Сестри Річинські (книга перша) - Вільде Ірина
З нивок заносило свіжим угноєнням.
"Велика мати живиться", — подумав Бронко. Нахилився, вирвав жмут якогось зів'ялого зілля, розтер у пальцях, як любисток, занурив у нього носа. Запах ув'ядання — запах осені.
Глянув на небо. Які рухливі зірки! Їхнє мерехтіння чомусь пов'язалося в його уяві з рибою в неводі. Бронко вирішив твердо поговорити з самим собою. Розмова ця була коротка:
"Свинею я ніколи не був і не буду. Хлопець мусить мати не тільки прізвище, але й тата. Мій біль — виключно моя справа. Знаю, що довго буде боліти. Може, й ніколи не перестане, але стогону мого не почуєш, Ольго. Нічим не дам його відчути і Сташці. А свинею, ще раз кажу, не був ніколи й не буду. Все! Можна спускати завісу. Кінець!"
Додому повернувся Бронко вдосвіта, зарошений по коліна. Мама Завадкова, яку сповістив син про те, що вона скоро стане бабунею (очевидно, не обійшлося без сліз і лементів при цій нагоді), інакше витлумачила собі ці мандри. У всякому разі, не сумнівалась, що були вони удвох. Приблизно в той час, коли Павлина Завадкова охкала над долею свого одинака, Мариня Річинських зняла крик, що цієї ночі на подвір'ї був злодій. Правда, нічого не вкрав, але що підготовляв собі грунт, то певно, як амінь в оченаші.
Зайшов з левади через сад, обійшов хату, постояв чогось під вікном дівочої і тією самою дорогою вийшов.
Боявся, очевидно, щоб не рипнула хвіртка в головній брамі. Пан доктор Гук свариться, чому не змастять завіси у хвіртці, а то, диви, нема зла, щоб на добро не вийшло.
— Я давно говорила, що треба пса завести. Або бодай сказати господареві, щоб паркан від левади обвів колючим дротом. Але все як до стінки! Хтось якраз прислухається до мого голосу в цьому домі!
— Моя Мариню, — сказала на те Олена, — як злодієві треба буде, то він і через десять колючих дротів перелізе. А собаку можна отруїти. Пригадую собі, був такий випадок у Лісках…
— То що їмосць вічно з своїми Лісками вилазять? — фиркнула Мариня. — Я їмосці одне, а їмосць мені друге…
— Бо я, — спромоглася на протест Олена, — скажу правду Марині, не вірю в жодного злодія! І так уже побила нас доля, то ще й злодії важилися б на нас? Та де ж би господь допустив до чогось подібного?! Напевно, хтось заблукався…
Смішна та Мариня! За життя Аркадія, коли опливали в достатках, не чути було ніколи про злодіїв, — то хто тепер мав би лакомитись на їх мізероту?
* * *
Вирішили згідно, що весілля, з огляду на траур у родині, відбудеться зовсім тихо: свідки й молоді.
Одним свідком мав бути доктор Гук, другим хотіла тітка Клавда. Священик просив, аби по можливості й другий свідок був чоловіком.
— Що за консерватизм! — вихопилося в доктора Безбородька, який, за порадою Катерини, потурав химерам тітки Клавди, бо то може оплатитись.
Священик, добродушний черевань, пояснив Безбородькові:
— Власне кажучи, нема закону, що забороняв би жінці бути за свідка. Сказано тільки, що й жінка може бути свідком при шлюбному акті, якщо — це виразно зазначено — є при здоровому розумі. Моя засада: з богом у небі і владою на землі краще не задиратись. З того виходить, мої любі, — додав ще, — церква нерадо допускає жінку за свідка. Так.
Потішав, що другого свідка він сам підшукає. Це звичайна формальність, і може її виконати хто-небудь, навіть піддячий. Є навіть забобон, який каже, що свідок з простолюдця приносить щастя молодим парам.
— Звичайно, церква відкидає забобони, — застерігся запобігливо отець парох, але Катерина з Безбородьком встигли вже перекинутись поглядом.
Річ ясна, що пояснення, яке дав отець парох, не можна було передати тітці Клавді. Легко було наразитись не тільки на смертельну образу, але ще й шкоду, бо Клавда належить до натур, що помсту вважають за справу честі. Катерина, яку поєднували з тіткою Клавдою якісь таємні інтереси, дістала навіть мігрень з цього приводу. Олена й собі зажурилась. Не говорила багато, зате поплакувала по кутках.
— Ще як і Клавда від нас відійде, тоді ми зовсім пропадемо.
— Що мама говорить? — хотіла якось заспокоїти її Ольга. — Хіба тепер допомагає нам тітка чим-небудь? Хай мама не робить з мухи вола, краще буде. Образиться тітка Клавда, то образиться… Що ми тут винні?
На таку балаканину Олена тільки махнула рукою: діти знають своє, а вона своє.
Справа була не в матеріальній допомозі, якої Олена і так ніколи не очікувала від Клавди. Ішлось — не вміла цього ясно сформулювати собі, а тим більше кому іншому — про саму прихильність такої міцної і безоглядної людини, якою була Клавда. Спілка з Клавдою була ніби змовою проти злих сил, якоюсь гарантією, що фортуна Клавди бодай тінню своєю захистить від злого й тих, що стоять поблизу обранки.
Такі були плутані міркування Олени, а всі вони походили від того, що вона ціле своє життя, немов плющ, підсвідомо, голим інстинктом, шукала для себе якоїсь міцної опори. Колись тією опорою був Аркадій, тепер роль його Олена перенесла, сама того не відаючи, на Клавду. Втратити Клавду — значить, знидіти, як плющ без опори. Тим-то Олена брала собі так близько до серця відмову пароха щодо Клавди.
І коли вже настрої в домі стали зовсім нестерпними, коли вже навіть така врівноважена людина, як Ольга, пройнялась ними, знічев'я і на превелике задоволення для всіх Безбородько винайшов чудовий, можна сказати, геніальний вихід.
Він попросив тітку Клавду заступити на весіллі його покійну матір.
— Я б ніколи не подумала, що він такий спритний, — з гордістю призналась Катерина Олені.
— Слава богу… слава богу… — заспокоїлась відразу Олена.
Виходило, що з чужих на обіді буде тільки доктор Гук, якщо його можна за чужого вважати. Другий свідок, піддячий, чи хто там мав бути само собою, не входить в рахунок. Тим часом до весільного столу сіло понад чотирнадцять осіб, крім домашніх, які почасти підсідали до столу, почасти обслуговували гостей.
Почалося з того, що за чотири дні перед шлюбом Катерини стрийко Нестор привіз пшеницю на продаж.
Приїхав веселий, з смушковою шапкою набакир, радий, начеб на лотереї виграв. З його хаотичних слів ("пане добродію", "пане добродію") зрозуміла Олена, що йому вдався черговий золотий інтерес. Зрештою, трудно було його до ладу зрозуміти, бо бігав по кімнатах, потирав руки (жестом цим нагадував Олені Аркадія), щипав дівчат за підборіддя, і лише за кавою дійшло до Олени, в чому саме полягає той золотий інтерес.
Повітовий союз закупив по їх селах пшеницю по дуже вигідній для себе ціні. Нестор з патріотичного обов'язку, пане добродію, цілі два дні агітував по селах, аби хлопи ні півкорця не продали приватникам. "Невже ж аж стільки пшениці вродило цього року?" — питає без особливої цікавості Олена. Аркадій ніколи не цікавився родючістю землі, тому й для неї залишились ці справи поза колом життєвих інтересів, але хотіла бути ввічливою до Нестора.
— Пшениця вродила в цьому році? — регочеться Нестор. — Саме тому, що не вродила, повітовий союз скуповує її. Хлоп теж не має пшениці, але тиснуть його податки, й змушений продати навіть те, що залишив для себе на паску. Але не в цьому перчик, пане добродію! Не в цьому, солодка Гельцю. Весь сук в тому, що Нестор (маємо голову не тільки для того, аби смушкові шапки носити, пане добродію!) свою власну пшеницю продав саме приватникові на два проценти вище того, що заплатив повітовий союз!
— Я не розумію, як стрийко може цим хвалитись! — вибухає Зоня. Вона останні дні невідомо чого ходить як наелектризована. — І після цього може стрийко… говорити про патріотизм!.. То селян стрийко примусив… продати пшеницю союзові, а сам, заради мізерних якихось двох процентів… Ні, — струснула головою, — я не розумію!
Нестор дивився на неї поблажливими, спокійними очима, як на дитину, яка городить теревені.
— Ти дурненька, Зоню. Більш дурненька, ніж я припускав, пане добродію… Слухай, козо, тут, пане добродію, розлазиться не тільки про два проценти — з цим згоден з тобою… Але ти подумай своєю… ондульованою головою… По-перше, проявив я себе патріотом в очах хлопа тим, що їхав по селах і агітував за союз… Це, по-перше. По-друге, союз мені цього не забуде, і вже обіцяли весною підкинути центнер цукру для моїх бджілок… А по-третє, ну, по-третє? — затягнув він, наслідуючи манеру євреїв. — Пан Файгель теж не забуде, що отець Річинський підтримав його в засушливий рік тридцятьма трьома кірцями пшениці… А патріотизм, доньцю, в добрий час, — там, де бряжчить, — він всунув руку в кишеню ряси, і звідти роздався металевий брязкіт монет.
Зоня підняла голову і з зашнурованими вустами вийшла з кімнати.
— Слухай, Гелюню, — звернувся Нестор зі сміхом до Олени, — ти як не видаси її найближчим часом заміж, то до решти здичавіє дівчина… А як там з весіллям Катрусі?
Коли дізнався (хтось таки з домашніх, Неля чи Слава, необережно обмовився, що Катерина має брати шлюб), і чути не хотів про те, щоб вертатись на село. Відіслав фірмана з саньми й наказав передати їмосці, що єгомосця затримали в місті важливі справи.
Олена з ввічливості і родинного обов'язку просила Нестора зупинитись у них, хоч, правду сказати, в такій колотнечі гості не дуже бажані, але Нестор був настільки обачним, що від ночівлі відмовився.
— Дуже дякую, Гелю, але ви маєте тепер свої клопоти: кури різати… Індики скубати… торти гарнірувати… паштети готувати… Заздалегідь замовляю паштетик з гусячої печінки… І я ще вам на голову… ні… ні… ні… дуже тобі дякую…
— Не будеш нікому заважати. Весілля буде зовсім тихе. Нікого з чужих… от, молоді, свідки й ти.
Отець Нестор взяв братову в обійми і по-батьківськи поплескав по щоці:
— А я тобі раджу про всяк випадок приготовитись на більше осіб. Кажу тобі, пане добродію, ніколи не довіряй занадто людям…
Олена, призвичаєна зважати на пораду когось з Річинських, пішла з тим до Марині:
— Мариню, хай Мариня заб'є ще одного індика. Не треба його пекти. Хай лежить у холодному… Ану ж хтось несподівано з рідні появиться в день весілля…
— Та я ще вчора казала нашій паннунці, що м'ясива замало, коли ж вона знає одне тільки: "Ощадно". Ет, не люблю таких, що по два рази одне й те саме їли б!
— Мариню! Мариня мусить звикати до того, що панна Катруся буде за три дні панею докторовою і треба їй честь віддати, — лагідно скартала Мариню Олена.
І як же ж добре зробили, що послухали Нестора і зарізали ще одного індика! Отець Нестор, якому ще не вивітрилися з голови офіцерські витівки, позичив собі костюм у Мажарина, бо з Безбородька був для нього і закороткий та заширокий, перебрався у цивільну і взяв собі у готелі "Брістоль" номер під прізвищем Нестеровський.
Що там витворяв, не дійшло до Річинських, бо все те діялось "при замкнених дверях", як висловилась Зоня.
