Під Корсунем - Кащенко Адріан

— Твоя потуга, Галагане, дуже мені потрібна, та й твоя, Даниле, поміч буде не остання, бо коли ти, що сорок років був лядським прибічником, тепер, як мені вже й переказував запорожець Швайка, стаєш за волю рідного краю, то від тебе я мушу сподіватися чогось більшого ніж те, щоб підставити свої груди під лядську кулю. Тепер сідайте, друзі мої, до столу та розказуйте, що у вас діється у Крсуні. Де у вас ляхи стоять та скільки їх?

— Корсунь наш рідний спалено! — відповів Цимбалюк.

— Як то? — здивувався Хмельницький.

— Невже Потоцький тікає далі?

— Став поміж Корсунем та Стебнівим, — сказав Галаган. — Там є стародавні шанці за Россю. Доводилося тобі бачити їх, пане гетьмане?

— Знаю шанці за Россю, знаю!

— Так за тими шанцями поляки й отаборилися й зараз ще риються там, мов кроти, й по-над Россю й по горі за Корсунем. Я сам власними очима вчора оглядав їх окопи.

— Це не дуже втішна звістка... — сказав Хмельницький. — Становисько поляків там буде таке міцне, що ми об ті шанці можемо й лоба собі розбити. А війська скільки у Потоцького?

— Війська, мабуть, тисяч із двадцять буде та десятків зо три гармат.

— Погано! — сказав Хмельницький і, мов у задумі, почав розгладжувати своі довгі вуса. — Це більш, як у мене, матері його ковінька!

— А що нам рахувати ляхів?— озвався Нечай, вип'явши на гетьмана свої великі очі. — Рубати їх треба, скільки єсть, усіх, та й годі!

— Рубати то рубати, та тількй й вони ж шаблі мають. А гармат у них більше, ніж у нас.

— А драгунів у Потоцького багато? — спитав Богун.

— Драгунів тисяч зо три.

— Треба підмовити, щоб переходили до нас, бо вони ж усі нашої віри.

— Коли б то, — сказав Хмельнццъкий. — Тоді б моє військо порівнялося з польським.

— Та хто б же те зробив? Тут треба такого чоловіка, щоб його поляки мали за свого прихильника, щоб він мав можливість вільно ходити по польському стану й по-між драгунами. Коли б хто це зробив, так то була б справді велика послуга нашій справі.

Цимбалюкові зразу впало на душу, що він може це зробити, бо польські провідці знають його скілька десятків літ за вірного слугу Польщі: а це була б найкраща нагода йому помститися на поляках за всі кривди й спокутувати свій гріх перед рідним краєм, що він чинив, допомагаючи полякам.

— Я, гетьмане, зроблю це! — сказав старий козак. — Мене поляки мають за свого прихильника.— Важко мені на серці. Сумління гадюкою ссе мою душу... Так, може, хоч цією послугою рідній країні полегшу я свою муку. Хмельницький встав і обняв Данила.

— Спасибі, товаришу, тобі! Не стільки від мене сцасибі, як від України. Мені що? Накозакувався вже досить. Чи сьогодні померти, чи завтра — хіба не однаково? І всякому з нас так. А от рідного краю шкода та люду нашого, що його налигали ляхи й запрягли у важке ярмо та ще й душу українську винищують з його. Я такий радий твоїй згоді, неначе знайшов уже три тисячі добре узброєних козаків, бо коли ти, старий чоловік, дав обіцянку привести драгунів до мене, так я певний, що так воно вже й буде.

Хмельницький знову сів до столу.

— Ну, панове, тепер порадимося, як нам ударити на ляхів.

— А як зробив на Жовтих Водах, — сказав Нечай, — так і тут зроби. Хвилон нехай іде горою та б'є на ліве крило, Максим нехай заходить ззаду, а ми Іваном перейдемо Рось бродом та й ударимо просто на шанці.

— Твоя рада, Даниле, була б добра, — не згодився гетьман, — коли б нас було в двічі більше за ляхів; коли ж нас не більше, а вони до того ж мають більше гармат і озброєні краще за нас, не кажучи вже про поспілъство та голоколічників, так я тобі зараз скажу, що сталося-б: ти та Іван рясно посипали б зелений степ перед шанцями козацьким трупом, Хвилона відкинули б ляхи до Каніва, а Перебийніс із своїм полком ускочив би в бранці...

— Що ти верзеш, 3іньку?! — скипів Перебийніс і вдарив кулаком по столі. — Ще той і не народився, хто б мене в бранці взяв!

— Ну, годі, годі, не сердься! — заспокоював Хмельницький. — Може б і не впіймали тебе ляхи, а все таки воно не добре вийшло б. Добувати шанці з невеликою силою небезпечно. Ну, нехай, скажімо, що наші завзяті козаки й побрали б шанці, але, скільки б ми вигубили товариства? Я так не хочу. Товариство мені потрібне не на одне бойовище. Ще нам з ляхами битись та й битись! Я не складу рук поки не зажену їх аж за Вислу! Нехай сидять у своїй Варшаві, а на Україну забудуть і шляхи!

— Бачу вже, 3іньку, — Сказав Джеджалій, — що ти щось надумав, бо почав крутити язиком хитро та мудро... Кажи відразу, що надумав?

— Треба так зробити, щоб Потоцький покинув шанці.

— От така ловись! — скрикнув Нечай. — Такий, бач, він дурний, що візьме та й покине тобі шанці, що б ти його легше побив?!

— Треба його виманити з шанців. Треба налякати, що за нами слідом ціла орда татарська йде! Я Потоцького добре знаю: лютий він то правда, а хоробрий так тільки похвальбою, сам же як єсть легкодухий, як його налякати, то він покине шанці й почне тікати далі, от тоді ми й заберемо його голими руками, як забрали його сина Стефана.

— Це було б дуже добре, — сказав Богун — але як те зробити?

— Треба шукати якогось козака, щоб за волю України не побоявся б прийняти всяку муку, а може й саму смерть... сказав гетьман.

— Нема чого далеко й шукати, — спокійно сказав Галаган, — я за волю рідного краю охоче прийму й муку, і смерть!

— Хвала тобі, Господи! — сказав Хмельницький. — Коли на перший поклик обзиваються такі діти України, то не вмре вона, ненька наша, а виб'ється на волю!

— Тепер, я знаю, що мені треба робити! — сказав Галаган: — я налякаю Потоцького, а коли поляки почнуть відходити, намовлю їх іти манівцями повз Крутий Байрак, там у мене вже покопані рівчаки й ями, і козаки стоять у засаді.

— А ти ж знаєш, Микита, — сказав, вражений рішучістю свого зятя Цимбалюк, — що будуть ляхи тебе вивіряти й будуть тобі всякі муки завдавати! Ше ж ти молодий — на світі не нажився, та й жінка в тебе молода...

— Не бійтеся, тату! Не вперше мені на смерть іти. Десять років мені смерть що-дня в очі зазирала! Не страхався я смерти, коли за свої власні козацькі права з поляками бився, а коли стану за права й волю всієї України, то вже нема чого й казати, що душа моя не схибне.

— А Пріся ж, дочка моя, а твоя дружина? Що буде з нею, як ні я, ні ти не вернемося від ляхів?

— Не вона перша, не вона й остання лишиться на Україні вдовою й сиротою... Хоч і шкода мені зрікатися того щастя, що я зазнав з нею, а коли рідна країна того вимагає, то нехай буде Божа воля. Прісю не покинуть добрі люди!

Після недовгої ради з полковниками Хмельницький рішив, щоб Галаган цієї ж ночі провів Перебийноса з його полком до Крутого Байраку, а завтра, щоб удав з себе підглядача й дався ляхам до рук. Що ж до Цимбалюка, так той мав, не ховаючись, іти до Корсуня й звідтіля в польські шанці.

Одшукавши між реєстровими козаками свого сина, Цимбалюк недового відпочивав біля нього, а потужив разом з ним за матір'ю та вдосвіта другого дня вийшов з козацькогo стану й попрямував просто до коронного гетьмана. Коли Цимбалюк увійшов у польський стан, був час снідати, проте тепер у поляків було вже не так, яку Корсунському замку, вони вже не бенкетували й коли Цимбалюк сказав, що він по військовій справі, його зразу пустили до гетьманського намету, хоч і в супроводі хорунжого.

Звертаючись до Потоцького, Данило чемно вклонився.

— Чи пам'ятаєш мене, ясновельможний пане гетьмане?

— Пам'ятаю, — відповів Потоцький. — Ти добре бився під час бунту Остряниці. Здається, ти й Сулиму допомагав захопити...

— Ну, от тепер я спокійний, коли ясновельможний мене признав. А то тепер такий час, що й мене, вірного слугу його милости короля, за бунтаря мають. Вартові твоєї милости зброю в мене відібрали...

— Бо й реєстрові козаки зрадники! — гримнув Потоцький... — Зрадили ж ви під Кам'яним Затоном? А під Жовтими Водами навіть билися проти нас, забувши присягу його милости королеві! Вас усіх треба на шибеницю!

— От те вже мені дивно, ясновельможний гетьмане! Якщо всіх нас, реєстровиків, чи був хто під Жовтими Водами, чи де був, вести на шибеницю, так воно вийшло б, що й таким вірним королівським слугам, як я, не було б куди подітися, хіба тільки втекти до Хмельницького. А як мені до нього тікати, коли мене за те, що я гетьмана Сулиму злапав та до Конецьпольського привів, на Січі по-за-очі на смерть засудили? Сам, здоров знаєш, ясновельможний, що я ввесь свій вік, ще з часів Сагайдачного, був вірним слугою його милости короля.

Потоцький заспокоївся.

— То правда: ти не такий, як ті харцизи, що зрадили. Чого ж ти тепер хочеш?

— Щоб ти звелів вернути мені зброю, дав би мені коня і дозволив піти на тих харцизів-бунтарів, що йдуть з Хмельницьким, поруч з твоїм військом, хоч би й з драгунами.

— Може, мені пощастить і Хмельницького так само злапати, як злапали ми колись з Концепольським Сулиму.

— Добре! — відповів Потоцький. — Звелю все так зробити, як просиш. Зробиш добре, то й тобі добре буде.

Цимбалюка пустили вільно ходити й послали до драгунського полковника, а той, маючи наказ від Потоцького, звелів дати козакові коня. Таким чином Цимбалюк увійшов у гурт драгунів і зараз же почав свою таємну роботу.

ХІІ

Для своєї справи козак найшов дуже вдячний грунт, бо драгуни вже знали про те, що їх товариші під Жовтими Водами передалися на бік козаків, і ця звістка дуже хвилювала синів України, що з примусу служили полякам, а разом з тим збудила їх сумління й укинула в їх душі бажання волі. Їм не ставало тільки привідця, що навчив би їх, як і коли найбезпечніш для себе передатись на бік козаків, і от тепер такий привідець знайшовся.

На другий день після побачення з Цимбалюком та Галаганом Хмельницький з усім військом на6лизивсь до Росі. На очах його чорніли пожарища стародавніх козацьких міст Корсуня й Стебліва, а над Корсунським замком ще й досі курився сивий дим. За Россю, на горі, видно було білі намети польського табору; поперед наметів великим півколом насипані були чорні шанці, а по них ворушилися люди, викидаючи з ровів землю та підвищуючи окопи.

Як Хмельницький і гадав, становисько поляків було міцне.