Лускунчик і Мишачий король - Ернст-Теодор-Амадей Гофман

- Віддай мені, мала, свої цукрові й адрагантові7 ляльки, а то я розгризу твого Лускунчика, розгризу!

І жахливий Мишачий король знов шаснув у нору.

Марі дуже зажурилася, вранці вона підійшла до шафи й сумно оглянула свої цукрові й адрагантові ляльки. Та й хто б не зажурився на її місці, бо ти, уважна моя слухачко Марі, навіть не уявляєш собі, які пречудові фігурки з цукру й адраганту були в маленької Марі Штальбаум. Гарненькі пастух і пастушка пасли цілу отару білих як сніг овечок, навколо якої стрибав веселий песик, а крім них, там ще були два поштарі з листами в руці й чотири чудові пари - ошатно вбрані юнаки й вичепурені дівчата, що гойдалися на гойдалці, кілька танцюристів, орендар Фельдкюммель з Жанною д'Арк, за якими Марі не вельми упадала, а найдалі в куточку стояла рожевощока дитина, її улюблениця. Марі дивилася на все те, і з очей у неї котилися сльози.

- Ох, любий пане Дросельмаєре,- мовила вона,- чого я тільки не зроблю, щоб вас урятувати, але ж як мені тяжко!

Проте в Лускунчика був такий жалісний вигляд, що Марі, якій уже й так ввижалося, ніби Мишачий король роззявляє сім своїх пащек, щоб зжерти бідолашного юнака, вирішила пожертвувати всім. Тому вона ввечері виставила перед шафою всі цукрові ляльки, як раніше виставляла солодощі. Вона поцілувала пастуха, пастушку, овечок, а останньою витягла з куточка свою улюбленицю, рожевощоку дитину з адраганту, проте поставила її ззаду. Орендареві Фельдкюммелю й Жанні д'Арк довелося стати в першому ряду.

- Ну, це вже казна-що робиться! - вигукнула мати вранці.- Видно в шафі хазяйнує якась велика ненажерлива миша, бо всі цукрові ляльки бідолашної Марі поїдені або погризені.

Марі таки не втрималась і заплакала, але за мить уже всміхнулася крізь сльози, бо подумала: «Байдуже, зате Лускунчик урятований!»

Ввечері, коли мати розповідала старшому радникові суду про те, яку шкоду робить миша в шафі з дитячими іграшками, батько сказав:

- Це просто ганьба, що миша порядкує в шафі як собі хоче, поїдає в бідолашної Марі всі солодощі, а ми не можемо її знищити!

- Знаєте що? - весело втрутився Фріц.- Пекар, що живе під нами, має чудового сірого радника посольства. Я принесу його до нас. Він швидко покладе всьому край і відкусить злодійці голову, хай то буде навіть сама пані Мишільда чи її син, Мишачий король.

- А крім того,- сміючись додала мати,- стрибатиме по стільцях і столах, перекидатиме тарілки й склянки і робитиме ще всіляку шкоду.

- Та ні,- заперечив Фріц.- Пекарів радник посольства - великий спритник. Аби я вмів так ходити по гребені даху, як він!

- Ой, не треба залишати кота на ніч! - сказала Луїза, що не зносила котів.

- Чого ж, Фріц добре каже,- мовив батько.- А тим часом можна поставити пастку. Є в нас пастка?

- Хрещений нам зробить найкращу в світі пастку, адже це він її винайшов! - вигукнув Фріц.

Усі засміялися, а коли мати сказала, що в них немає пастки, пан Дросельмаєр пообіцяв дати свою - в нього їх є, мовляв, скільки завгодно. І справді, того ж таки вечора він приніс чудову пастку.

Коли куховарка почала підсмажувати сало для принади, Фріцові й Марі здалося, що вони опинилися в казці про твердий горіх. Марі затремтіла і, геть заполонена казкою та дивами, що в ній відбувалися, сказала куховарці Дорі, наче не знала її і не бачила день у день:

- Ох, ваша вельможність, бережіться пані Мишільди та її роду!

А Фріц витяг з піхов шаблю й мовив:

- Хай тільки прийдуть, я їм полатаю боки!

Але під піччю й на печі було тихо.

Коли нарешті хрещений прив'язав сало на тоненьку ниточку й дуже обережно наставив пастку біля шафи, Фріц вигукнув:

- Глядіть, дядечку, щоб Мишачий король не викинув якогось коника!

Ох, якого страху довелося зазнати бідолашній Марі вночі! Щось задріботіло холодними, як крига, лапками по її руці, притулилось до щоки, щорстке й огидне на дотик, і запищало біля вуха. Марі задерев'яніла з жаху: на плечі в неї сидів відразний Мишачий король, сім роззявлених пащ пінились кривавою піною, зуби клацали й скреготали. Він просичав їй у саме вухо:

В нору я чимдуж майну,

Небезпеку омину,

Пастки не злякаюся,

На сало не спіймаюся!

Ти ж тепер книжки неси

І сукенку теж додай,

Бо як щось не віддаси,

То Лускунчикові край!

Хі-хі! Пі-пі! Квік-квік!

Ці його слова вкрай зажурили Марі. Вранці вона вийшла зі спальні бліда й пригнічена.

- Клята миша й досі не спіймалася, - сказала мати і, вважаючи, що Марі так журиться за своїми солодощами, а крім того, боїться миші, додала: - Але не хвилюйся, люба доню, ми з тією лиходійкою впораємося! Якщо не допоможе пастка, то Фріц принесе сірого радника посольства.

Тільки-но Марі лишилася у вітальні сама, вона підійшла до шафи і, схлипуючи, сказала Лускунчикові:

- Ох, мій любий, добрий пане Дросельмаєре, що я, сердешна, зможу зробити для вас? Якщо я тепер віддам на поживу мерзенному Мишачому королеві всі свої книжки, навіть ту чудову нову сукенку, яку мені приніс Дід Мороз, то чи не буде він вимагати від мене все більше й більше всього, аж поки в мене нічого не лишиться, і чи не захоче він потім зжерти мене замість вас? О бідолашна я, що мені тепер робити, що робити?

Отак плачучи й побиваючись, Марі помітила, що в Лускунчика цієї ночі на шиї з'явилася велика кривава пляма. Відтоді як Марі довідалася, що її Лускунчик насправді був молодим Дросельмаєром, небожем хрещеного, то ніколи вже не брала його на руки, не пестила й не цілувала, навіть рідко торкалася його руками, якось соромилась. Але тепер вона обережно взяла його з ліжечка, дістала свій носовичок і заходилася витирати пляму. Та як же вона здивувалася, коли раптом відчула, що Лускунчик у неї в руці потеплішав і ворухнувся! Вона швиденько поклала його назад у шухляду. Тоді Лускунчик розтулив рота і на превелику силу прошепотів:

- Ох, вельмишановна мадемуазель Штальбаум, незрівнянна моя приятелько, скільки ви всього зробили для мене... Ні, годі вже, не треба жертвувати ні книжками, ні новою сукенкою, тільки дістаньте мені шаблю... дістаньте шаблю, а про все інше я вже подбаю сам.

На цьому його мова