valse melancolique - Ольга Кобилянська
Відтак усіла біля нас на свій фотель.
Мовчала.
- Добре, що ти прийшла, музико, - обізвалася Ганнуся, - ми вже так ждемо на тебе!
Вона не обзивалася. Сиділа, мов статуя, нерухомо.
- Ти чуєш, Софіє? - спитала вже я.
- Чую. Прошу, запаліть лампу! - заговорила зміненим голосом.
Я вибалушила крізь темряву очі на неї, - таким голосом не говорила вона звичайно. Запалила велику лампу над столом і глянула тривожно на неї.
Вона сиділа бліда, як смерть, а очі її, звернені саме на мене, сіяли фосфоричним світлом якимсь і видалися мені незвичайно великі...
І артистка побачила на ній зміну.
- Софійко, ти хора? - кинулася до неї.
- Ах, ні, ні! - запевняла, силуючися до звичайного тону, і спустила нагло погляд.
- Але я бачу, що ти не своя, зозулько! Ходи, їж що! Відтак підемо на прохід.
- Я не голодна, - відповіла, - їжте самі... Я буду грати. Заки з'їсте, я буду грати.
- Ти ж утомлена! Ходи їж з нами! - попросили ми обі відразу, й обі приступили до неї.
- Ні, не буду, не можу! - Дивилася на нас такими великими благаючими очима! - Я дістала лист від вуйка... і не можу! Читайте. Піду грати. Мушу грати!
І піднявшися, сягнула до кишені й кинула нам лист на стіл. Відтак, таким самим кроком, як перше, пішла до кімнати...
Ми кинулися читати листа. Вуйко подавав їй до відомості, що оженився і не може її у Відні удержувати.
Ми поніміли.
Ганнусі закрутилися сльози в очах, а мене пришибло страхом, невмотивовано глибоким страхом!
- Се зле, Мартухо... ах, лайдак він!
Я кивнула головою й сіла. Усіла коло столу без думки, а очі звернулися туди, за нею.
Вона грала там, у неосвіченій кімнаті, а двері стояли, як перше, отворені...
Грала свій вальс, але так, як ніколи.
Мабуть, ніколи не заслугував він більше на назву "Valse mélancolique", як тепер. Перша часть - повна веселості і грації, повна визову до танцю, а друга... О, та гама! Та нам добре знана ворохобна гама! Збігала шаленим льотом від ясних звуків до глибоких, а там - неспокій, глядання, розпучливе нишпорення раз коло разу, топлення тонів, бій, - і знов збіг звуків удолину... відтак саме посередині гами смутний акорд-закінчення.
Ганнуся плакала. І я плакала.
Обі знали ми, що одно життя зломилося.
Відтак вона скінчила грати і ввійшла.
- Тепер дайте мені їсти, - сказала і, станувши коло столу саме проти світла, закинула руки за голову й почала простягатися, як чинила се звичайно по довгій утомляючій грі...
Ми піднялися, урадувані її словами...
Однак вона не вспіла ще до кінця простягнутися,- вигиналася якраз найвигідніше, - коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн...
Вона струхліла.
- Резонатор тріс! - крикнула Ганнуся.
- Струна! - крикнула я.
- Резонатор!
Вона скричала не своїм голосом і полетіла до кімнати. Заки ми пігнали за нею з світлом, вже знала, що сталося.
- Резонатор? - спитала Ганнуся.
- Струна...
- Отже - струна!
І справді лише струна. Інструмент був цілком відкритий, і ми всі похилилися над ним і бачили ту струну. Одна з басових лежала аж звита з сильного напруження між іншими, просто натягненими струнами, поблискуючи, мов темним золотом, до світла...
- А я гадала, що то резонатор спроневірився тобі! - обізвалася Ганнуся вже своїм звичайним безжурним тоном, однак вона не відповіла вже. Упала лицем на струни - зомліла...
Ми винесли її. Відтак відтерли, і Ганнуся побігла сама по лікаря. Заки він прийшов, вона заговорила.
- Чому Ганнуся казала, що резонатор тріс? Чому? - питала заодно майже розпучливо, так, як питають малі діти, не розуміючи причини відчутного жалю, не тямлячи, що з нею діялося. Я втихомирювала її. - Чому, чому?.. Але чому казала? - домагалася, і великі сльози котилися з її очей... - Чому казала, коли не спроневірився!..
* * *
Лікар приступив до її ліжка, як дістала сердечний удар.
Не міг їй помогти.
Зворушення, яких зазнала, були засильні і наступали заскоро, одне по другім, щоб їм могла опертися її фізична сила. Побороли її.
* * *
Винесли нашу музику.
Май забрав її до себе.
Ганнуся не дізналася ніколи, як причинилися її без думки кинені слова до сумної події; але вона й без того не могла кілька неділь успокоїтися. Від часу до часу плакала своїм сильним, пристрасним плачем, закинула всі барвні речі і роздерла прекрасний розпочатий малюнок, до якого мала їй "музика" служити до якогось там мотиву; але по шістьох тижнях затужила знов за барвами і, попрощавшись з усіма, виїхала до Рима...
Фортеп'ян "музики" забрала я до себе, і на нім грає мій син. Але хоч я і як ходжу коло нього, стираю з нього найменший порошок, мені все здається, що він понурий, осиротілий і тужить за тими білими дрібними руками, що гладили його по чорній блискучій поверхні рухом, повним любові і ніжності, а по клавіатурі його мелькали, мов білі листки...
Ганнуся переконує мене, що мій син не буде ніколи артистом - і може, правда по її стороні. Але зате її син буде артистом, як не заводовим, [21] то бодай по душі.
Повернула по трьох роках побуту з Італії і привезла з собою прекрасного дволітнього хлопчину, темного, мов із бронзи, з її очима.
- Де твій чоловік? - спитала я її, коли зложила мені візит, елегантна, пишна, мов княгиня. Вона підсунула високо брови й поглянула на мене здивованими очима.
- Чоловік? Я не маю чоловіка. Батько мого хлопця остався там, де був. Не могли погодитися в способі життя, і коли не хотів мене зрозуміти, я покинула його. Але хлопець - мій. Я заробляю сама на нього, і він - мій. Ніхто не має права до нього, окрім мене. Те право закупила я своєю доброю славою. Але - ти того не розумієш!
І може, справді, я того не розумію! Але... що з нею, що поступила так собі? Може, вона й винувата... хоч... розібравши докладно її предивну вдачу, мені годі кинути на неї каменем. Я переконана навіть, що й "музика", той пречистий type antique, не була б відвернулася від неї. Сама казала, що було
