Я, Богдан - Загребельний Павло
Орда трималася віддаля за нашою серединою, аби встигнути доскочити в те місце, де козацтво пожене шляхту, як то воно за звичаєм бувало в усіх моїх битвах. Та коли ревнули страшним ревом гармати і встала над бойовищем чорна хмара, яку щораз шарпали криваві вогняні пасмуги, коли розлігся над полем дикий гук, іржання коней, ревище переляканих волів, зойки перших поранених, коли потекли червоні потоки крові, виросли цілі купи трупів у свитках, у панцирах, з голими шаблями і з рушницями в закляклих руках, коли полетіли по полю оскаженілі коні, що волочили конаючих своїх їздців, непереможний козацький чотирикутник, яким трималося все моє величезне військо, розступився, розпався на дві половини, відкрив широке поле для кварцяних полків, де вигарцьовував сам князь Вишневецький, а слідом за ним ще один недруг козацький — Конецпольський. Орда, що звикла ховатися за козацькими спинами, опинилася увіч з роз’юшеним панством, яке вже засмакувало перемогою і рвалося вперед. Хан, який від свого шатра з високої могили стежив за битвою, гукнув: "У козацькому війську зрада!" — кинувся на коня і прожогом вдарився навтьоки. За ним пустилися жужмом усі його придворні, мурзи, а тоді й уся орда, кидаючи гарби з жінками й дітьми, всі свої статки, недужих і навіть мертвих, хоч Коран і забороняє лишати правовірних без погребу.
Весь лівий край мого війська вмить виявився оголений, горби, які я віддав ханові, заповнилися ворожою силою, я втратив спільника, поставив перед знищенням усе своє незахищене військо і тепер не знав, чи мені мерщій шукати винуватців, які розірвали табір посередині без мого веління, чи пробувати зупинити Іслам — Гірея з його воїнством.
Скаламучення змислів ще не минуло в мене. Мав би зостатися з військом, покарати боягузів і зрадників, утяти голову Гладкому за самочинство, зробити те саме з Тишком, якого підняв без заслуг, та ще й не знаючи, що він потаємно нобілітований королем і названий паном Гурським, аби позбутися того хлопського наймення — Нагорний.
Я ж кинувся за ханом. Лишив за себе наказним гетьманом Филона Джелалія, звелів готуватися до битви назавтра, пообіцяв привести назад орду і з тридцятьма козаками, Демком і Виговським поскакав услід за втікачами.
Хан відскочив од Берестечка мало не на три милі. Зоставив своє шатро, подароване йому султаном, срібний барабан — бата, яким скликано його воїнів, золочену карету і коштовний дзигар з репетицією.
Вночі хана я не розбудив, а на ранок візир його сказав, що Іслам — Гірей тяжко схорований і нікого до себе не підпускає. Нікого, але ж не мене! Я проломився крізь огланів, вилускав хана з його соболиних хутр, став перед ним, як кара втілена, і він цього разу не нападав на мене, був ще й досі знетямлений, кривився чорногубо, ковтав слину, не погрожував спілкою з королем і не хвалився своєю вельможністю. "На всіх нас найшло затемнення, — мовив він, пережовуючи слова, — жах опанував татар, і вони сьогодні вже не можуть думати про битву. Зоставайся в мене, взавтра радитимемось".
— Про віщо ж радитися? — гукнув я. — Поле жде воїнів!
Хан мовчав. Не мав куди квапитися. Вся орда була з ним, ціла й голодна до здобичі, але не до тої, за яку треба платити кров’ю, а до дурної й дармової.
Всю ніч лютувала злива, так, ніби Бог хотів змити з землі кров, пролиту людьми. Козаки десь чекали свого гетьмана, збили свої вози в залізний чотирикутник і почали окопуватися в своєму безмежному таборі коло Пляшівки. За одну ніч з трьох боків, де не було болота, зроблені були такі шанці, що їх не здолала б ніяка сила.
Всю суботу козаки знов ждали свого гетьмана і не могли діждатися. Хан не йшов сам і не пускав мене. У суботу лякав дощем, у неділю обдурював мене обіцянками, в понеділок прибрав увесь мій супровід, приставив до мого намету озброєних огланів і велів сказати, що таким чином оберігає мені життя. Від кого й навіщо? Я рвався на волю, проклинав себе за те, що сам ускочив у пастку, домагався побачення з ханом, а той не з’являвся, тільки підсилав для втішання то свого візира Сефер — казі, то мого Виговського.
— Козаки б’ються, — заспокоював мене писар, — ніяка сила їх не сколихне, гетьмане. Хіба їм лякатися смерті? Народ, як ящірка, завжди готов пожертвувати хвостом, аби зберегти голову.
— Де ж та голова? — гірко посміявся я. — Чи не твоя, пане писарю? Бо за мою вже й ламаного шеляга ніхто не дасть. Був гетьман і пропав. Сам себе занапастив.
— Викупимо тебе в хана, — заспокоїв мене Виговський. — Вже послав я до Чигирина за грошима.
— Викупиш? А хто ж мене продавав?
— Хана тепер задобрити можна хіба що золотом.
Так я обплювався, не розтуляючи рота.
Прискочив Демко, якого я послав під Берестечко, приніс вість про те, що козаки оточені, до них тепер не проб’єшся, однак стоять твердо і триматися можуть довго. З Демком прийшла ще сотня козаків, що зуміли вимкнути з обозу в час нічної вилазки, яку затіяв Богун, перебивши чимало найманців. Вони повітали мене щиро, хоч і стримано:
— Чолом, гетьмане.
— Чолом, батьку.
— Чолом вам, ділки, Не там ваш гетьман, де його ждуть.
— А ждуть — таки тебе, батьку.
— Бо без голови нічого й не зробиться!
— А тут ще пани тиснуть. Гармати звозять з усього королівства.
— Козаки готові в огонь і воду, а сидіти нерушно і на світ не визирати — хто ж то зможе!
— Вже там гукають і на тебе, батьку.
— Хочуть іншого гетьмана.
— Ти ж туди тепер хіба з неба спустишся, бо так не доб’єшся.
Вже я знав те й сам. Поміг би мені хіба що хан, та він затявся, що не зможе завернути орду.
— Орда як звір без голови, — мовив він кволо. — Як біжить, то вже не вертає.
Ще й як вертає, коли добре вдарити, подумалося мені, та я змовчав, бо й що міг без сили? Пообіцяв ханові заплатити половину тих грошей, які він вимагав за похід, а сам з козаками поскакав до Паволочі збирати військо з околиць, знімати полки з литовської сторони, йти на виручку під Берестечко.
Весь той тиждень бурі й зливи небачені лютували над землею, дні для мене летіли, як посвист вітру, а там, на берестецькому полі, стали вони й не днями, а кривавою безкінечністю.
Десь у лісі перепинив нам шлях залом від бурі, дерева поламані, потрощені, повалені, сплетені гіллям, як убиті обіймами, ні кінця ні краю не було тій перепоні, козаки роз’їхалися в боки шукати проходу, а я зійшов з коня і став перед великим старим дубом, вивернутим з корінням. Стояв, знявши шапку, дощ мочив мені чуприну, холодив голову, та не охолоджував розпаленого мозку. Був я мов оце старе дерево. Чи немає якогось порятунку для цього велетня? Яке б чудо могло знову вкорінити його, щоб зазеленів він, розкинувши ще ширше шатро свого гілля, яка сила людська й нелюдська, Божа чи диявольська, спроможна Ha таке? Чи й мене отак вирвано й кинуто, пожбурено, знищено? Я впав грудьми на дерево, обхопив руками шершавий чорний стовбур, плакав і благав: "Підведись і підведи мене, оживи сам і оживи мене, налийся силою і дай сили мені!" Безмовність сили, тяжка покірливість. Дуб не мав наміру ні поворухнутися, ні стрепенутись. Йому подобалася нерухомість. Він уже западав у сплячку, у вічність, і треба було мерщій утікати від нього, щоб не заволоділа безрадна нерухомість і мною.
Гра темних сил. Поразки тимчасові — поразка в любові, поразка в діянні, поразка в житті. Але не зломитися навіть після цього, бо є ще гідність і власна вартність. Десь там, під Берестечком, стояли стіною козаки. Вони маци на вибір: смерть або неволю. У мене залишалося майбуття. Майбуття може бути й у смерті, лиш не в неволі.
Все можна повернути, окрім втраченої без гідності свободи. Був я безмірно старий і зужитий, а десь на берестецькому полі гинули такі молоді. Ішли з життя, а ще й не жили. Прощалися з світом, не забачивши, власне, світу. Без жалів, без болів, без зітхань і нарікань. Нащо жити, коли знову прийдуть пани на твою землю, потопчуть, наступлять чоботом на груди, сплюндрують, обдеруть, поневолять. Або вільна земля, або смерть! Ніхто не вчив вибирати — народилися з сею наукою в крові, з сим знанням, яке було їхнім життям. Вільна земля або смерть!
Без свого гетьмана, обираючи вільними голосами на старшого то Джелалія, то Богуна, запекло билося козацтво. Відважні і завзяті були їхні виклики, зухвалі й хитрі заміри, та страшний розлад, який точив зсередини тіло козацького війська, не давав докінчувати заповзятого. Поки одні з диявольською відвагою відбивали у ворога шанці з гарматами, поки другі падали, трощені шляхетськими картечами, треті вже думали, як врятувати власну шкуру, прикриту кармазинами, які так необачливо нап’яв на них гетьман Хмельницький. Шкода говорити! Тишко Нагорний і Матвій Гладкий розімкнули мені залізний чотирикутник, пустивши шляхетську кінноту на смертну іграшку, тепер же в обложеному таборі інший полковник Криса розпочав існування на зраду товариства. Він послав листа до нашого найзапеклішого ворога Вишневецького, просив милосердя і обіцяв намовити козаків виправити до короля посольство. Вишневецький зібрав магнатів на раду, де було вирішено об’явити козакам помилування, а тоді відібрати у них зброю, відняти гармати, розділити, яко полонених, по шляхетських корогвах і всіх до одного перебити, на останку скасувати всі привілеї, даровані королями козацькому станові, заборонити їм на всі віки носити зброю, стерти з лиця землі саме ім’я козацьке і викоренити їхню схизматицьку віру.
Тим часом козацький табір громили картечами.
Канцлер Радзівілл писав у своєму щоденнику:
"1–го дня липня. З обох боків бито з гармат.
2–го липня. Воєвода руський (Вишневецький) і хорунжий коронний (Конецпольський) мали обійти їх з тилу, аби відтяти їм відступ, але те не вдалося. Тим часом не давано спочивати гарматам.
3–го лциня. З обох боків тривав вогонь гарматний.
4–го липня. Вночі тихцем козаки ввірвалися до якогось шанця, кілька жовнірів забили, інші врятувалися втечею і здійняли тривогу. Одразу одбито неприятеля, кількох з них убито. Тим часом наші били з гармат.
5–го липня. Бито з гармат.
6–го липня. Прибули посли козацькі…"
Послами тими були полковники Криса, Гладкий і переяславський сотник Іван Петрашенко. Петрашенка полковники взяли за його едукованість. Тож перед королем, коли їх після наруги в Потоцького все ж допущено було в монарший шатер, добірною латиною мовив сотник, який, щоправда, виряджений був, як і полковники, в розкішний кармазиновий кунтуш, мовби на показ козацького багатства.
