Дитинство - Лев Толстой

Гже Л . . . Петровской, 1828, 3 июни. Помните близко, Помните далеко, Помните моего Еще отныне и до всегда. Помните еще до моего гроба, Как верен я любить умею.

Карл М а у е р.

Вірш цей, написаний хорошим, круглим начерком на тонкому папері, подобався мені зворушливим почуттям, що ним він був перейнятий; я зараз же його вивчив і постановив узяти за зразок. Справа пішла далеко краще. На день іменин поздоровлення з 12 рядків було готове, і, сидячи за столом у кляс-ній кімнаті, я переписував його на веліновий папір.

Вже два аркуші паперу були зіпсовані... не через те, що я думав щонебудь у віршах змінити: вірші здавалися мені чудовими, але з третьої лінійки кінці їхні починали загинатися вгору більше й більше, так що навіть здалека видко було, що це написано криво й ні до чого не гоже. "

Третій аркуш був такий самий кривий, як і попередні, але я вирішив не переписувати більш. У своєму вірші я поздоровляв бабусю, бажав їй довгого життя й закінчив так:

Ми будемо вас потішати 1 любимо, як рідну матір.

Здасться, було б дуже непогано, але останній рядок якось ображав моє вухо.

— І лю-би-мо, як рідну ма-тір... — мимрив я собі під ніс—Яку б риму замість "мати"—грати, лежати... Ат, і так буде гаразд! адже кращі, ніж у Карла Івановича.

І я написав останній рядок.

Потім у спальні я прочитав уголос ввесь свій твір, з наголосами й жестами. Були рядки зовсім без міри, але я не зупинявся на них; останній же ще дужче й неприємніше вразив мене. Я сів на ліжко й замислився.

"Нащо я написав: "як рідну матір". Адже її тут немає, так не треба було й згадувати за неї; иравда, бабусю я люблю, але це ж не те... Нащо я написав це? нащо я збрехав? Ну, нехай це вірші, та все ж не треба було".

Саме тут увійшов кравець і приніс нові полуфрачки.

— Ну, та так нехай і буде!—сказав я," бо мене нетерплячка взяла, з досадою засунув вірші під подушку й побіг міряти московське вбрання.

Московське вбрання було чудове; цинамонового кольору полуфрачки з бронзовими ґудзиками були облиплі — не так, як нам на селі шили, на зріст; чорні штанці, теж вузенькі, надзвичайно хороше виявляли м'язи й лежали на чоботях...

— От коли, нарешті, й у мене панталони з штрипками! — думав я, не тямлячи себе з радощів і оглядаючи з усіх боків свої ноги. Хоч мені було дуже вузько й незручно в новому вбранні, я нікому цього не сказав; навпаки, я сказав, що мені дуже спокійно і що коли й є дефект у цьому вбранні, так тільки той, що воно трохи просторе. Після цього я дуже довго, стоячи перед дзеркалом, причісував свою дуже напомажену голову; але хоч як я старався—чубчика на тім'ї не міг ніяк пригладити: як тільки я, щоб спробувати, чи волосся слухняне, переставав притискувати його щіткою, воно піднімалось і стирчало в різні сторони, надаючи моєму обличчю дуже смішного вигляду.

Карл Іванович одягався в другій кімнаті, і через клясну пронесли до нього фрак і ще деякі білі речі. Коло дверей, що ними треба було йти вниз, почувся голос однієї з бабусиних покоївок; я вийшов довідатись, чого їй треба. Вона держала в руці міцно накрохмалену маніжку й сказала мені, що вона принесла її для Карла Івановича і що ніч не спала, аби встигнути випрати її вчасно. Я взявся передати маніжку й запитав: чи встала бабуся.

— А як же! вже каву пили, і протопоп прийшов. А який ви молодець, — додала вона, всміхаючись і оглядаючи моє нове вбрання.

Ці слова змусили мене почервоніти; я перевернувся на одній нозі, кляснув пальцями й підскочив, бажаючи цим дати їй відчути, що вона ще не знає, як слід, який я справді молодець.

Коли я приніс маніжку Карлові Івановичу, вона була вже йому не потрібна: він одягнув іншу і, перехилившись перед маленьким люстерком, що стояло на столі, держався обома руками за иишний бант своєї краватки й пробував, чи вільно входить у комірчик і назад його чисто поголене підборіддя.

Обсмикнувши з усіх боків нашу одежу й попросивши Миколу зробити для нього те саме, він повів нас до бабусі. Мені смішно згадати, як страшенно одгонило од усіх нас трьох помадою тоді, як ми почали спускатись сходами.

У Карла Івановича була в руках коробочка власного виробу, у Володі — малюнок, у мене — вірші; у кожного на язику було привітання, з яким він піднесе свій подарунок. Тієї хвилини, як Карл Іванович відчинив двері залі, піп одягав ризу, і пролунали перші звуки молебня.

Бабуся була вже в залі; зігнувшись і спершись на спинку стільця, вона стояла біля стіни й уважно молилася; коло неї стояв тато. Він повернувся до нас і всміхнувся, помітивши, як ми швиденько почали ховати за спини приготовлені подарунки і, намагаючись, щоб нас не помітили, зупинились коло самих дверей. Увесь ефект несподіваности, що ми на його важили, пропав.

Коли почали підходити до хреста, я раптом відчув, що перебуваю під тяжким впливом непереможної, задурливої несміливости, і, поч}ваючи, що мені ніколи не вистачить духу піднести свій подарунок, я сховався за спину Карла Івановича, який, щонайдобірнішими фразами поздоровивши бабусю, переклав коробочку з правої руки в ліву, подав її іменинниці й одійшов на кілька кроків, щоб дати місце Володі. Бабуся, здавалося, була просто в захваті від коробочки, обклеєної золотими лямівочками, і ласкавою усмішкою висловила свою подяку. Помітно було, проте, що вона не знала, куди поставити цю коробочку і, мабуть, тому дала татові подивитись, як майстерньо її зроблено.

Задовольнивши свою цікавість, тато передав