усе село, у чім стояла, у тім і перейшла до Миколи Штирі. Я ходив у дорогу, се без мене вони так упорались. Вернувсь, дивлюсь, зовсім занапастили і звели її нінащо!… Хотів уступитись за неї… «Не руш, - сказала мені Векла, - бог з ними! Се мені нічогісінько! Коли Оксана так зробила, а вже люди… І нащо воно мені без неї? Помру і без худоби. Вона поїздить з копитаном, заробить багато грошей, у розкоші поживе, а я на смітті помру!…»
Що вже плакала та билась сердешна Оксана, так і міри нема! Якби що, сама б на себе руки підняла, слухаючи, до якої біди довела вона матір. Петро сяк-так розважав її і став совітоватись, як їй до матері явитись; Оксана нічого того не слухала. «Піду, - каже, - просто до неї, як і помандрувала просто. Умру біля ніг її! Нехай що хоче, те й робить зо мною».
Петро довго сидів та усе думав, далі й каже: «Як тобі, Оксано, і у наше село явитись? Тебе засміють, закиркають, просвітку тобі не буде. Послухай мене. Сідай на мій віз, я тебе провезу до мого двора так, що ніхто й не побачить. Там знайду материну плахту, і свитину, і очіпок, та й прийдемо поза вулицями до панотця, нехай нас звінча, та тогді вже явимось і до матері. Вона, побачивши, що ти вже у закон уведена, не так буде на тебе жалковати; а і у селі ніхто не посміє з тебе сміятись, бо ти вже будеш мужняя жона…»
Ще Петро гаразд і не договорив, а вже Оксана і біля ніг його. Хвата їх, цілує, слізьми обмива, аж задихається, і не зможе слова сказати: «Петре!… Петре!… Ти не чоловік, ти янгол божий!… Братик рідний сього б не придумав, щоб так мене утішити!… Що се ти здумав?… Чи достойна ж я того, щоб ти й думав так? Як у твій чесний дом, що була богобоязлива сім'я з батька, з діда, та увести мене, потаскуху, що сором на неї дивитись, що земля не держить?…»
- Ти знаєш, Оксано, що я тебе любив щиро і тепер ще тебе люблю. Я знаю твою душу. Ти спіткнулась трішки. Хоч що хоч про копитана розказуй, а й ти винна… ну, та дарма, усе забуваю і ні об чім згадувати не буду, мов дівкою тебе беру…
- Ні, Семеновичу, не остиджу ніколи твоєї слави, не запакощу твоєї сім'ї й роду!… Я пропаща навіки! Хіба не бачиш онде й заробіток мій…
- Він буде моїм сином рідним. Через тебе я і його любитиму. Послухай мене: покрий свою славу, дай йому батька, а матері сина!…
- Ось де моя слава, - сказала Оксана, і вийняла платочок з своєю косою, і показала Петрові. - Ось де вона! Ніхто не може її приставити до мене! Ніхто її не узяв у мене, я сама, своїми руками відрізала, як сама себе і погубила. Приставити її і вернути мою славу ніяк вже не можна. Хлопця вигодую, як здужаю; матері, коли ще допустить до себе, буду їй і сином, і дочкою, і робітницею, і кріпачкою. Буду ніч і день робити, щоб її пропитувати за те добро, що через мене рішилась вона. А чужого віку не хочу заїдати, не
