Дике поле - Бердник Олесь

Диво дивне. Треба запитати його. Козаки наздогнали турка, Підкова (а це був він) стримав коня.

— Слухай, турче! Ти купив нас, ми це знаємо. Але хто ти? І хто ми для тебе?

Вершник не обертався назад. З-за чорного покривала почувся приглушений голос:

— Ви — вільні козаки...

— Це правда? — дзвінко гукнув Гордій.

— Свята правда, козаче...

— Ти не турок! Чуєш, Грицьку! Це наш козак! Тільки хто ж він? Відкрий обличчя, наш побратиме!

Вершники зупинилися на крутому березі Бугу, стали в кільце. Мовчали. Явтух дивився на змарнілих козаків, усміхався ясно, витирав сльози на очах. А вершник, закритий запоною, мовчав. Тільки руки його, що лежали на гриві коня, дрібно тремтіли.

— Хто ти? — ще раз жагуче запитав Гордій.

Вершник не встиг відповісти. Явтух крикнув:

— Татари!

— В степ! — наказав вершник. — Їх троє, не страшно. Втечемо!

Глухо гуде земля. Зміями стелються над зеленими юними травами коні. Вимахуючи арканами, хижо вишкіряючи зуби, наближаються до втікачів степові напасники. Вони смакують багату здобич, вони втішаються беззахисністю жертв.

— Ех, якби шаблюку мені! — крикнув Гордій. — Не втікав би я від ногаїв смердючих!

Таємничий вершник круто зупинив коня, повернув проти ворога. На сонці блиснула блакитною стрілою шабля.

— Втікайте! Я зупиню їх! — закричав він.

— Козаки не втікають! — одвітив Грицько. — Зубами будемо гризти ворога! Дай-но шаблю мені, брате!

— На пістоль! Тримай!

Явтух теж повернувся назад, кинувся напереріз татарам. Зчепився з першим ординцем, метким ударом повалив його на землю. Стріла другого татарина, зловісно засичавши, вп'ялася в горлянку старого козака. Явтух похилився назад, схопився руками за шию і гримнувся з коня.

Таємничий вершник щось несамовито закричав, зірвав з себе темну запону, метнувся навстріч ногаям. За вітром розсипалося русяве волосся, грозою палали ясні, блакитні очі. Вдарили постріли. Татари з жахом повернули коней, почали втікати. Вони інколи озиралися, перегукувалися:

— Шайтан! Шайтан! Алла! Алла! Алла!

Вершник зупинив коня, повернувся до Явтуха, який непорушно лежав на землі. Скочивши з сідла, прітав до вірного супутника. Той усміхався, дивлячись на косу, на чисте чоло, на ніжні дівочі вуста.

— Василинко... тепер ти можеш... зняти машкару... я щасливо помру...

— Явтуше, — ридала над ним Василина. — Друже мій старий, не покидай мене.

— Ти не самотня, —шепотів Явтух, і очі його затуманювалися холодом смерті. — Гордійко... діток бережіть... про мене скажіть. Щастя вам...

Над'їхали козаки. Гордій метнувся до Василини, впав до її ніг. Плакав, ніби дитина, і не соромився тих сліз. Цілував їй руки, чоло, щоки.

— Василино... Василино... Ти жива... Ти визволила нас... Василино, ти... душа вкраїнська...

— Я втомилася, — знеможено прошепотіла Василина, схиляючись до грудей Гордійка. — Я хочу бути просто жінкою. Я хочу мати дітей. Любити їх... і сіяти хліб. Чуєш, Гордійку... Земля стогне від крові. Вона хоче кохання.

Грицько Підкова сумно дивився на Явтуха, переводив погляд на друзів своїх. Потім прислухався до тривожних звуків, що котилися з Дикого Поля.

— Гей, Василинко... серденько любе... Пора нам. Мрія далеко, а Дике Поле близенько. Ось воно — перед нами. Поховаємо лицаря старого... вічна слава йому... та й поїдемо на Вкраїну.

— Ти правду сказав, побратиме, — мовила Василина. — Мрія наша далеко... Вкраїна нині, як Дике Поле неозоре... Хто хоче, той і топче його навхрест. Та проженемо журу. Дітям передамо мрію свою, може, вони засіють Дике Поле житом повним. Гордійку, нам з тобою все попереду... І вінчання, і весілля, і щасливі дітки. Чуєш. Гордійку?

— Чую, кохана моя...

— І ще не забудь про Громову Долину. Там жде нас Правічна Мати. Вона пряде срібну нитку. Не можна, щоб та нитка порвалася. Чуєш, друже? Чуєте, побратими? Не можна, щоб та нитка порвалася.