Під Корсунем - Кащенко Адріан
І от, щоб упевнити Потоцького втому, що казатиме Галаган, козацький гетьман звелів усім комонним запорожцям гарцювати за горою та як найдужче збивати куряву, щоб поляки думали неначе до козаків підходять все нові й нові полки Туган-Бея, Перекопського мурзу, що з чотирма тисячами татарів ішов на поляків разом з козаками, гетьман намовив кружляти з своєю ордою недалеко польських шанців, щоб ті думали, ніби татарів багато...
Микита Галаган, одвівши в ночі Перебийноса у Крутий Байрак і показавши йому всі пороблені засіки та покопані рівчаки й ями, пішов до Росі. Там, як уже зійшло сонце, він повернув до улюбленої їм левади Цимбалюків, щоб ще раз глянути на той беріг, де вперше побачив Прісю. Недовге було його щастя... і Тепер у голові козака вставало питання, чи гаразд він зробив, побравшися з Прісею? Чи годилося йому з його козацъкою вдачею, що, як вітер віється по полю, зав'язувати світ молодій дівчині. Проте Микита не знайшов за собою великої провини, бо, сватаючи Прісю, він мав щиру думку відпочити й звити собі гніздечко з вірною дружиною, — коли б не збилася нова боротьба за волю України, то, може, він і справді сидів би тепер біля своєї дружини.
Попрощавшись очима з Россю, Микита заглянув у садок до яблуні, під котрою тепер була свіжа могила, перехрестився там і пішов поміж руїнами Корсуня нагору до польських шанців. Він знав, що йде на муку й смерть, а проте ніякого вагання в його серці не було: він рішив, що так воно повинно бути, — що він має вмерти, щоб своєю смертю добути братам перемогу над ворогом, і тією перемогою доцомогти Україні вибитись на волю.
Коли стало вже видно шанці, Галаган упав на землю й почав плазувати далі рівчаками, навмисне час від часу підводячись, щоб поляки його побачили й узяли за підглядача. Через кілька хвилин він таки й дочекався свого: з-за окопів вибігло четверо вершників й оточили його, погрожуючи пістолями й шаблями.
— А, пся віро, піймався! — гукали вони. — Тепер ми дізнаємося правди про військо Хмельницького!
Поляки скочили з коней, одібрали в Галагана зброю, скрутили йому за спину руки, привели до окопів і передали там хорунжому Блясеві, а той і повів козака до коронного гетьмана.
Потоцький з Калиновським і всіма полковниками стояли цілим натовпом на могилі й дивилися за Рось, де на горі виднілося переднє козацьке військо.
— Пане Януше, — звернувся Потоцький до драгунського полковника. — Ведіть ваших драгунів на зустріч козацьким під'їздам до Росі й не пускайте харцизів на цей бік.
Полковник брязнув острогами, зійшов з могили й сівши на коня, поїхав до свого полку.
Саме тут до могили наблизився Блясь з Галаганом та вартовими. Потоцький, побачивши, що ведуть козака-бранця, зразу розпалився:
— А, пся крев... проклятий схизматик! На палю його!
— Нащо ж зразу на палю? — обізвався Калиновський. — Тоді ми від нього нічого не почуємо: може б він нам щось цікаве розказав.
— Кажи, хто ти такий! — гукнув Потоцький.
— Він підлазів до шанців, мабуть, щоб обдивитись, де у нас гармати! — почав вихвалятись Блясь, неначе сам захопив козака. — Він добре ховався по рівчаках, але дарма — від мого ока ніхто не сховається й під землею. Це підглядач з козацького табору.
— Звідкіля ти? — знову грізно гукнув Потоцький. — Та гляди мені: не крути хвостом, бо спечу на вогні живого!
Галаган знав звичаї тодішніх часів: знав, що щоб він не казав, а вже йому мордування не минути — поляки поймуть віри тільки тому, що він говоритеме підчас катування. Коли б же він зразу сказав те, що надумав сказати й те саме говорив би на катуванні, то йому не будуть вірити й довше катуватимуть. Зважаючи на це, він рішив удати з себе лехкодуху людину й не зразу говорити свою вигадку.
— Я козак з війська Хмельницького...
— Ага! Тебе, голубчику, нам і треба! Скільки в Хмельницького війська?
— Не знаю напевне... тисяч з десяать козаків та чотирі тисячі татарів. Калиновський з докором глянув на Потоцького.
— Я ж казав, що ми даремно попалили й цокинули Корсунь та Стеблів! Злякалися війська, що менше нашого, а тепер будемо бідувати без харчів!
— Пан польний гетьман дуже ймовірний! — сказав згорда Потоцький. — Українські хлопи говорять правду тільки під вогнем. Вогню сюди! — голосно гукнув він. — Печіть залізо, щоб розв'язати цьому хлопові язика!
— Я правду кажу, — озвався козак.
— Побачимо зараз, — яку ти правду сказав! Роздягніть його!
Галагана повели до гармати, скинули з нього всю одежу, зняли навіть чоботи й зв'язавши знову руки за спину, прив'язали до колеса.
Потоцький з усіма полковниками зійшов з могили й теж наблизився до гармат, щоб самому почути те, що говоритиме козацький підглядач.
Кат розпік довгу штабу заліза й розклав навколо вогню всякі знаряддя мордування сковороду, щоб, розпікши її, ставити на неї бранця босими ногами, клещі, щоб ними видерати з живого тіла шматки м'яса; ножі, щоб ними вирізувати з шкури людини реміння — й багато ще всякого іншого проклятого знаряддя, що занесли до Польщі єзуїти з Еспанії. Нудьгою здавило козакові серце, й він почав благати Бога, щоб дав йому силу духа витримати мордування.
Тим часом за Россю на горі знялася курява, а Туган-Бей з татарами під'їхав так близько до польських шанців, що Потоцький звелів палити на них з гармат.
— Вже залізо готове... — озвався кат. — Можна починати!
Потоцький не дав відповіді, бо до нього чим-дужче біг верхи полковник драгунів. Він був блідий і збентежений.
— Пане гетьмане, зрада! Як тільки роспустив я драгунів по-над Россю, вони перебрели на той бік і передалися до козаків!
— Прокляття! — скрикнув Потоцький несамовито. — Розстріляти звелю за недогляд! Вони напевене зарані змовлялися!
Всі понавколо захвилювалися. Звістка не віщувала полякам нічого доброго.
— Мене розстріляти?! — у запалі скрикнув полковник. — Що пан коронний гетьман каже? Той самий козак підмовив драгунів, що його пан гетьман сам мені прислав ранком. Я власноручно вспів його захопити! Саме тут чотири шляхтичі підводили до Потоцького зв'язаного Цимбалюка. У боротьбі з старого козака було збито шапку й сиве волосся його чуба вільно звисала до чола. Вся постать козака відбивала завзяттям. Очі дивилися на поляків сміливо й погордою, і взагалі Цимбалюк скидався не на бранця, а на переможця, бо душа його святкувала перемогу й помсту...
— Ти, старий псе, зрадив! — кинувся до нього Потоцький. — Ти підмовив драгунів на зраду?
— Я підмовив, я!— гордо відповiв козак.
— Я спинив синів України, щоб не били своїх братів, а били вас, ворогів наших пекельних! Годі вам, ляхам, нашою кров'ю собі міць набувати та українців українцями побивати! За Самійла Кішки та за Сагайдачного ми, козаки, вірно королям польльським служи, а діждали за те неволі! Так не діждете ж ви того надалі.
Мов опечений, забувши свою старість, підскочив Потоцький до Цимбалюка й ударив його по щоці.
— Ось тобі, проклятий хлопе!
— Нетрудно зв'язаного бити... — промовив старий козак. — Ще легше, ніж лежачаго!.. Це саме по ляшському!
— Відрубати старому псові голову! — затупотівши ногами, гукнув Потоцький. — Та швидче, бо я зарубаю його своею рукою.
Цимбалюка првели в обоз. Там, з'явився з великою сокирою кат і, дивлячись на козака хижими очима, звелів Цимбалюкові покласти шию на обід колеса одного з возів. Старий козак перехрестився, поглянув в останнє на світ Божий і не вагаючись, поклав голову, щоб катові було зручніше її одрубати. Свою справу він тепер скінчив — гріх спокутував і помирав спокійно.
Через хвилину біля воза лежало тільки тіло козака без голови; голову ж кат настромив на довгу палю й поніс аж наперед окопів, щоб козаки бачили, як покарано їх товариша.
Порішивши з Цимбалюком, Потоцький знову взявся до Галагана.
— Ти, певно, товариш старого пса?
— Ні, я з козаків Хмельницького, а він ваш прихильник — лейстровик.
— Заліза сюди! — гукнув Потоцький. — Кажи, скільки в Хмельницького війська!
— Я ж уже сказав...
Потоцький махнув катові рукою:
— А ну розв'яжи йому язика!
Кат приклав до спини Микити розпечену, як жар, залізну штибу. Почулося шкварчання, й на спині козака схопилося синеньке полум'я, а в повітрі пішов дух печеного м'яса. Галаган прикусив собі язика, щоб боронь Боже, не почули вороги, як козак стогне, й стояв, мов прикипів до землі; тільки плечі його іноді здригалися, неначе від лоскоту.
— Розмалюй, розмалюй йому спину! — гукав Потоцький, роздратований терпінням козака. — Добре малюй, щоб пригадав скільки у Хмельницького війська!
Зважившй, що вже час почати свої вигадки, Галаган обізвався, щоб спинили ката, бо він має щось сказати.
— Ану, годі... — сказав Калиновський. — Час послухати.
— Розв'яжіть! — гукнув Потоцький.
Кат відійшов від Галагана, повішав залізо знову на жар і розв'язав катованому руки. Коли Микита поворушив руками й ті рухи відбилися на спеченій спині, з грудей козака, несподівано для нього самого, вибився важкий пригнічений стогін, хоч відзразу ж і задавив його в собі.
— Бачу, що як не скажу правди, — почав Галаган, — то спечете ви мене живого. Нема куди дітись, доводиться признаватись. У Хмельницькьго багато війська, та він з ним таїться, бо хоче оточити вас з усіх боків і боїться, щоб ви, налякавшись, не пішли звідсіля геть далі назад.
— Скільки ж... скільки саме війська, говори! — перебив Потоцький.
— Самих запорожців біля Хмельницького десять тисяч, реєстрових, що були з Барабашем, шість тисяч, драгунів ваших тисячи зо дві, а лугарів, поспільства та всякої голоти втікачів з України без ліку, бо вони що-дня, що-години прибувають до нього й з-за Дніпра й з сьогобічної України.
Потоцький і всі, що були навколо, зблідли на виду й жахливо поглядали один на одного.
— Ну, що? — з докором звернувся Потоцький до Калиновського. — Не правду я казав?
-Та ще ж і татари з Хмельницьким! І скрикнув тремтячим голосом Корецький.
— Татарів з Хмельницьким поки що тільки дві орди... — провадив Галаган свої вигадки далі. — Чув я, що в цей час їх не то сорок вісім, не то п'ятьдесят тисяч, а от трохи позаду йде сам кримський хан з великою ордою в двісті тисяч коней.
Всі польські полковники й воєводи з сумом похилили голови й мовчки дивились на Потоцького, той же й сам схибнувся духом і над силу ховався з тим.
— Це ж божевілля!..
