Женя і Синько - Близнець Віктор
Але то було внизу, під будинком. А зараз ця скеля кінчається, ще трохи — й вершина, розлогий трикутний фронтон, де працює батько.
— От і прийшли, — передихає Цибулько й вітається з майстрами, що сидять на дошках і курять. — Доброго дня, товариші!
— Привіт вам!.. Добридень!.. О, та в нас поповнення! — загомоніли, пожвавішали чоловіки.
Літні й зовсім молоді, всі вони були одягнені однаково — в широких парусинових спецівках, забризканих фарбою й глиною. І всі зараз — тепло, зацікавлено — розглядали вухатеньку доньку свого бригадира. Женя зовсім розгубилась під їхніми поглядами. Боком-боком пересунулась за батькову спину і тут, у затишку, відчула: хтозна від чого — від підйому, чи від висоти, чи від хвилювання — хлюпнуло їй жаром в обличчя й зашуміло в голові. Взялась за батьків пояс і трохи перестояла, поки посвіжішало в думках. І тоді тихцем глянула на бригаду — декого впізнала одразу: отой кремезний вусатий дядько, з повним добродушним лицем, не інакше як Олекса Петрович, майстер на всі руки — художник, різьбяр, пасічник (у нього дома на балконі вулики); а той молодий, чорнявий, з прудкими очима, то, безумовно, Петруньчик (так — називають його в бригаді) — веселун і жартівник; а крайній дядечко, стовбуристий, з білим-білим чубом, — то поважний Гордійович. Про всіх них батько щовечора розказує дома: і кому який дав наряд, і хто краще зробить грунтовку, а хто ліплення, і що нового у кожній сім’ї. Ці люди давно вже ввійшли в думки й розмови Цибульків, живуть із ними спільно, в одній квартирі, той як взірець, особливо для матері ("Гордійович, — каже вона, — золота людина: такі полички зробив на кухні"), а той як антивзірець ("Не тягнись, чоловіче, за Петруньчиком; він безсімейний, йому все можна"). Одне слово, це люди свої, добре знайомі, та й зустріли вони Женю по-домашньому просто й щиро:
— Бери, дочко, яблука. Бери, бери, не бійся, з мого саду. Малинівка! Таких яблук на базарі не купиш.
— А від мене горішків. Так, так, прямо в жменю. Ліщинові горіхи. Ми із синком у лісі назбирали.
— Ну, а що в тебе нового в школі? Що принесла сьогодні? Самі п’ятірки?! От молодчина! Я ж своєму Ярику товчу кожного вечора: "Вчись, — кажу, — так, як Женя Цибулько. Вчись, халамиднику!" А він за клюшку і в двір — тільки його й бачив.
Женя їсть яблуко, хрумкає горіхи, і добре їй бути з батьком, у товаристві простих і гостинних дядьків (а вони — відомі в Києві майстри-реставратори). Над головою проносяться хмари, день стоїть вологий, притуманений, Жені видно звідси київські гори, густі квартали Подолу. Видно, як далі, за білуватими плесами Дніпра, бовваніють піщані горби й острівки соснових лісів. Хмари пливуть, а тебе проймає таке відчуття, ніби ти сама летиш — над горами, над Подолом, над широкою рікою, аж тебе похитує разом із величезною коробкою кам’яної споруди.
Дівчинка тулиться до татової спини. Їй приємно, що ось прийшов сюди батько (на "верхотуру", як він каже), — не старший і не вищий за інших, навпаки — один з наймолодших, шия тонка і ніс загострений, як у студента, словом, хлопчакуватий поміж солідного чоловіцтва, а от усі зібрались круг нього, присіли навпочіпки тісним гуртком, гомонять, слухають батька уважно, про щось зосереджено радяться. Одразу видно, що батько тут — авторитет, бригадир.
"Він таки в мене молодчина!" — з теплотою подумала Женя.
— Пора, — каже батько, глянувши на годинника. — По місцях.
Всі розходяться, розбирають свій інструмент — ящички, кельми, скребла, маленькі залізні ножі-лопатки. Дехто прихоплює каністри з водою, легкі пластмасові відра, паперові мішки з цементом, алебастром, піском, кольоровими глинами. Риплять дошки, розходяться майстри, і ось уже весь боковий фасад обліпили маленькі людські постаті, здається, що то стрижі чи ластівки притулились до стіни.
Батько кличе Женю й драбинчастими сходами веде вгору, під самий дах. Тільки перегодя, освоївшись із висотою, дівчинка помітила, що вони забрались, власне, аж у "гойдалку". Збита з міцних довгих дощок, "гойдалка" висить на канатах, і через блоки її можна підтягувати й опускати вгору-вниз. Це дуже зручно для роботи.
— Сьогодні ти будеш у мене за підручного, — каже батько (він уже в рудій парусиновій спецівці, в такому ж береті, якийсь не домашній, а наче трошки чужий, відсторонений, і так строго глядить на неї через окуляри). — Твоє завдання, — веде він далі, — розчиняти цемент. Ось форма, ось лопатка тобі й вода. Досипатимеш цього порошку — синтетичний клей для міцності. Тільки, прошу: розчиняй невеликими порціями. Цемент — ти зараз сама побачиш — швидко тужавіє… Ясно?
Женя кліпнула своїми світло-каштановими віями: ну, звичайно, ясно. Це простіше простого, все одно, що учиняти з мамою тісто на кухні. Розвела в формі пригорщ п’ять цементу, долила води, розмішала сірувате тісто, попробувала на палець і… аж сторопіла. Перед самим носом у неї вихопилась лапка, мазнула того тістечка й відправила собі в рота. "Синько, звідки ти взявся?" — строго зашепотіла Женя й одвернулась, щоб не побачив батько непрошеного гостя. Воно ж ніби втекло з дому, оце вредне чортеня, а як опинилося тут, та ще й залізло під куртку — хтозна. Синько тим часом пожував цементу, закліпав зеленими баньками, обурено скривився й сплюнув:
— Пхе!.. Хо це в тебе за мармелад? Пішку повно, на зубах шкрипить!
Женя присіла, давлячись від глухого сміху. Чортик ображено засопів, ще раз хапнув цементу й ляпнув Жені печатку на носа.
— Смієшся… Сама покуштуй!
— О, та ви вдвох! — здивовано проказав батько, заглядаючи до них через Женине плече. — І вже вимазались! Обоє ви чортенята!
Батько говорив з м’якою усмішкою, але Синько, зачувши голос Цибулька, одразу ж шмигнув під куртку, наче його й не було, а Женя підвелась, витерла носа й пригасила в собі недоречні, як їй здавалося, хихоньки, вона тут не для того, щоб заважати батькові.
— Я розчинила. Може, крутіше? — спитала серйозно.
— Ні, досить цементу. Зараз почнемо ліпити.
Цибулько збризкав зачищену латку стіни водою, зачекав, поки вбереться волога, ще раз побризкав — ліплення робиться на мокрій цеглі, на так званій сирій основі. Потім розгорнув рулончик тонкого копіювального паперу, притиснув його по краях камінцями.
— Дивись, Женю, який складний орнамент. Внизу — виноградна лоза з листям та гронами; це символ життя й невмирущої праці. А поверху — постаті робітників і матросів з багнетами, будьоннівці на конях, що ніби летять у повітрі. Це наша революція, те, що нам найдорожче в історії. А в глибині, бачиш, воїни зі списами, птахи, ратаї — давня наша історія. І глянь, Женю!.. Жодний елемент, жодна постать не повторюється. Тому й робота ручна, а не формовочна. Формовочна — це коли за готовою формою на заводі виготовляють ліплення, а тут тільки беруть і прикріплюють до стіни. Второпала? — І батько "подзвонив", тобто натиснув пальцем на кінчик Жениної кирпи, як це вона часто робила своєму Синькові.
Женя розтулила вуста й показала батькові широкі передні зуби.
— Второпала, — сказала щасливо.
— Тоді подавай цемент.
Лопаткою він зачерпнув собі розчину, глянув на малюнок і швидким рухом, пучками, взяв Жениного "тіста" й ткнув його у стіну, на мокру латку, потім ще; виросла біла шершава гірка, батько розгладив її гнучкими слухняними пальцями, округлив, і дівчина загледіла: о, наче виходить грива! А тепер шия. Скреблом він підчистив збоку, прибрав зайве, примружився, якусь мить вдивляючись у фігуру, і знов — за роботу. Пальці його бігають, розрівнюють, пригладжують, і от пружно, опукло виступають із стіни голова й шия коня. Довго морочився, прибирав і знов накладав розчину, коли виліплював око. Підчищав його тріскою, обводив глибокими дужками і нарешті, здається, лишився задоволений: око, а разом і напружена, витягнута вперед голова скакуна ожили.
"Будьоннівськнй кінь. Немовби летить на стіні", — стояла й милувалася Женя батьковою роботою.
Перевела погляд на риштування. Поруч із ними, вище й нижче, ніби повиснувши у повітрі, працювали майстри. Замішували цемент, пісок й нашаровували на стіну, важкі деталі кріпили шпурами. Вони працювали заклопотано, зрідка перемовлялися між собою, і Женя подумала; справді, скидаються на ластівок, що, хтозна-як учепившись за карниз, ліплять собі гнізда.
— Тату, а як ви з’єднаєте цей… орнамент? Щоб вийшла одна картина?
— A-а, це дуже просто! Придивись: стіна вже розкреслена на квадрати. Коли кожен закінчить своє ліплення, картини зіллються в одну смугу внизу і півдугою по всьому фронтону… Правда ж, це прикрасить музей? Сотні екскурсій приходять сюди, люди дивитимуться і казатимуть: "Гарно зроблено. Тут десь і Євгенія Цибулько доклала своїх рук", — батько м’яко усміхнувся. — Музей історичний, і орнамент, як бачиш, нагадуватиме людям про найголовніше в історії — про революцію, про наших предків.
— Тату! Дай я спробую… ліпити!
— Ну що ж, можна. Почнемо з виноградинок. Ось глянь на схему, на малюнок. У цьому квадратику — помітила? — перша виноградинка. І не кругла, а продовгувата. Почни. Сміливіше! Так, набирай цементу і раз! — батько крутнув пальцями на стіні й вийшла справжня виноградинка.
— Тепер я!
Женя зачерпнула розчину, висунула язика й націлилась оком на стіну. Ткнула пучкою, раз! — і посипався мокрий цемент униз у прогалину між одним, між другим настилом, а потім — ляп! — розплескався десь внизу на дошці.
— Нічого. Ще попробуй. Не святі горшки ліплять.
Тепер більше набирає вона розчину, кінчики пальців вмочує у воду і м’яко, обережно ліпить своє тісто до цегли, а тут… висовується із-під куртки лапка, і Синько шепелявить: "Та не тхак, не туди, ось!" — і він лапкою розмазує цемент, а заодно стелить білий слідочок через усю куртку. А батько стоїть, плечі у нього трусяться і очі блищать від сміху, що аж переповнює його.
— Ай, ти мені тільки заважаєш! — ляскає Женя по Синьковій лапі, старанно висовує язика і таки ставить крапку — виноградинку на стіні.
— Ой, дасть нам мати за те, що ми вимазались! — покрутив Цибулько головою. Дістав чисту ганчірку, змочив у відрі й заходився витирати на Жені темно-синю нейлонову куртку. — Е-е, дочко, та ти змерзла. Нагорі продуває. Мабуть, пора тобі додому.
— А ти ж обіцяв старий Київ показати!..
— Може, іншим разом?
— Ні, ні, зараз!
— Зараз.
