Живий Шевченко (Шевченко в житті) - Чуб Дмитро

жити вам в столиці і відвідувати академію. Приїжджайте швидше! Не можу більше писати: руки тремтять від нетерпіння й радости".

Діставши такого листа, поет щодня наполегливо працює над своїми поезіями: то переписує, готуючи до друку свої вірші, написані на засланні, то опрацьовує твори, написані ще до заслання, то пише щоденник.

1-го березня він записав: "На ім’я тутешнього губернатора, від міністра внутрішніх справ, одержані папери про дозвіл жити мені в Петербурзі, але все ще під наглядом поліції".

Попрощавшись з приятелями й добрими знайомими, о третій годині дня 8 лютого Тарас Шевченко виїжджає з Нижнього Новгороду на санях жандармського офіцера, який погодився довезти його до Москви. Приїхавши пізно увечорі до Москви, зупинився на одну ніч в готелі, а вже вранці переходить на мешкання до свого приятеля артиста М. Щепкіна...

НА КРИЛАХ СЛАВИ

Хоч поет у дорозі й застудився й лікар заборонив йому виходити з хати, протягом тижня, він не витримав і за кілька днів вже відвідував своїх давніх знайомих, друзів. Найперше відвідав "давно невиданого друга мого, княжну Варвару Миколаївну Рєпніну". Далі пішли десятки зустрічів і нових знайомств: відвідав М. Максимовича, зустрівся з А. Мокрицьким, був у книжковій крамниці молодого Щепкіна, де побачився з Якушкіним, увечорі гостював у проф. О. Бодянського, де "наговорились вволю про слав’ян взагалі і особливо про земляків". 19 березня, незважаючи на воду й грязь під ногами, пішки обійшов з Щепкіним по меншій мірі чверть Москви.

В подальші дні знову зустрічі, запросини. Багато знайомих дарують поетові на пам’ятку то картину, то власну книгу, то портрети, а 21-го березня, вечір провів у дружини Максимовича, яка зачарувала Шевченка виконанням українських пісень. Поетові вона сподобалась, коли він ще до заслання познайомився. То ж про неї він казав: "І де той Максимович "викопав отаке зілля"?".

Про перебування в Москві Шевченко висловлюється так: "Протягом тижня я тут зустрівся й познайомився з такими людьми, з якими не пощастило б зустрітися протягом багатьох років".

24-го березня бачився з письменником С. Аксаковим та його родиною, відвідав знову княжну Рєпніну, був на званому обіді в Миколи Щепкіна, який "вшкварив баль московській вчено-літературній знаменитості. ... Там були І. Бабст, Б. Чичерін, М. Кетчер, Д. Мін, О. Кронеберґ, О. Афанасьєв, В. Станкевич, Є. Корш, М. Крузе. Пізніше у В. Варенцова мав зустріч з художниками та музиками.

Наступного дня Тарас Григорович був у М. Максимовича на обіді, приготованому на честь Шевченка. Там були Щепкін, два Аксакових, О. Хом’яков, Г. Галаган, М. Погодін та інші. По обіді Михайло Максимович прочитав свій вірш, присвячений Шевченкові, а його дружина співала українських пісень. Потім був знову в Аксакових і в О. Кошельова, там познайомився з декабристом С. Волконським. В родині Аксакових Шевченко співав пісні і зачарував всіх присутніх. Про це згадує в своїх спогадах і М. Чалий, що коли Шевченко проспівав одну бурлацьку пісню, то всі були небачено захоплені, а Констянтин Сергійович (Аксаков — Д. Ч.) навіть сплакнув від розчулености.

26-го березня Шевченко сів у поїзд Москва-Петербурґ і вперше в житті поїхав залізницею.

У Петербурзі наш поет скоро стає модною постаттю. Старі й нові друзі, земляки й чужинці — вся петербурзька еліта шукає знайомства і приятелювання з Шевченком. Серед них найславніші вчені, письменники, політичні діячі, артисти, композитори, титуловані й нетитуловані аристократи, урядовці, студенти і навіть молоді красуні.

Але в один із перших днів поет разом із своїм щирим другом С. Гулаком-Артемовським, відомим в той час співаком, (а пізніше він же написав оперу "Запорожець за Дунаєм"), відвідав графа Ф. Толстого з родиною, які чи не найбільше зробили у справі визволення Т. Шевченка з неволі. Про цю зустріч так згадує дочка графа, по чоловікові Е. Юнґе:

"Подією був приїзд Шевченка, нашого давно жданого. Батько, здається, поїхав зустрічати його на залізничну станцію, а ми дома, із завмиранням серця чекали, дивилися у віконце і, як то завжди буває, прогледіли, так що чийсь оклик "приїхали" захопив нас зненацька, ми не встигли вибігти назустріч — Тарас Григорович уже увійшов до залі. Середнього зросту, швидше повний, ніж худий, з чималою бородою, з добрими, повними сліз очима, він простяг до нас свої обійми. Всі ми були під впливом такої повної, такої глибокої, такої світлої радости! Всі обіймались, плакали, а він міг тільки повторювати: "Серденятка мої! Друзі мої!" — і міцно притискував нас до свого серця".

Про цю зустріч Шевченко писав: "Сердечніше і радісніше ніхто мене не зустрічав і я нікого, як зустрілись ми з моєю святою заступницею і графом Федором Петровичем ..."

Вечір того дня Шевченко провів у свого приятеля В. Білозерського в товаристві поляків-революціонерів С. Сєраковського, Я. Станевича та Е. Сови.

"Радісна, весела зустріч. Після сердечних розмов і любих рідних пісень ми розлучились".

Та наступного дня поет мусів іти до управителя канцелярії оберполіцмайстера: "Він прийняв мене напівофіційно, напівфамільярно. Старе знайомство лишилось в дужках. Зрештою він порадив мені поголити бороду, щоб не справити неприємного враження на його патрона графа Шувалова, до якого я мав з’явитися як до головного мого "надзирателя".

30 березня Т. Шевченко знову був у родині Толстих, де дружина графа організувала урочисту зустріч поета з його прихильниками. Було багато гостей. Всі вітали Т. Шевченка з визволенням.

Незабаром Т. Шевченко зустрівся і з своїм "побратимом" М. Костомаровим. По цю зустріч розповідає сам Костомаров у своїй автобіографії. Він зайшов до Тараса Григоровича якось уранці просто до Академії мистецтв, де мешкав поет. "Здрастуй, Тарасе", — сказав я йому, побачивши його за працею в білій блюзі, з олівцем в руках. Шевченко вилучив на мене очі і не міг впізнати. Даремно я, все ще не називаючи себе по імені, нагадав йому обставину, яка, здавалось, мусила б йому пригадати, хто перед ним".

"Отже казав ти, що побачимось і будемо ще жити разом в Петербурзі — так і сталось! — Це були його слова, сказані ним в 3-му відділі в той час, як після очних ставок, на які нас зводили, ми поверталися в свої камери. Але Шевченко і після цього не міг догадатись: роздумуючи і розводячи пальцями, сказав рішуче, що не впізнає і не може пригадати — кого перед собою бачить. Певно, я значно змінився за 11 років розлуки з ним. Нарешті, я назвав себе. Шевченко дуже розхвилювався, заплакав і почав обнімати мене й цілувати".

Протягом двох з половиною тижнів Шевченко проводить час по балях, по знайомих, відвідує приятелів, головним чином земляків-українців, відвідує театри, побував на виставі "Москаль чарівник", де подобалась йому гра С. Гулака-Артемовського.

8-го квітня мав нагоду на квартирі свого товариша по засланню поляка Кроневича познайомитися з славним російським письменником Львом Толстим.

У щоденнику читаємо й такий запис за 10 квітня: "Хотів пройти на виставку, та не пощастило: Цар перешкодив".

І лише, як випадкову річ, зустрічаємо розмову Тараса Шевченка з управителем друкарні Куліша Д. Каменецьким про клопотання про друк "Кобзаря" та "Гайдамаків". А 12-го квітня знову родина Толстих дала обід на честь Шевченка. На обіді були російські мистці, музики, поети. Серед низки тостів, виголошених на честь нашого поета, звертає увагу тост педагога М. Старова. Ось його слова: "Шевченкове нещастя закінчилось, а разом з ним зникла одна з кричущих несправедливостей... Ми скажемо, що нам приємно бачити Шевченка, який серед жахливих обставин, в похмурих стінах казарми смердючої не ослаб духом, не впав у розпуку, а схоронив любов до своєї тяжкої долі... Тут великий приклад всім свідомим нашим художникам і поетам, і вже це гідне обезсмертити його..."

Та, на жаль, в усіх тих тостах і промовах представників вищих російських кіл ніхто ні разу не згадав про долю Батьківщини Шевченка, про життя в кріпацьких обставинах його родичів: братів, сестер тощо. А коли поет іноді не витримавши, починав зачіпати теми історії України, незалежности, коли починав боронити славного гетьмана Івана Мазепу, коли ганьбив Пушкіна за його поему "Полтава", де автор стоть на позиціях ворожих Україні, тоді майже всі ті російські прихильники нашого поета ставали проти поглядів Шевченка, проти самостійности України, як це бачили раніше і з висловів Бєлінського та інших. І лише дуже незначна частина з тих росіян зберігала, дійсно, демократичні погляди. Та й сама ця одержана свобода була досить відносною. Про цю "свободу" ще недавно, будучи в Нижньому Новгороді поет писав у "Щоденнику": "Хороша свобода. Собака на прив’язі. Це означає, не варто подяки, ваша величносте".

І, дійсно, Шевченко раз-у-раз повинен з’являтись у поліцію. А на третій день після обіду у графа Толстого Шевченко мусів з’явитися до шефа жандармів В. Долгорукова, який робив поетові різні "напутствія" щодо його поведінки, обіцяючи, що "він не уникне подібної долі, якщо знову "совратітся с путі істінного". І як бачимо, що Шевченко весь час перебуває під пильним наглядом поліції.

Та незважаючи ні на виклики до шефа жандармів, ні на численні висловювані панегірики, ні на оточення, серед якого було багато людей, чужих ідеям, якими жив Тарас Шевченко, ні на відбуте десятирічне заслання — ніщо не змінило національних поглядів Шевченка. Він не відцурався ні своєї мови, ні своєї України, задля якої поклав стільки здоров’я, стільки праці, задля якої пройшов такий страдницький шлях.

Ні, він і далі турбується долею свого народу, долею своєї рідні, обороняє позиції української окремішности, навіть вживає заходи, щоб відвідати Україну. А коли йому спершу відмовляють, то пише до Марії Максимович:

"Перше в столицю не пускали, а тепер з цієї смердючої столиці не пускають".

А коли Максимович попросив дозволу надрукувати деякі Шевченкові вірші в газеті "Парус", то поет відмовився тому, що ця газета у своєму "універсалі" не згадала українців: "Чого б мені, скажіть, будьте ласкаві, з своїми віршами плисти по суші, яко по морю під тим "парусом"!... "Парус" у своєму універсалі перелічив всю слов’янську братію, а про нас і не згадав.