Сердешна Оксана - Квітка-Основ'яненко

і по чарці не забувають; гомонять собі, один одного не слухаючи; а денщики, один кушання готовить, а другий побіг у трахтир за напитками. Оксана, знаючи, що за нею не буде ніякого діла і що вона, було, собі при такім бенкеті, щодо світу будуть гуляти, завсегда ляговилася спати; вона, узявши шинелю свою, звернула і положила на свою постіль, мов чоловік лежить, і як уложила, та з хати, та з двора, і вулицями усе бігла, аж поки вибігла з того города, та у село, де годувався її Митрик.

Убігши у хату, так і бризнулась жінці у ноги, що доглядала її Митрика, і розказала, що вона задумала. Ся молодиця знала усе, що з Оксаною поводилось, і не раз вона плакала з нею об такій її годині, подумала: «Що вже, - дума собі, - мені заплачено уперед гаразд, а як Оксана зробить так, як дума, так на мене й пені не буде». Узявши, нарядила Оксану у своє жіноче і голову її покрила; дала їй і кожушок старенький, дитини ради, закутала Митрика, що вже трохи не году був, і положила їй на руки. А там, зібравши усю хлоп'ячу одежу, що Оксана скинула, та стареньких пелюшок дітських, і пішла з нею... та до ставка… Ніч; ніхто їх не бачив; положили на березі усю ту хлоп'ячу одежу, дітські пелюшки, буцімто Оксана з дитиною втопилась, дала Оксані гривню на дорогу і випроводила її аж геть по вулиці.

Зосталася Оксана сама собі, у саму темну глупу ніч, як палець. І йти б і боїться, і куди йти - і не зна добре; зна тільки города розпитувати, на які їй йти. Подумала-подумала собі Оксана, далі й каже: «Уміла ти, Оксано, матір покинути, умій же й знайти її! Не боялась мандрувати, не бійсь же і вертатись! Мала у розкоші життя, терпи ж тепер і голод, і усяку біду… Що ж робити? Що ступлю, то дальше від гріха, а ближче до матері… Господи, благослови». Перехрестилась і пішла.

Хоч і темна ніч, а, приглядаючись, дорогу видко. І від страху, щоб її там не зопинив хто, і від радощів, що вирвалася з пекла, Оксана, як з холоду, так дрижала, а тут і пустилась йти швидше, щоб зігрітись. Чи відійшла скільки, чи ще й не дуже, а вже й зогрілась. А тут ще й кожушок, і в узлі пелюшки для дитини, і паляниця, і півхліба дала хазяйка, спасибі їй, так вже Оксана так зогрілась, що не можна. Вже йде-йде, та й спочине, і дума собі: «Отеє іду я до матіночки моєї рідненької! Чи жива то вона ще? Може, з журби та з туги і померла, щоб не бачити сорому, який я нанесла на її стареньку голову? Коли не застану її живої, то вже звісно, що вона і вмираючи прокляла!… У! Страшно!.. Я проклята від матері!… Не устану з її гроба, там лежатиму не ївши, не пивши, поки сама не вмру!… Проклятій від матері не треба жити меж людьми… земля не здержить… Коли ж ще живенька?… О господи! Як я явлюсь до неї?… Се та Оксана, що була їй радість і втіха і що єю мати потішалась і величалась!… Се Оксана, що сміялася з Горшковозівни, що помандрувала з салдатами; чула, як мати дивовалася, що Явдошина мати не вмерла від туги, що дочка її покинула, а сама через годину туди ж помандрувала!… Явдоха ж, може, увечері і вернулася, а Оксана, гордая та пишная, що і за мужика не думала йти і що величалася над усіма, сяя повісилась на шию копитанові, захотіла разом панею бути; таскалась з ним по усьому світу і дитину добула!… От тобі, мамо, Митрик! Няньчись з ним, тіш його, се твоєї Оксани заробіток, що за охвицерами бігала. Придбала тобі і честі, і радості, і поважання. Бери його, мамо, на руки, виходь на рулицю, похваляйся добрим людям: от моя Оксана як наробила! Ні, сама послідня дівка у нашому селі так би не зробила, як моя дочка, що поважалася за саму першу!… Розступися, сира земля, прийми мене, щоб я не бачила материних слізочок, тяжкого стида її, що я їй наробила!»

Так приговорювала і, дуже гірко плачучи, лежала на землі Оксана край свого Митрика, що спав закутаний у пелюшки та у кожух. Плакала-плакала, дивлячись на сина, і каже собі: «Нащо він родився на світ? На стид, на лихо, на горе. Просвітку йому не буде від посмішища; з байстрюка не виходитиме. Моя мати його бачити не захоче, проклене укупі зо мною; я буду ховаться з ним від людей!… Прибери його, господи, поки ще я не дійшла до матері! Коли б звір, абощо… А я що? Хіба я чоловік?» - аж закричала Оксана, скочивши з землі, і стала, випрямившись і озираючись бистро по усьому полю. Ув очах у неї іскри заграли, волосся дибом стало, руки як протягла, та й не зведе їх. «Я лютіша усякого звіра!… Я вбила свою матір рідну… Я випила кров її по капельці!… Так пожалкую свого дитяти? Воно не дитя мені, воно ураг мій… Як я з ним покажуся до матері, у своє село? Воно мені стид, страм, посмішище… Не треба його… Пропадай воно, нечестивого роду, урага мого, губителя мого!… О-о-о! Якби мені попалась каменюка! Тут би йому і амінь! По головці гарненько б… і не писнуло б! Ні, не так. Оттут у канаві викопаю йому гарненьку ямку, положу його любенько… та разом землею і засиплю, і гробик виведу; воно і не зчується, мов засне… Нехай копитан ськає свого сина!…» Та, сеє кажучи, і прийнялась обома руками у канаві, на рушеній землі, копати ямку, а сама аж регочеться, що як то гарно видумала: і прийде у село, і безчестя не принесе з собою, і ніхто об її стиді і не знатиме. Звісно, що тоді сердешна Оксана від великої журби не об своїм умі була.

От викопала ямку і, як вже добре розсвіло, вичепурила її гарненько - зовсім готово. Уставши на ноги, глянула на ямку, здригнула кріпко усім тілом… далі скрепилася на серці… і хутко пішла за дитиною, приговорюючи: «Ступай, Митрику, годі тобі спати на голій землі, копитанськнй сину! От тобі вічна кватера готова!…» Підбігцем підійшла до дитини, протягнула руки, щоб узяти його, а воно, сердешненьке, виспавшись, прокинулось і собі протягнуло рученя-точки, та сміється так веселенько,