Я, Богдан - Загребельний Павло

Не почуті будете в многоглаголанії. Як то казано колись: aliud in оге, aliud in corde — що іншого в словах, що іншого в серці. Тепер Можу втішитися, бо слово і серце злилися в моєму вмиранні.

Полковники гризуться коло мого ложа смертного. Ходять по помосту, великі, обурливо здорові, байдужі, стукотять — грюкотять, як кобиляча голова в. казці. Яка марнота. Я вмираю, а полковники в сусідній світлиці грають у підкидного. "Ходи, Йване! Чим ти криєш? Чирва ж козир! Не виставляй карт: у тебе ж самі карасики! Не буду дивиться, нехай козириться!" Гра в підкидного. Все життя — в підкидного. Накидають, обкидають, закидають. Паскаль сказав: чоловік грає в карти, щоб не лишатись наодинці з собою. А вони грають, аби показати мені, які живі. Зазирають до мого покою. Дивляться, як умираю, чи ще не вмер. Завжди любили дивитися, як страждає плоть, бо страждання душі для них недоступні й незнані. Тільки смерть знає все. Тепер я можу судити про своїх спадкоємців, бачу їх нагими перед судом вічності, жалюгідними й нездарними. Кому передати владу? І як її передавати, коли сам отримав з рук народу цілого? Володарі смертні, але добро суспільства безсмертне, як мовив Таціт в "Анналах": "Principes mortales, rem publicam aetemam esse".

До чого доведуть мої найближчі наступники велике діло, яке я розпочав? Тільки до занепаду й запропащення цілковитого. В моїх словах багато гіркоти, але немає несправедливості. Всіх їх я підняв з невідомості, возвисив, а що отримав навзамін? Погорду, несправедливість і помсту навіть по смерті. Мститися людині — це ще може бути прощено, а справі великій — то вже злочин і підлість перед людьми й Богом.

Що більше мені вечоріє, то більше розвидняється.

"Ще вогонь мйогокровної і мношплачевної війни моєї запалений і через вісім літ сильно палаючий і Україну з короною польською в распрі сущу зело снідавший не погаснув. Ще трупи людські на лядських і українських полях, бранним оружжям постлані, до кінця не зотліли, ще зешія по многих горизонтах кровію людською обагренна, дощовими краплями не змита, ще очерети, від трупів чоловіцьких просмерділі, не повернулися до первобутнього чистого й невредительського естества свого, ще у матерів по синах і в жон по мужах і інших кревних своїх, оружжям воєнним умерщвленних, від сліз не висохли зіниці, ще ні Україна від поляків, ні поляки від України не могли в домах своїх милої з покревними своїми компанії ужити, а чи солодким сном заснути, ані вожделенного покою певними бути: аж тут, на сій стороні Дніпра, од Переяслава і Полтави, з причини двох мужів, нового тоді гетьмана Виговського і Мартина Пушкаря, полковника полтавського, новий внутрішнього междоусіб’я і кроволиття великого вогонь, добра людські спалюючий і вкінець істребляющий, воспламеняється і свою на розоріння людське приємле силу".

Виговський став топтати велику Переяславську угоду, Пушкар спротивився:

Тоді топтався по моєму серцю Тетеря, тоді Брюховецький, Самойлович, Дорошенко, Мазепа. Хіба ж то не я вніс у перший свій реєстр аж кілька Мазеп: Черкаського полку сотні Лазаря Петровича Васько Мазепа, полку і сотні Білоцерківських Мирон Мазепа, Уманського полку сотні романівської Максим Мазепа, Кальницького полку сотні оментовської просто Мазепа, Полтавських полку і сотні Василь Мазепа, Миргородського полку сотні краснопільської Мазепа без імені.

Аби ж то знаття, в яких прізвищах вигніздюється зрада! Але прізвищ стільки, як і людей, і земний круг дано тобі пройти між них і з ними, бо й ти людина.

Після смерті я вже не зустрічаю людей. Отож мої помисли чисті, не скаламучені злобою, наговором, гіркотою і навіть — страшно сказати! — правдою про те, чого не хотілося чути за життя. Тепер слух мій нарешті очистився, не долинають до мене ні зойки, ні прокляття, ні клевета. За життя ми беремо за істину навіть почуте від тих, кого ми зневажаємо й ненавидимо, зате по смерті визволяємося від усього, що нам огидне.

Смерть приносить самотність? А може, ми приєднуємося до більшості? Бо хоч би як багато народжувалося людей на землі, мертвих завжди буде більше.

Доброта не старіє, жорстокість не старіє, світ залишається вічно молодим, старіє й умирає тільки людина, і нічого немає певнішого за смерть. Кажуть: там поєднуються душі, там в Єлісейських райських полях зустрінеш найдорожчих утрачених, бо любов щаслива навіть тоді, як безприютна і безпритульна. Яка омана! Вже як згасатиме остання іскра сонця в мені, постане переді мною лице, яке я знав і любив живим і молодим, вічно молоде для мене, чисте і чесне, як її душа. І погляд сірих очей летить тепер з такої страшної далечини, що й не знати, чи долетить до мене, коли ж це станеться, то полине він далі, повз мене, і в ньому втома, і мука, і безодня, якої вже мені Не заповнити ніколи. І ніколи більше не засміється мені сонце у зеленому листі…

А тоді пісня народилася востаннє в моїй душі, далека, як степи, і тужлива, як осінь у гаях. Вона йде від мене, і я йду за нею, доганяю й не можу наздогнати, ніколи, ніколи:

Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте:

Борошно зсипайте,

До Загребельної могили прибувайте,

Мене, Хмельницького,

К собі на пораду ожидайте.

КІНЕЦЬ МОВІ МОЇЙ

1 При смерті (лат.).

2 Той, що володарює в мові (лат.).

3 Душі й серця зачаровує (лат.).

4 Не так з охоти, як зі страху (лат.).

5 Тут: привілей.

6 Тут: майно, належність.

7 Тут: майно, статки.

8 Тут: майбутній.

9 Тут: тому, що було.

10 Не знають нічого святого (лат.).

11 Прірва, безодня.

12 В будь — який спосіб (лат.).

13 Так звалися в Османській державі повстанці з місцевого населення по імені Джеляля, який очолив повстання бідноти в околицях Токата в 1519 році.

14 Незрівнянний (тур.).

15 Друг і брат (тур.).

16 Не така, як написано буде про неї через триста літ: "Запаска туго облягала стан, розкішна пазуха гаптованої сорочки коливалася від нагальної ходи молодиці", Коли вже несила роздивитися через 300 років жінку, то поглянули б хоч на мене. Розкішна пазуха і великий гетьман? Гай, гай!..

17 Тут: скарга з правом вносити зміни й доповнення.

18 Так звано в ті часи ката.

19 Тут: обважнілої.

20 Згода (лат.).

21 Незгода (лат.).

22 Слава.

23 "Муж істинно гідний гетьманського імені: сміливо підіймав він біди, добру раду знаходив у самих бідах; тіло його не утомлялось ніякими трудами, добрий настрій не упадав під ніякими неприємностями. Однаково витривало зносив він холод і спеку. Страву і пиття вживав не зайвим лишком, а скільки лише природі було потрібно. Хіба як від справ і воєнних занять час вільний лишався, тоді трохи спочивав, і то не на дорогоцінних ліжках, а на такій постелі, яка і військовій людині випадає. І не клопотався вибирати для спання десь місце на самоті, але спав спокійно серед немалого воєнного крику, ніскільки тим не журячись. Одежею від інших не різнився нітрохи, тільки збруя на коні була трохи краща від інших. Часто бачили його вкритого вояцькою свитою, як він спав між вартовими, знемігшися від труду. Першим виходив на бій, останнім полишав".

24 Тут: Тясьмин.

25 Ненавидять примітивних дурнів.

26 Тут: втручання, заступництво.

27 Місцевість для військового постою.

28 Смертна кара, тут: карати й милувати (лат.).

29 Суперник (польськ.).

30 Тут: вчинком.

31 "Промова Івана Мелешка" — українсько — білоруський памфлет кінця XVI ст., складений у формі промови, яку буцімто виголосив у 1589 р. на сеймі при королеві Зигмунду III каштелян мозирський Іван Мелешко. Насправді такого каштеляна не було. Постать вигадана.

32 Так тоді називано ката.

33 До охайності (польськ.).

34 Зала.

35 Пір’ям.

36 Тут: весела оповідка.

37 Прісні коржі, які пекли, загрібаючи в попіл.

38 Шлях.

39 Цибуля.

40 Овечий сир.

41 Перекладач.

42 Переклад І. Франка.

43 Ханські чиновники.

44 Кінська збруя (польськ.).

45 Зброєносець.

46 Ханські кухарі.

47 Кисле молоко.

48 Рукави до панцира.

49 Рушниця турецької роботи.

50 Соболі.

51 Верхня чоловіча одіж.

52 Магерками звалися угорські шапки, запроваджені королем Стефаном Баторієм. Шапка з пером — магерка зухвала. Кабардинкою звалася козацька шапка з дніпрового звіра водяного, найчастіше з видри.

53 Штани.

54 Верхня одіж.

55 Тут: паніка.

56 Народу руського, віри грецької, а одягом — німці.

57 Паювання здобичі.

58 Смутку.

59 У Дикім полі (лат.).

60 Чиж?

61 Чи?

62 Відмова, зречення усіх прав (лат.).

63 Фортеця Кодак мала форму шестикутної зірки.

64 Впадати у відчай.

65 Незгода.

66 Військові громовиці.

67 Наперед змовившись.

68 Зламавши вірність.

69 Тут: належного супроводу, почту.

70 Пісня про одного з перших запорозьких гетьманів XVI ст. Богдана Рожинського, в якого орда вбила матір, а жінку забрала в ясир.

71 Про ведмедівську попівну була приказка: хоробрий, як ведмедівська попівна. Приказка, ж пішла з жартівливої пісеньки отакої:

Ведмедівська попівна

Горос учинила:

Сімсот турок — яничар

З коней повалила.

Горос — тут означає "перемога".

72 Тут: підлабузництво, хитрування.

73 Тут католицькими черницями.

74 Тут: пробачення (від лат. Excusatio).

75 Прямуючи.

76 Тут: за харчами.

77 Відступ (лат.).

78 Тут: сваволя.

79 Оргія.

80 Тут: бистронога.

81 Коштовності.

82 Злоба.

83 Дарунки.

84 Задарма.

85 Впорядкування становища, наведення ладу.

86 Тут: пропозицій.

87 Так звано тоді австрійців.

88 "До чого прагнуть і на що здатні гармонія і роздор у світі" (Горацій, Послання, 1, 12).

89 Міцна горілка.

90 Довкола (лат.).

91 Через нестачу поживи, з голоду.

92 В "Хроніці міста Львова" перелічено все до нитки:

"1. Видано окупу, який дістався татарам, в готівці — 16 тисяч золотих, в товарах 136 тисяч, в блаватах — 91 тисяча, в полотнах 11 тисяч, в шатах різних — 4,3 тис., в хутрах — 4,8 тис., в перці — 800 золотих, в сап’яні — 3 тис., в сріблі — 57,5 тис., в золоті — 3,7 тис., в кожухах і опанчах — 60 золотих.

2. Хмельницькому на його особу талярів — 100, червоних золотих — 307, сережки діамантові — 1,5 тис., ланцюг золотий вагою в 60 дукатів — 360, хрестик рубіновий — 150, ферезія соболина — 2 тис., дорогі шкури й шовки — 5,8 тис., юхтові шори на коней — 300, пас саквовий — 90.

3. Гловацькому — 100 талярів, два паси — 150, рубінові сережки — 150, червоних золотих — 90, шабель дві срібно — золотисті — 180, чекан срібний — 36, буздиган срібно — золотистий — 65.

4.