Зачаровані музиканти - Пагутяк Галина
Феська чомусь глянула на небо. Там пливла біла кучерява хмара, а на ній спочивав Господь разом з ангелами. Він навіть не глянув на неї.
Бідолаху повели до ратуші, й голова у неї моталася, як у вмерлої, і вона не чула, що люди говорили про неї:
— То Феська з Кораблищ зарізала молодого хлопця, свого коханка.
— Ножем у саме серце.
— Дивіться, то якась опириця, а не кобіта.
Феську відвели до пивниці ратуші, замкнули, а міський герольд вийшов, аби зголосити про вбивство і закликати тих, хто що бачив, для свідчень. Сусіди Феськи здиміли з торговиці, а її чоловік тим часом провадив цікаву бесіду в корчмі з якимось поважним міщанином, не відаючи про лихо, що трапилося з його жоною, і не тільки з нею.
Матвій лежав нерухомо, блідий, із заплющеними очима, як раптом повіяв легкий вітерець, і тіло почало підійматись в повітря.Спершу на палець, потім на два...
Нарешті новина сягнула корчми.Поважним міщанином виявився пан Лукаш, журавнівський лікар.Натягнув міщанську одежу, щоб викликати більше довіри, бо міщанин то щось середнє між простим чоловіком і чоловіком з шляхетською грамотою.А пан Лукаш хотів провести власне невеличке розслідування, та, походивши по торговиці, сів у корчмі, чекаючи на когось балакучого й напідпитку.Чувся трохи втішеним, що саме його покійний Олександер попросив знайти сина, а не Миколая. Може, він ще присниться, і докаже те, що мав доказати.Хай Миколай займається пам’ятниками, але істина важніша.Отож він засів у корчмі й завів мову про неслухняних дітей, тяжку ношу вітця і матки.На той випадок, якщо у корчмі з’явиться хтось зі знайомих шляхтичів, він придумав ось що. Прикладе палець до уст і мовить пошепки: " Мовчи, вашмосць, я виконую наказ найяснішого круля." Усі знали, що замолоду він виконував різні потаємні доручення, а зараз відійшов від справ.Хоча від такої служби ніхто ніколи не звільняється цілком.
Пан Лукаш завів розмову спершу філософську, а далі натякнув, що деякі дітиська не розуміють свого щастя і розривають заручини, накликаючи ганьбу та нещастя на свій рід.І що один чоловік навіть вмер з горя через таке.
Якийсь хлоп, що він сів коло нього, лише кивав і пив горівку. А інші були зайняті власною розмовою. Натомість корчмар сказав раптом:
— Ви се про журавнівського шляхтича Олександера Домницького?
— Ну... – зам’явся пан Лукаш. – Може, й так, а може, й ні.Се залежить...
Тут до корчми вбіг якийсь хлоп і крикнув:
— Федю, твоя жінка зарізала хлопця! Йди борзо!
— Га, що? – спитав п’яненький хлоп.
— Уже її повели до ратуші!
— Ну, то тим паче я їй не допоможу! – буркнув Федьо. – Я завше казав, що моя Феська когось заріже. Дуже люта баба. Дуже!
І впавши головою на стіл, захропів.
Запала мовчанка. Нарешті корчмар похитав головою:
— Сі хлопи як бидло. Серця не мають.
Хлоп, що приніс цю звістку, хвильку постояв з розкритим ротом, а далі вдарив шапкою по лаві:
— Налийте мені пива!
— Се має бути цікава історія, — зауважив пан Лукаш. – Пригостіть чоловіка за мій рахунок, шановний. То ти видів се на власні очі?
Тепер новина зацікавила усіх присутніх: двох дрібних шляхтичів і трьох купців.
— Ага, прошу пана, ціла миска крові, — кивнув хлоп. – Страх! Ніколи би не подумав, що Федьова може запхати ніж комусь у серце!
— Палке у нас жіноцтво, — всміхнувся Лукаш. – І за що вона його зарізала?
— Певно, туман у голову зайшов, — випалив хлоп і очі його спалахнули. – Відколи перед Зеленими святами пронеслися Ті, що літають в повітрі й живуть під землею, чимало кому вони заморочили голови.
Дехто розуміюче кивнув, в тому числі й корчмар, однак для Лукаша то була новина.
— Про що ти кажеш? Перший раз чую?
— То пусте, — махнув рукою кормар. – Може, й неправда.А ти, чоловіче, знаєш того хлопця?
— Якийсь волоцюга.Якби хтось опізнав тіло...
Пан Лукаш здригнувся, згадавши, як доводилося опізнавати потопельника місяць тому. А зараз тим більше не мав охоти дивитися на трупи, хоч це й входило до його професійних обов’язків.Але позаяк був перебраний на міщанина, то не міг до них приступити, не зрадивши свого становища.Тому він зостався з корчмарем і п’яним Федьом, чию жінку либонь тепер скарають на горло за вбивство.
У корчмі стало порожньо і тихо.Мухи позалітали у відчинені вікна, чути було звичний ярмарковий гул. Лукаш раптом відчув себе дуже незатишно." Ану ж, — подумав він, — корчмар послав когось повідомити, що я тут розпитую? І хлоп щось підозріло скоро впився. Не виглядає на слабака. Чого це я , старший чоловік, вплутуюсь у справу, що може для мене скінчитись зле.Якщо Матеуш дійсно живий, то розпочнеться щось страшне. Яношик не вступиться з гнізда Домницьких.А мені може помститись."
Лукаш згадав, як "опізнав" потопельника, і чого може коштувати для нього відмова від слова шляхтича.Так, пошуки істини виявились йому не під силу самому. Потрібен Миколай.
Чоловік зітхнув і глянув на п’яного.Той прикидався. Дивився з-під ліктя кудись у кут, як звір, зацькований мисливцями, і мав несамовите бажання щезнути.А він, Лукаш,йому заважав. І в той же час Федьо не смів встати, бо за дверима корчми було ще більше мисливців. Вони його не залишать в спокої.Певно, належав до двору.Якщо він, Лукаш, не чується безпечно, то яка безпека в підневільного хлопа?
Пан Лукаш підвівся,поклав на шинквас пару дрібняків і сказав голосно, аби Федь зрозумів, що може посунутися по лаві і непомітно щезнути, а там кудись втікти, вичікуючи нагоди повернутись додому:
— Бувайте здорові.Мені вже час.
Корчмар подивився на нього і тихо спитав:
— Як ви гадаєте, вашмосць, той зарізаний хлопака теж із неслухняних дітей?
Він його безперечно впізнав. Це дуже не сподобалося пану Лукашеві.Не відповівши нічого, він вийшов у спекотний ярмарковий тлум.Перед очима шляхтича постали картини, бачені ним колись у Сілезії, що розповідали історію блудного сина.На одній з них була сцена в корчмі. Може, Матеуш сидить десь і п’є, з дівкою на колінах? Однак се якось не узгоджувалось з тим хлопцем, якого він знав від малого.Та й без коня, без пристойної одежі, без грошей – куди той міг подітися?Радше міг опинитися в якомусь монастирі.Ся думка понесла його з торговиці, обдарувала надією. Монастир – се найліпше місце для чоловіка або жінки, які не можуть жити в світі сьому, що вимагає від них обов’язків, не властивих їхній вдачі.Се пояснило б майже все.
Матвій завис над землею на три долоні, але цього ніхто не зауважив.Руки повисли вздовж тіла.Під ним була порожнеча, довкола була порожнеча, бо ніхто не хотів свідчити ні за нього, ні супроти нього. Але те було йому байдуже. Він просто висів, не почуваючи жодної незручності.
Легенький вітерець, що підносив його над землею,зник, і хлопець відчув погляд, який пік йому лице.І причувся йому голос пана радці, Миколая Р., якого завжди трохи побоювався, як боїться молоде деревце чоловіка, що проходить повз нього з сокирою:
— Що ти тут робиш, Матеуше? Тікай звідси!
І хлопець впав на землю.Довкола нього роїлися оси, припадаючи до ягід, що стікали соком.Він не вже не пам’ятав, що було перед тим.Просто дуже боліла голова.Певно, від сонця. Матвій підвівся, трохи хитаючись, і пішов, даючи кожному дорогу.
Феська, побачивши ката, що прийшов просто на неї подивитися, призналася, що колись вродила дитину, задушила і втопила. І що поробила на смерть тому, хто допровадив її до тяжі. Про зарізаного хлопця ніхто їй не випоминав, бо той зник, забравши з собою усю пам’ять про випадок на жидачівській торговиці.
Орішківці. Піч.
Власне, від села залишилась сама назва поля, на якому росло зараз жито.У житі сховався підмурівок дзвіниці, розмитий за 15 літ дощами, зате видно було рештки великої печі.І ще яблуню.Стовбур згорів, і від нього розповзлися пагони.На покрученому гіллі росли тепер дрібні яблучка. Дереву ніяк не вдавалося підрости.Від близькості вогкої землі гілля пустило коріння, і лише одна гілля пнулась догори, обіцяючи колись стати справжньою яблунею.Жито було високе й густе, як щітка, бо виросло на землі, що вигоріла дощенту, а потім вітри рознесли попіл, дощі й сніги загнали сю сіру субстанцію вглиб, і ще на цьому грунті два роки виростала трава.
Орішківці були не єдиним селом на Журавенщині, котре спалили тоді татари. Погоріли ще Сугрів і Дзюрки.Іноді, через якийсь час, вцілілі мешканці верталися, копали землянки, а потім починали спинатись догори, як та обгоріла яблуня.І село відроджувалось знову. Та найчастіше не було кому вертатися додому.Хто не згорів, не зітлів, стятий шаблею чи підкошений стрілою, той опинявся там, звідки не вертаються – в неволі.Декому велося там незле, і не хотілося йти знову під руку захланного дідича.Приймав чужу віру, міркуючи, що Бог – один, просто його називають по-різному. У такому разі боялись козаків, як колись татарви, бо вони жорстоко розправлялись з перекинчиками. Кому ж було зле, той, звісно, утікав додому чи приєднувався до козаків і мстився: убивав, гвалтував, спалював, грабував.Отож, світ перебував у такій собі хисткій рівновазі.Усе залежало не від політики, а від того, скільки людей на одному боці, а скільки на іншому; скільки відомщено, а скільки покривджено.Тобто від маси.Окрема душа не вартувала нічого, хіба могла виспівати, виговорити свою муку і велике терпіння. Як подумати, то по-справжньому чоловіка прив’язувала і вабила до себе лише така дрібниця, як кусник землі, на якому стояла його хата, та, може, ще надія, що десь у чужому селі відшукаються кревні.Але й цього вистачало, щоб перебороти страх.І воно було сильніше за всі армії та орди на світі.
Траплялось, село трохи посувалось туди, де начебто було безпечніше, і називалось так само, або трохи змінювало назву. Орішківцям не судилось відродитись.Землю розорали, залишивши чомусь піч та підмурівок дзвіниці, можливо, для того, аби позначити межу володінь.Піч мало чим нагадувала піч, бо не мала комина – палилася на чорно, а дзвіниця нагадувала зруб криниці.На її вичовганій долівці ніяк не вдавалось прорости траві.
На долівці спав чоловік, з одежі дрібний шляхтич, але геть зарослий і обдертий.Скрай поля ходили буськи і круки, ніби пильнували його сон. Буськи насправді збирались у вирій, а круки вишукували щось у розмоклій від недавніх дощів землі.Може, сподівались знайти там щось блискуче, бо невідомо, що було до того зниклого села: якесь інше село, місто, замок.
Чоловік був вимащений сажею, бо ночував у печі, як у норі.
