Маруся Богуславка - Багряний Іван

поїхав до Галичини. Здається, далі нікуди вже... Ну, як це тобі подобається?

— Гм. Цікаво. А за що ж він його попер у річку?

— А хто їх там знає. Я його перекинув до центру, а ті — до Галичини.

— А-а!..

— Що "а"?

— "А-а" ясно, за що він його попер у річку! — щиро зареготався Павло.

— Ну, якщо ти такий догадливий, то й помалкуй. Хіба не сатана, ти скажи!? Був би втопив мені хлопця.

Павло реготався від усієї душі. Сазонов єхидно:

— Е-е... Я бачу, тобі ця історія дуже сподобалась.

— Авжеж! Прекрасно! Цей ідіот в моїх очах виріс на цілий метр, і я починаю сумніватися, чи він дійсно без клепок у голові, якщо впізнав сексота .

Сазонов кахикнув і удав, що останнього не дочув, спеціяльно пропустив повз вуха:

— Мені теж ця історія сподобалась. І я теж почав ще більше сумніватися. Але вчора, уяви собі, мусив я гірко розчаруватися. Вчора я мав щастя з тим ідіотом грати в більярд.

— Що?!

— Грати в більярд. В полковому клубі. Все підстроїли ті чудаки більярдисти, затягли якось, бо він добрий грач... І уяви собі — він увесь час не впізнавав мене і так і не впізнав. Чи, мо, й справді поняття не має, хто я? Все вважав мене за якогось "Мишка"... І набив мені по перше число — шість партій вліпив!.. Уявляєш собі, скільки це ми часу грали, якщо зіграли шість пірамідок! І от за весь цей час він навіть крихітки не подав знаку, що розуміє, з ким грає. А я за ним хіба ж так пильнував! Блаженний, формений блаженний! Я все боявся, ану ж візьме та й зацідить мені києм межи очі...Їй-бо, скажу по правді, набрався я страху, тому, може, й програв. А він як уріже кулею в кулю, зі свистом, аж іскри летять... Сатана! І ти скажи, — кулі розпізнає, чортяка, й числа на них, а мене — ані-ні. І нікого не впізнавав. Цікава була гра, я тобі скажу. Хвилююча. Ніколи так не грав. Після того всю ніч у мене в голові шарики качались і всю ніч я думав, що б то все значило, як це так, що він кулі розпізнає, а мене ні, чи це можливе... Виходить, що можливе... Ну, що він Грозу впізнав, у тім нічого дивного...

— Я теж думаю, що нічого дивного... Кажуть, вони ж нібито друзі дитинства. Були товаришами — водою не розлити. А потім...

— А-а-а, ти й це знаєш? Скажи на милість!..

— Чув... (Хоч Павло нічого подібного не чув, а сам оце скомпонував за законами "логічного мислення").

— А що потім? — примружився Сазонов, втопивши погляд у Павлові очі. Павло той погляд витримав і ні трохи не стушувався, навпаки, спеціально докінчив, викарбував почату думку:

— А потім — злі язики кажуть, що Гроза продав свого товариша, оббрехав, ставши сексотом і стукачем, як то кажеться на мові сучасності (і це він скомпонував за тими ж законами).

Сазонов насупився, блиснув очима:

— Що ти верзеш?! Що за тон по відношенню...

— Ах, єрунда! Ми ж — свої... І, якщо я не помиляюся, хтось тільки що говорив про те, що він шанує глибокі ідейні переконання, які б вони не були, — аби тільки глибокі й щирі. Я — теж. А коли так, то хіба послідовність не вимагає затаврувати зрадництво і ницість, і продажність як явища ганебні і протилежні до ідейности?

— Ох!.. Зелений же ж ти, юначе! — похитав головою Сазонов удавано скорбно і неудавано саркастично. А далі замислився і вже іншим тоном:

— Так... Це так... Але... Облишмо про це. Це матерія дуже сівка. Все, брат, не так просто, як здається. Еге ж. Хай іншим разом я тобі розповім дещо й про Грозу. Але особливо цікаве і багато я тобі розповім про того Сміяна. Здається, тобі це не байдуже (єхидний смішок). Ну, ну, я бачу, що ти ще накинешся на мене... Це все жарти, друже мій! А крім того, он сидить Зайдешнер і не дасть мене на поталу. На цім би візита моя могла й скінчитися. Чи не так? Можу я йти, товаришу начальник?

— Можеш. К чорту. Ти зовсім неможливий зі своїми підозріннями та кивиморгами. І сам чорт тебе в ступі не влучить.

— Дякую. Твої компліменти мене тішать. А тепер на прощання я би теж хотів у тебе дещо спитати. Ти мене викликав — я прийшов чи приїхав. Так? І вволив твою волю. Так? Хоч я так і не знаю, для чого ти мене викликав. Хе-хе... Чи про Сміяна розпитати, чи що?.. Але скажемо, що ти мене обдурив, і чорт з тобою. А тепер я теж маю до тебе прохання, послуга за послугу, гаразд?

— Я слухаю.

— Чи не міг би ти познайомити мене з однією дівчиною?

— З якою? Чи я її сам знаю?

— Напевно. Чи не міг би ти мене познайомити з отією, як її, з отією театральною зіркою? Цебто з Дахно. Здається, ти з нею знайомий.

Павло зціпив зуби, відчуваючи, як під ногами йому раптом гойднувся ґрунт. Цей барбос он куди націлився!

І цей барбос знає всі його кроки! Он як!.. Одвернувся до вікна... Потім засміявся.

— Чого іржеш?

— А того іржу, що ти чудак. Він просить мене познайомити його з дівчиною! Бідненький! Як це вам подобається! Він потребує няньки! Гаразд, я можу. Але що ж ти за макуха, що не можеш сам підійти, нарешті, прийти за куліси й познайомитися. Тим більше, що вона тебе знає, бо ж тебе навіть всі собаки знають тут і на сто кілометрів навколо. Лишається тільки формально представитися... Що це тобі стрелило до голови?

— Те, що й усім дурням у цьому місті. Всі за нею озираються, всі подуріли, хочуть обов'язково познайомитися, ну, а в мене хіба душа з лопуцька? Цікава дівчина.

— Так? Але ж вона знає про твій роман з Людочкою.

— Що ти, що ти!?. Скажи ти!..

— Їй-бо.

— Та не може бути! (Чи іронія, чи жаль, скорше зла іронія). Не може бути!

— Точно. Бо ж хто цього не знає.

— І то правда. А це, з її погляду, такий вже великий гріх?

— Безперечно.

— Тоді ти мене зовсім заінтригував. Цікава. Цікава дівчина. Обов'язково познайом... Е-е... Між іншим, що там вони корзяють, що там вони мають ставити, що увесь город гомонить?

— Звичайну п'єсу. "Маруся Богуславка" називається. А місто гомонить, бо любить свій театр, та й немає іншої теми.

— А як ти думаєш, чи не вийде з того якоїсь єрунди... якого-небудь свинства, га? Як ти думаєш? Що то за п'єса?

— Проста п'єса. А втім, запитай репертком при Наркомосі (іронія). Хоч тобі нема чого турбуватися, бо в тій п'єсі тяжко знайти контрреволюцію.

— Мені завжди є чого турбуватися, завжди! Тут всюди так і смердить контрреволюцією, і завжди виходить якесь свинство, еге ж... То лише ти втратив чуйність, хтось її тобі притуплює... Ну-ну-ну, не буду! Зрештою, до біса все. Мене цікавить інше. Мене цікавить та дівчина. Цікава дівчина! Обов'язково познайом. Гаразд? Чого ж ти став такий кислий з виду?

— А того я кислий, голубе, що я сам з нею мало знайомий, от що. А вдруге — роля зводні мені не до серця. Зрештою, ти в надзвичайно вигідному становищі взагалі, бо можеш познайомитися з кожним громадянином і громадянкою сам дуже легко і просто — викликати до себе до кабінету. Прийде, брат, кожен і кожна, як ягня...

— Ти думаєш, що це був би найкращий спосіб? Гм... Подумаю...

У Павла холоне на серці. А Сазонов після цих слів посміхнувся, повів бровами, замислився, а потім додав іронічно, загадково:

— Боюся, що якщо до того дійде, то тоді вже історія мого роману з Людочкою, з нашою "Генеральною лінією", буде неактуальна.

По тих словах, що ще дужче збентежили Павла, Сазонов встав і, весело відсалютувавши по-піонерському, пішов швидко геть. За ним звівся лотиш Зайдешнер і, як тінь, посунувся слідом.

Загула "емочка", прошелестіла гумами попід вікнами. Відійшла.

Павло лишився сам. Почуття досади навально обгорнуло душу. І почуття нудьги. "Ну і хто ж тут кого обставив?! Хто тут лишився в дурнях?" Побачив, що він полював за одним, за своїм, а виявилося, що десь за ним самим полюють ще краще. Ой, полюють!.. Він ще ніколи не знав цього відчуття — відчуття, як до тебе пхаються з чобітьми в саму душу... З брудними чобітьми і в найінтимніші куточки душі! Як і не знав ще відчуття польованої людини... Інтуїція підказувала йому, що десь снується невидима тонка павутина, в якій він може заплутатись і вже ніколи не виплутається. І ні за що, ні про що. За здорово живеш. Яке безглуздя! І снують її різні якісь темні сили, чорні духи. А найперше — снує її цей Пінкертон з обличчям Собакевича, що насправді не такий дурний, як завжди здавалося й здається. О, цей дух тьми, проклятий вістун всеубиваючого й паралізуючого жаху!

Одначе він не на такого натрапив! Подивимось!

Та почуття досади й неспокою не минало.

В такому тяжкому й розсіяному настрої Павло відрухово, зовсім підсвідомо подзвонив до театру, ніби хотів щось сказати важливе... комусь... Але з театру озвався якийсь шорсткий мужеський голос, і Павло поклав рурку на вилку, так і не сказавши, кого йому треба...

Стояв і тормосив чуба. А тоді враз шарпнув зі стола таємний обіжник, упавши на нього оком, і хотів подерти... Але зупинився. Поважив обіжник в руці, погойдав... І, зітхнувши, вкинув у нижню шухляду стола. На самий спід.

VI

Храм Мельпомени...

Сіро-сталевий і блідо-зелений кольори милують око, заспокоюють душу, вічно збентежену, наполохану, втомлену рудими кольорами часу — не тільки рудими для ока, але й, що головне, для душі. Все-бо до відчаю руде в цей час, прямо й посередньо, формою й змістом... Воно мало бути червоним, але червоний колір линяє ж так прикро, від вітрів і дощів, від бур і від буднів... Правда, стовпці, паркани, дерева й телеграфні стовпи побілено білим (вапном) на всіх вулицях міста Нашого, але це не тільки не міняє загального стилю рудої дійсності, а лише підкреслює її, як груба риса, підведена під усім унизу, завгрубшки в цілий метр, починаючи від землі. З тим біленням парканів та стовпців взагалі вийшла ціла комедія, але про це десь згодом. Домінантою лишається колір рудий — форма і дух, змисл, суть. Це — епоха. Історична епоха рудої істерїї (червоної в теорії). Червоний колір, колір революції, колір живої бурхливої крові, колір вогню звироднів геть і набув відтінку безглуздя в безкінечній градації. В людські-бо справи втручається час і стихія, й тому епохальний колір червоний зжовк і набув Градації фантастичної в усіх ділянках, матеріальних і духових... От як той прапор на дзвіниці — з червоного він став жовто-рудий, божевільний, рябий. Малярі рятують той колір епохи, все підновлюють, а він рудіє знов. А його знов підновлюють. А він рудіє. Так і триває Сізіфове змагання малярів епохи, загрожуючи стати вічним, невиліковним, як тихе потьмарення розсудку.