Острів доктора Моро - Герберт Уеллс
- Вона прийшла жити разом із вами,- сказав я.
- Це людина. Вона мусить вивчити Закон.
Я вже почав розрізняти в темряві невиразні обриси зігнутої постаті. Але при вході з’явилися нові дві голови, і від того стало ще темніше. Рука моя міцніше затисла ціпок. Істота в глибині халупи мовила голосно:
- Проказуй слова.
Я не второпав, чого вона хоче.
- Не ходити на Чотирьох - це Закон.
Мене приголомшило.
- Проказуй слова,- повторила мавпо-людина; ті, що стояли при вході, загрозливо загомоніли. Я здогадався, що мушу повторити цю ідіотську присягу. І тут почався безглуздий обряд. Голос у темряві завів якусь наче дурнувату літанію, а ми з рештою присутніх підтягували. При цьому всі вони погойдувались з боку на бік і ляскали себе руками по стегнах, а я повторював їхні рухи. Мені здавалося, що я помер і це все діється на тім світі. Ця темна халупа, ці карикатурні невиразні постаті, на які вряди-годи падали проблиски світла! Усі вони ритмічно погойдувались та заводили:
- Не ходити на Чотирьох - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Не хлебтати Води - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Не їсти ні М’яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Не обдирати пазурами на Деревах Кори - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?
І так далі, починаючи від заборони безглуздих вчинків і аж до заборони того, що видалось мені тоді божевільним, неможливим і вкрай непристойним. Якесь ритмічне шаленство опанувало всіма: ми заводили, все швидше й швидше погойдуючись і проказуючи цей дивовижний Закон. Я теж ніби піддався загальному психозові, але в глибині душі в мені боролися сміх та огида. Довгий список заборон нарешті закінчився, і тоді наше виття набуло іншого характеру.
- У Нього є Дім Страждання.
- У Нього є Руки, що творять.
- У Нього є Руки, що ранять.
- У Нього є Руки, що зціляють.
І далі страшенно довге, здебільшого незрозуміле мені, белькотіння про Нього, хто б він там не був. Я ладен був вважати все це сном, якби коли-небудь раніше мені доводилося чути вві сні цей спів.
- У Нього є блискавиці,- витягували ми.
- У Нього є глибоке солоне море...
В моїй голові зродилися жахливі здогади, що Моро, перетворивши цих нещасних людей на тварин, втокмачив їм у вбогі мізки віру, ніби він божок. Однак я занадто ясно відчував довкола себе білі зуби та гострі кігті, щоб зважитися мовчати в цьому хорі.
- Йому належать зорі на небі.
Нарешті спів скінчився. Лице мавпо-людини лисніло від поту, і мої очі, уже призвичаєні до темряви, виразно розгледіли постать у кутку, що промовляла басом. На зріст вона була, як людина, а тіло її здавалося вкрите шерстю, як у шотландських тер’єрів. Що це була за істота? І хто вони всі? Уявіть себе посеред найстрахітливіших калік і маніяків, яких тільки спроможна витворити людська уява, і ви трохи зрозумієте, що я відчував в оточенні цих незвичних карикатур на людей.
- У нього п’ять пальців, п’ять пальців, п’ять пальців, як у мене,- сказала мавпо-людина.
Я витягнув руки. Сіре створіння в кутку нахилилося вперед:
- Не бігати на Чотирьох - це Закон. Хіба ми не Люди?
Воно простягло свою на диво спотворену лапу і вхопило мене за пальці. Лапа його була подібна до оленячої ратиці, тільки мала пазури. Я трохи не скрикнув від болю та несподіванки. Розглядаючи мої нігті, воно витяглося наперед, і на лице його впало надвірне світло. Раптом, затремтівши від огиди, я побачив, що це було не людське лице й не твариняча морда, а якась куделя сірої щетини з трьома ледь помітними дугастими прорізами для очей і рота.
- У нього маленькі пазури,- сказала волохата потвора у свою щетинисту бороду,- це гаразд.
Вона відпустила мою руку, і я інстинктивно вхопився за палицю.
- Харчуватися корінням і травами - це Його наказ,- промовила мавпо-людина.
- Я - Оповісник Закону,- сказала сіра постать.- Сюди приходять всі новаки вивчати Закон. Я сиджу в темряві й оповіщаю Закон.
- Справді так,- ствердила одна з тварин, що стояла при вході.
- Страшна кара впаде на тих, хто порушить Закон. Нема їм порятунку.
- Нема порятунку,- гуртом промовили тварино-люди, крадькома зиркаючи одне на одного.
- Нема, нема,- підхопила мавпо-людина.- Нема порятунку. Послухай-но! Колись я вчинив одну провину, маленьку провину. І я бубонів, бубонів, зовсім перестав говорити. Ніхто не міг мене зрозуміти. Мене покарали. Випалили тавро на руці. Він великий. Він добрий.
- Нема порятунку,- сказало сіре створіння у кутку.
- Нема порятунку,- повторив тваринний люд, скоса переглядаючись поміж собою.
- У кожного якась своя вада,- озвався сірий Оповісник Закону.- Які твої вади - ми не знаємо. Ми довідаємося згодом. Дехто любить чигати на те, що ходить, вистежувати й скрадатися, нападати, вбивати й кусати, кусати глибоко й дошкульно, висмоктувати кров. Це погано.
- Не полювати на інших Людей - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Не їсти ні М’яса, ні Риби - такий Закон. Хіба ми не Люди?
- Нема порятунку,- сказала ряба істота, що стояла при вході.
- У кожного якась своя вада,- знову промовив сірий Оповісник Закону.- Дехто любить виривати зубами й руками коріння, обнюхувати землю... Це погано.
- Нема порятунку,- промовили ті, біля входу.
- Є такі, що шкрябають пазурами дерева, є такі, що розгрібають могили померлих, є такі, що б’ються лобами або ногами, дряпаються кігтями, є такі, що кусаються без усякої причини, є такі, що люблять багнюку.
- Нема порятунку,- промовила мавпо-людина, чухаючи собі литку.
- Нема порятунку,- повторило рожеве створіння, схоже на лінивця.
- Кара жорстока й неминуча. Тому вивчай Закон. Проказуй ці слова.
І він тут же затягнув ту саму чудернацьку літанію про Закон, а я разом із іншими знову почав співати, погойдуючись з боку на бік. Голова у мене запаморочилася від цього бурмотіння й задушливого смороду
