В лісах під Вязьмою - Чуб Дмитро
Це був високий худий жид. Він був похмурий і голосом, повним безнадії, казав:
— Тепер доведеться помирати...
Ці слова я зрозумів тільки пізніше, коли довідався, яку потворну жорстокість несуть німці жидівському народові, вбиваючи навіть жінок і дітей.
Поблизу, під вербою, німці нашвидку викопали яму і поховали двох своїх вояків, забитих десь сьогодні вранці.
Надвечір, після поверхового обшуку, під час якого нам запропонували віддати всі кишенькові ножі і навіть леза до гоління, нас вишикували по вісім осіб, і шість тисяч бранців рушило в довгу, тяжку і голодну дорогу до таборів.
Колони рухались досить швидко. Наша валка розтяглася на цілий кілометр або й більше. Попереду їхала одна панцерна автомашина з кількома кулеметами і легкою гарматкою, а позаду — друга. Крім того, з усіх боків супроводили нас німецькі конвоїри, що весь час погукували: "Льос, льос, ап, ап... шнель, шнель", а іноді давали й доброго стусана в спину.
Ось ліворуч стоїть біля своїх авт якась німецька частина. Вояки дивляться на нас з погордою, про щось насмішкувато розмовляють, щось вигукують на нашу адресу. Потім один зривається з місця, підбігає і б'є крайнього полоненого ногою в зад:
— Швидше йди, чого так плетешся, мов п'яний! — вигукує він. Потім хотів зробити те саме й мені, але я вмить відскакую; він, махнувши з розгону ногою в повітрі, трохи не впав і, вилаявшись, пішов назад.
Уже давно смеркало, а нас женуть і женуть кудись на захід. Почав сипатися дрібний сніжок. Уже десь о десятій годині вечора зупиняємося, нарешті, біля якоїсь високої будівлі, що стояла над дорогою за колючою огорожею.
Входимо на подвір'я. Виявляється, що в цій будівлі вже повно полонених. Нам показують на солому, що лежить товстим шаром. Всі стомлені, змучені: ні їсти, ні пити ніхто не питає. Кидаємося швидше до соломи, щоб заснути після кількох безсонних ночей. Та ледве збігаємо на солому, як чуємо з-під неї лайку, прокльони і погрози: тут лежать, позаривавшися з головою, ті, що їх пригнали сюди раніше, ніж нашу партію.
— А де ж нам ночувати? — питає кожен сам себе. І ми розповзамося по великому подвір'ю, де на
рогах видно високі вартівні.
Походивши по дворі і не знайшовши кращого місця, вертаюся до соломи. Обережно шукаю щілини, де б і собі лягти поміж людей. Але вони лежать так густо, що вклинитися нема змоги. Спершу знайшовши місце для ніг, я присідаю над соломою, потім поволі, дрімаючи, схиляюся на чиїсь боки чи ноги і так з часом вгрузаю поміж людських тіл і нагрібаю соломи зверху.
Сотні людей іще шукають притулку. То тут, то там чути ойкання і лайку. Адже тут є і хворі, і легко поранені.
Проспавши кілька годин, я прокинувся і вже не міг лежати далі. Здавили з боків так, що дихати стало важко. Встаю і ходжу по таборі або сиджу на якійсь дровині. Надворі холодно.
Була думка спробувати втекти, але вартові раз-у-раз пускають ракети, освітлюють все навколо.
— Ні, треба витримати цю подорож, — умовляє розум, — колись лее кінець цьому буде, а там побачу; може, пустять додому.
Ледве почало сіріти, як знову виводять усіх на дорогу, і рушаємо далі. Два-три рази на день зупиняють на короткий відпочинок. Дозволяють напитись, але їсти тільки обіцяють:
— Почекайте. В дальшому селищі мають дати хліб.
Приходимо у місто Спаск-Дєвіцк, але їсти знову нема. Під час відпочинку десь хтось, може, дістає від населення, але взагалі варта не підпускає місцевих людей. Знаходимо спалену крамницю і купи соли. Нагрібаємо її собі в хусточки, в торбинки — буде їжа, то посолимо.
Я ще маю в своєму казаночку трохи масла, шматочок сала і трохи сухарів. Пильно ховаю, щоб не вкрали, і крадькома їм по ложечці масла на день із шматочком сухаря. Пізніше масло перекладаю в торбу від протигаза, який давно викинув, і замасковую його зверху різними речами.
В одному місці під час відпочинку на обід варимо юшку. Один знайшов по дорозі дві чи три картоплини, інший — жменю пшениці, а я даю масла на засмажку. Варимо повний казаночок і, хапаючись, їмо чудову їжу, обпікаючи губи і все в роті. Так смачно пообідати пощастило лише на третій день наших мандрів.
Коли проходимо лісом, вартові ще дужче пильнують і женуть швидше.
Дехто тікає в ліс, чуємо постріли конвоїрів, а іноді й бачимо, як той чи той полонений, вибравши догідний момент, зникає десь за деревами.
Радість людей і рожеві мрії про швидке повернення додому поволі почали затьмарюватися. Проте надія на щось краще, на те, що Україна все ж буде вільною, щодня гріла багатьом із нас стомлене серце, додавала сил.
Тепер уже ішли валками, мов отара, не дотримуючи рядів.
Перетнувши довгу лісову смугу (казали, що це Пінські ліси), виходимо на шосе Київ-Москва і потрапляємо поруч нього за колючий дріт.
Стає дедалі холодніше. Розводимо багаття і спимо, полягавши просто на землю, навколо вогню.
Вранці на шосе зупиняються німецькі вантажні авта. Одні з полоненими, інші порожні. Бачу, що гурти полонених, взяті з нашої загороди, сідають у порожні авта. Кажуть, що їдуть на Рослав.
Користуючись німецькою мовою, пробиваюсь і я до тих авт і теж опиняюся в числі цих щасливих. Боже, як приємно після триденного походу їхати у вантажному авті! Хочеться думати, що цей швидкий рух все ж наближає тебе до кінця цієї страшної мандрівки.
Та ось і Рослав. Знову в таборі. Але їсти не дають, а знову ставлять нас у колону, і холодні, бездушні вартові ведуть кудись далі на захід. Ночуємо на лузі без усякої огорожі. Кущі і трава вже вкриті снігом. Присідаємо навпочіпки, один біля одного, щоб було тепліше; ззаду так само сідає другий ряд, спинами до наших спин; а зверху вкриваємо себе плащ-палатками. Сніг, що почав був знову сипати, переходить у дощ і дошкуляє нам ще гірше.
Тут я познайомився з земляками із Полтави, Лисенком і Рудьком. Обмінюємось адресами. Хто перший прийде додому, має сповістити родини інших двох: бачився, мовляв, там і там. Хай рідні бодай знають, що ми потрапили в полон і були ще живі в жовтні 1941 року.
Але всі ці знайомства скоро губляться, люди перемішуються безнастанно — вдень і вночі.
Лише на п'ятий день дістаємо по невеликій довгастій хлібині на кожних двох. Вози з хлібом стоять над дорогою, ми, проходячи повз них, одержуємо цей хліб, спечений ніби з висівок, а не з борошна. Хапаємо його, мов шалені; сваримося при розподілі, зголоднілі, пхаємо його в рот.
І йдемо далі. Тримаємось якоюсь надлюдською силою. Бо ні заслабнути, ні пристати не молена. Такого чекає постріл конвоїра. І вже не один десяток, захворівши чи знесилившись від голоду, ліг трупом на дорозі.
На п'яту ніч ночуємо в лісі над дорогою. Цього дня притис мороз, навіть вода скрізь по калюжах позамерзала. Розводимо вогнище і знову складаємось на юшку. Поївши, дрімаємо, скоцюрбившись біля купки жару від вогню. Та ледве задрімали, як чуємо поблизу якийсь постріл і крик. Виявляється, що в цьому лісі, певно, під час воєнних дій, полишались набої. На одному місці, де вони були, наші розвели вогонь, і стався вибух. Багаття розкидало, когось легко поранило в ногу, комусь обсмалило обличчя.
Ідемо по теренах Білорусії. Люди часом виносять хліб, проте варта не дозволяє брати. Але голодні полонені часом не витримують, кидаються, як звірі, до людей з хлібом, не зважаючи навіть на постріли.
Ось з придорожніх хаток вийшла гарна молодиця. Вона винесла хлібину. До неї кидається кілька полонених, оточивши її з усіх боків. Вартовий німець підносить гвинтівку і стріляє в гурт. Жінка падає, не здригнувшись, а решта розскакується. Постріл їх не зачепив, і вони біжать назад до лав полонених.
Якийсь полонений збігає з дороги в ярочок напитися води з ями, виритої вибухом бомби. Та ледве він нагнувся, щоб зачерпнути води долонею, як гримнув постріл, і полонений падає просто в яму з водою, з якої пив.
Жах сковує серре. "Ні, це не ті німці, що були на Україні 1918 року, — думається мені, — це варвари, тупі вбивці!"
Ідемо далі, в глиб білоруської землі. Переходимо села. Деякі дихають чимсь рідним, нагадують наші рідні села. їхні хати теж вкриті соломою, подібні до наших.
Уже смеркало, коли ми зупинились на дорозі серед одного з таких сіл. І, на превелике наше здивування, нам дозволяють заночувати в хатах цього села. Нас пускають гуртами, щоб не всі разом кидались до теплих жител. Доки дійшла черга до шерегу, де стояв і я, уже стемніло зовсім. Поспішаю до хат. Але кожна вже повна. Що гірше — самі полонені позамикали їх зсередини, щоб не набивалося забагато. Стомлений голодом і дорогою, даремно ходжу від хати до хати: ніде не впускають.
Тоді пускаюсь на хитрощі: стукаю у двері і, коли чую відповідь, що немає більше місця, грізно гримаю по-німецькому:
— Відчиніть негайно!
І справді, це помогло: двері негайно відчинились, і я опиняюся в теплій хаті. Тут всього п'ятеро полонених і господарі: старенька бабуся, молодиця і двоє дітей. Господині такі милі, співчутливі, раді допомогти нам у біді.
печі вже горить вогонь і вариться картопляна юшка, а бабуся показує нам, де кому спати. Вона розповідає, що її син теж поневіряється десь на війні, а другого "забрало НКВД" ще до війни — так і слід пропав.
Всі ми сидимо, мовчазні, і майже дрімаємо. Але гаряча і невимовно смачна юшка нагріває наші серця, і ми поволі починаємо розповідати про своє горе, про голодні мандри.
Бабуся й молодиця розмовляють доброю білоруською мовою. І вони видаються такими рідними! їх мучив той самий ворог, вони терпіли те саме, що й ми.
Мені дозволено спати на печі, де лежало трохи проса. Я простеляю свою шинелю і, не ймучи віри, що я цього разу спатиму "в теплі й добрі", за кілька хвилин засипаю. А у двері нашої хати ще не один раз тарабанять нові полонені, що шукають ночівлі.
Ледве почало сіріти, як уже почали гукати, щоб виходили. А снідання вже на столі. Хапаємось, їмо знову смачну юшку, дякуємо жінкам за їхню добрість і людяність і біжимо. А бабуся випроваджує нас із слізьми на очах.
Від цього спання в теплій хаті і від гарячої доброї їжі я ніби ожив: в серці надія, я бадьоріше йду і навіть поволі випереджаю інших, потрапляючи в перші лави колони. Попереду і з усіх боків ідуть конвоїри, а ще далі, на чолі колони їде та сама панцерна автомашина.
Пробую розмовляти з німцем-конвоїром.
