Женя і Синько - Близнець Віктор
Та м’ята розрослась і пахла вечорами на весь двір…
Всі готові — кеди зашнуровані, куртки на плечах.
— Бригада, в похід! — говорить батько, поправляє окуляри, і вони рушають з дому, солідно спираючись на палиці — кожному батько вирізав по росту і помережив всякими марагульками. Всі троє цюкають по асфальту палицями, і Женю охоплює радісне передчуття: "У ліс! На цілий день — що може бути прекрасніше!"
Сімейною шеренгою вийшли з двору. Батько й мати повернули на Артема, а Женя на мить зупинилася.
"От він, підмочений герой з підвалу!" — блимнула оком на протилежний бік вулиці.
На воротях старого дерев’яного будиночка, що давно був приречений на знесення і ждав, коли його звалить набік бульдозер, стояв, нудьгуючи, Вадька Кадуха. Той, кого Женя охрестила "підмоченим героєм".
Червоний шарф, зав’язаний по-паризькому й недбало кинутий за плече, тільки відтіняв сіру худорлявість його лиця, гострого, як лезо бритви, з чорним пушком під носом. Завжди невмиваний і голодний, Кадуха зеленішав день від дня, і коли він, сутулячись, спинався перед своїм будиночком у знаменитій воротарській стойці, здавалося, що то наїжилося зле й роздратоване кібченя.
Зараз Кадуха стояв не просто так, а чвиркав на асфальт, щоб перевірити: чи вийде із його чвирків правильний хрест. Хрест потроху вимальовувався, але тут де взялись Цибульки — ламаним строєм прочовгали вони до тролейбуса. Вадька провів їх прискаленим оком і сказав: "Подумаєш — кадри! В ліс попхались, у дебрі! Що там робить між пеньками?"
Кадуха був злий сьогодні на весь світ, його зранку ні за що ні про що відлупцював батько.
Зараз Вадька стояв на воротях з нудним туманом в очах і думав, куди б його податися і як згаяти вихідний день.
На горизонті, тобто у ближньому провулку, виткнувся Бен, і Кадуха пожвавішав: є компанія! "Генерал" ніс туго напаковану сітку з Молочного магазину — цього з ним ніколи ще не бувало. Сам Бен, видно, соромився такої принизливої ролі, бо йшов, одвернувши носа, ніби й не помічав Кадухи.
— Привєт! — гукнув йому Вадька. — Кінчай трудовий подвиг і виходь. В кіно змахаємо.
— Нє! — сказав Бен кисло. — Дід упав із копит. Серце. Валідол смокче. (Бен промовчав, що причиною того — кубинські сигарети, знайдені дідом у джинсах).
— Плюнь, — шморгнув носом Кадуха. — І прихвати щось на зуба — сайрочку або голландського сиру.
Бен якось невизначено хмикнув, а коли пройшов у двір, то через увесь будинок — дві капітальні стіни і внутрішні перегородки — показав Кадусі дулю: "Ось тобі сайрочка!" Бен і побоювався Кадухи, і запобігав перед ним, бо Вадька, що не кажи, був не тільки сильніший, а й характером затятіший, — розізлившись, міг кинутись і на дорослого.
"Шкет! — презирливо чвиркнув Вадька услід Бенові. — Ще в генерали пнеться! Колись тобі соплі втру, будеш у мене денщиком…" (Кадуха зробив би це негайно, але ж… копійки й консерви! Повна залежність від Кущолоба! Доводилось терпіти).
З покірно зігнутої спини Бена, що сховався із сіткою за будинком, Вадька зрозумів — той не вийде зараз на вулицю. "Слабак! Краще не зв’язуватися з такими!" І Вадька вирішив сам податися в кіно. У "Комунарі" показували єгипетський фільм "Любов і зрада" (тільки для дорослих). А Кадуха інших фільмів не визнавав, крім тих, що не для дітей. Там же, в "Комунарі", він мав свою персональну ложу. Треба тільки обігнути будинок і з внутрішнього двору вилізти по стіні (пожежною драбиною) на самий дах, а там через віконце на горище. Посеред горища тьмяно просвічувалась квадратна сітка — вентиляційний люк із великого залу. Кадуха лягав на сітку животом і згори вниз, під гострим кутом, дивився на екран. Було трохи незручно — стомлювались очі, але мались і певні переваги: Вадька перепочивав собі на боку, покурював кубинські сигарети й слухав, як у темряві шастають і попискують кажани. А коли на екрані мелькали нудні кадри (без стрілянини й погоні), Вадька міг преспокійно чвиркати в зал, цілячись комусь на лисину. "Товаришу директор! — лемент із залу. — Що це у вас зверху капає?.." Ото кіно!)
Проте і в "Комунар" іти Вадьці розхотілося — нудно самому. І він подумав: а чи не посмаляти йому до свого дружка Шурика? І побредуть вони вдвох до Подільського спуску; там на крутій дорозі поставили нові світильники на високих, метрів на сім, стовпах із дугами; і світильники не прості, а з великими матовими плафонами. Можна буде пошпурляти камінням на виграш: хто більше зіб’є плафонів.
Вадька уявив, як він прицілюється по скляній тарілці, і в нього засвербіли руки: так, під саму дугу! І замашним плескатим каменем! Він внутрішньо відчував, що сьогодні не промаже нізащо. Раз день почався з невдач (це точна прикмета), то в чомусь-таки повезе. Він обстукає Шурика і злупить з нього троячку, яку той виграв на лампочках у Ботанічному саду.
Вадька рішуче кахикнув, кинув на плече розтріпаний край свого шарфа й пішов на Лук’янівку. Якби він міг збоку глянути на себе, то в сутулій, понуро-нещасній постаті, мабуть, одразу упізнав би Кадуху-старшого і, може, хоч на секунду стривожила б його думка: чи не повторить він пусте й нікчемне батькове життя?
Але зараз Вадька був заклопотаний іншим: виграти! Злупити з Шурика троячку, і підуть вони у літній павільйон, візьмуть по пляшці пива, а коли зашумить у Вадьчиній голові, тоді начхати йому буде на все в світі.
З БАТЬКОМ НА "ВЕРХОТУРІ". ДИСКУСІЯ В КЛАСІ
БЕН. ПРИЧИНА ПОРАЗКИ СПАРТАКА
Женя поспішала: "Ой, друга година, хоча б не запізнитися". Похапки їла бутерброд і тут же друкувала записку. Одним пальцем стукала на маминій машинці — на старому незграбному "Ундервуді". Клавіші "Ундервуда" були стерті до жовтої міді, і дівчинка довго, майже носом шукала, де яка літера. Знайшовши, била пальцем, і тоді сухо клацав важельок по валику, але часто вихоплювалась зовсім не та літера, чужа або сусідня, і Женя сердилась, забивала надруковане і знов шукала потрібну літеру. На папері у неї виходило:
"Дорога мамиочко №!
Я поїхахала до батька на робоТУ. Х?0.
Ключі лежать під килимкоюм, там, де й зав-жди. Скучила за тобою. Скоро повернусь. ЦілУЮ цілую!
Твоя Женя Цибулько".
Весь час, поки Женя друкувала, Синько тихо сидів на підвіконні і з веселим нетерпінням стежив за її клацанням. Хтозна, чи йому сподобалась машинка, чи те, як заклопотана Цибулько носом виловлювала літери, але він аж витягував шию, заглядав у надруковане й лукаво шкірив свої чорні зуби.
Женя поставила останню крапку, підхопилася й бігом кинулась одягатися. За спиною вона почула, як раптом — ніби сам! — заторохтів старий "Ундервуд". "Та! — сказала собі в думці. — То я спішу, і мені вже в голові торохтить". На жаль, вона не оглянулась. А якби оглянулась, побачила б химерну картину: Синько стрибнув на машинку і давай на клавішах — швидко-швидко! — вибивати гопачка. Підскочив, ще разів п’ять ударив копитцями, глянув, що в нього надрукувалося на папері, і шмигнув на вікно. Сів, притих, ніби нічого й не накоїв, і вдоволено прижмурив очі.
Куртка, шаровари, чобітки — все в одну мить було вдягнуто. Женя прилизала свого їжачка, глянула в дзеркало і зібралася бігти. "Так! А записка для мами?" Вирвала з машинки записку й хотіла приколоти до дверей… Щось зупинило її. Не ті літери на папері. Ні, стривай! Зовсім інша записка! Вона похапцем прочитала:
"Дорога мамиочко №!
Ключі поїхахали до батька на роботу. Вони скучили за тобою, (шшшшшшш) Я лежу там, де й завжди, під килимком. Скоро перевернусь. Цілую цілую!
Твоя Ценя Жибулько".
— Ах ти босяк! Це твоя робота! — Вона зім’яла в руці записку й кинулась до вікна. — Зараз я тобі дам Жибульки!
Синько пригнувся, закряхтів, а потім плиг — тільки мелькнув у неї над головою і вже сидів на люстрі, погойдуючись там і позираючи вниз круглими, як у кота, очима, веселими і водночас настраханими.
— Ну, ну, не бийся! — забурмотів він, підбираючи хвоста, щоб Женя не стягла його з люстри.
— Не бийся! Та ти знаєш, скільки мороки через тебе, босяка, мала б наша мати? Вона б до батька поїхала по ключі! А оце: "лежу під килимком"? Вигадав чортзна-що… Ану, злазь!
— Не зліжу. Бо ти битимешся…
— Злазь, кажу! А то палицею провчу!
Женя схопила палицю, якою вони вибивали надворі одяг, і сердито нахмурилась, ніби справді намірилась поколошматити Синька. Але перед тим відчинила вікно й ткнула пальцем:
— Забирайся! І щоб більше не приходив сюди! Треба мені такі фокусники!
Синько потоптався на люстрі, покректав: "Тю, шердита така! Страх нехороша! Піду і вмру в підвалі, більше ти ніколи-ніколи не побачиш мене…" Він хлипнув, сумно скривився й витер сльозу з мокрих очей. А потім стрибнув, прошелестів у повітрі й зник за вікном, розсіявся, наче хмарка рудого диму з вихлопної труби.
Щез. Тільки залишив їй на руці гарячу краплину — свою кривдну сльозу. Женя стояла спантеличена. Вона ж хотіла жартома пригрозити йому, щоб полякати трохи, а він уже й надувся і бач — "умру в підвалі…"
Побігла з дому ("Ой, таки запізнюсь до батька!"), а в думках все одно поверталась до Синька. "Дурненький! Ще й справді візьме й не прийде більше…"
Вони підіймаються вище й вище — хитким дерев'яним настилом. Під ногами порипують заляпані глиною дошки, злегка посвистує вітер у риштуваннях, земля западає — внизу провалюється ямою, а навкруг виступає гребенем, дахами ближніх будинків. Цибулько йде попереду, часто оглядається на Женю й підбадьорливо всміхається:
— Вище голову, дочко! Під ноги не дивись, краще в небо. Бач — осінь, хмари низько пливуть.
Справді, хмари несуться низько — сірим туманним потоком, чіпляючись за дахи, за телеантени, за брандмауери — протипожежні цегляні виступи.
— Я не боюсь! — задирає підборіддя Женя й теж усміхається, хоч її літак трясе й кидає в повітряні ями. Та що б там не було — а цікаво; тривожно й цікаво, і хочеться ще вище, ще трохи вище, людину завжди тягне вгору, недарма хлопчаки лізуть на дерева, альпіністи на ельбруси й еверести, а космонавти на Місяць. Нізащо Женя не. сказала б зараз: назад, мені страшно. По-перше, напросилась вона сама, а по-друге, батько йде спокійно й твердо, і хоч настил крутий, а переходи вузькі, не держиться за поручні; то Женя якось мимоволі хапається за риштування або притискається до стіни.
Висока, свіжовибілена бокова стіна історичного музею стриміла над Женею, як прямовисна скеля.
