Повернення Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Лестрейдове обличчя спалахнуло гнівом.
- Та що це ви, бавитеся з нами, містере Шерлоку Холмсе? - не витримав він.- Коли щось знаєте, то скажіть по-людському, без витівок.
- Можу вас запевнити, любий мій Лестрейде, що на все це в мене є вагома причина. Ви, мабуть, пам’ятаєте, що вранці, кілька годин тому, трохи покепкували з мене, тож тепер не гнівайтесь за цю невеличку виставу. Ватсоне, відчиніть, будь ласка, вікно й піднесіть до соломи сірник.
Я так і зробив: вітер увірвавсь у вікно, суха солома спалахнула й затріскотіла, коридор заповнив сизий дим.
- Тепер, Лестрейде, чекатимемо на свідка. А ви, будь ласка, крикніть разом: «Пожежа!» Ну-бо: раз, два, три...
- Пожежа! - вигукнули ми щосили.
- Дякую. Ще раз, будь ласка.
- Пожежа!
- Ну-бо, ще, джентльмени, всі разом.
- Пожежа!!! - Наш крик, мабуть, почув увесь Норвуд.
Аж раптом сталося таке, що приголомшило нас усіх. У дальшому кінці коридору, де, здавалося, була гола стіна, відчинилися двері, й з них вискочив, як кріль з нори, маленький хирлявий чоловічок.
- Чудово! - спокійно промовив Холмс.- Ватсоне, відро води на солому. Отак! Лестрейде, дозвольте відрекомендувати вам вашого найголовнішого свідка, містера Джонаса Олдейкра.
Детектив здивовано втупивсь у чоловічка. Той кліпав очима від яскравого світла, позираючи то на нас, то на солому, що курилася димом. Обличчя в нього було вкрай неприємне - підступне, люте, хиже, зі жвавими сірими очицями та білими віями.
- А це що таке?! - вигукнув нарешті Лестрейд.- Що ви робили там увесь цей час?
Олдейкр збентежено захихотів і знітився під суворим поглядом розгніваного детектива.
- Нічого поганого…
- Нічого поганого? Ви все зробили, щоб безневинну людину повісили! Якби не цей джентльмен, то я певен, що вам це вдалося б.
Чоловічок запхинькав.
- Та що ви, сер, це був лише жарт!
- Жарт, кажете? Зате нам з вами буде не до жартів! Відведіть його до вітальні й тримайте там, поки я прийду. Містере Холмсе,- провадив він, коли полісмени пішли,- я не міг сказати це при констеблях, але зараз скажу,- нехай доктор Ватсон теж почує,- що ви вчинили справжнісіньке диво, хоч я й не розумію, як вам це вдалося! Ви врятували життя безневинній людині й запобігли величезному скандалові, що затьмарив би мою репутацію в поліції.
Холмс усміхнувся й поплескав Лестрейда по плечу:
- Замість затьмареної репутації, любий мій сер, на вас чекає блискучий успіх. Лише виправте трохи свій звіт, який почали писати, і всі побачать, як важко запорошити очі інспекторові Лестрейду.
- А ви не хочете, щоб згадувалося ваше ім’я?
- Аж ніяк. Сама робота - для мене вже винагорода. Можливо, й мені коли-небудь складуть належну шану, якщо я дозволю своєму невтомному історикові знов узятися за перо,- чи не так, Ватсоне? Огляньмо краще нору, де переховувався наш пацючок.
Дерев’яна стінка, вкрита тиньком, з майстерно замаскованими в ній дверима відгороджувала від стіни комірчину завдовжки в шість футів. Світло до неї проникало крізь щілини між сволоками. Всередині стояли прості меблі, був запас води та харчів, кілька книжок та якісь папери.
- Ось що значить - будівничий,- зауважив Холмс, коли ми вийшли.- Ніхто не знав про цю його схованку, крім економки, яку я порадив би вам, Лестрейде, негайно додати до своєї здобичі.
- Я зроблю це, містере Холмсе. А як ви довідалися про цю схованку?
- Мені спало на думку, що той чолов’яга переховується десь у будинку. Пройшовши коридор, я помітив, що він на шість футів коротший за нижній, тож мені стало ясно, де схованка. Я був певен, що він не сидітиме байдуже, почувши крики про пожежу. Можна було, звичайно, просто піти туди й заарештувати його, але мені схотілося пожартувати - нехай би він сам звідти вийшов. До того ж, Лестрейде, я хотів трохи з вас поглузувати за ваші вранішні кпини.
- Вам це справді вдалося, сер. Але як ви дізналися, що він у будинку?
- З відбитка пальця, Лестрейде. Ви сказали тоді, що все скінчено; те саме сказав і я, але мав на думці інше. Я знав, що напередодні відбитка там не було. Як ви зазначали раніше, я надаю велику вагу деталям, тож узяв до уваги, оглядаючи передпокій, що стіни були чисті. Виходить, відбиток з’явився вночі.
- Але як?
- Дуже просто. Коли Джонас Олдейкр запечатував з Мак-Фарлейном папери, він міг підсунути молодикові конверт, а той, прикладаючи печатку, натиснув пальцем на м’який сургуч. Молодик міг зробити це мимоволі, й природно, що він одразу забув про те. А може, це був просто випадок, і Олдейкр сам не очікував, що цей відбиток стане йому в пригоді. А потім уже, сидячи в своїй комірчині, він раптом зрозумів, що з допомогою цього відбитка можна зліпити незаперечний доказ проти Мак-Фарлейна. А зробити восковий відбиток із сургучевої печатки, вколоти пальця голкою, видавити на віск кілька крапель крові й притиснути його до стіни в передпокої,- чи власною рукою, чи рукою економки,- було дуже легко. Я ладен закластися, що серед паперів, які він забрав до своєї схованки, ви знайдете конверт з відбитком великого пальця на печатці.
- Чудово! - мовив Лестрейд.- Чудово! Отепер усе ясно як Божий день. Тільки навіщо йому була потрібна вся ця вистава, містере Холмсе?
Мені було смішно дивитися на детектива, який зараз постав перед нами не зухвалим переможцем, а сором’язливою дитиною, що розпитує свого вчителя.
- Гадаю, пояснити це неважко. Джентльмен, що чекає на нас унизу,- особа потаємна, злісна і мстива. Ви знаєте, що він колись сватався до Мак-Фарлейнової матері й дістав одкоша? Не знаєте! Я ж казав вам, що спершу треба було їхати до Блекхіса, а тоді вже до Норвуда. Він не пробачив цієї образи,- саме так він сприйняв її відмову,- і все життя плекав у своєму хитрому, підступному мозку помсту, але жодного разу не мав нагоди її виконати. Останні один-два роки обставини обернулися проти нього,- мабуть, через таємні шахрайські оборудки,- і врешті він побачив, що не викрутиться. Тоді він вирішив
