"Акванавти" або "Золота жила" - Чабанівський Михайло
Де це ви пропадаєте? Вас там медом годують? Цілими днями бовтається в озері?
— Хлопці зробили пліт...
— Та я бачив.
— Вони добувають мул із озера і збирають гроші на...
— На батискаф, — підказав тато — І це я знаю. І що знайшли німецький сейф з документами — теж знаю, — сказав батько до старшої, яка дивилася на екран телевізора і не брала участі в розмові. — І те, що сторож наших дач злякався, думав, що ті списки його розкриють, і втік світ за очі...
— Противний дід, — між іншим, мовила Ірина. — Він увесь час заважав хлопцям, шкодив. Усе робив, щоб вони не дістали сейф.
— Так то не той сейф! — весело загомоніла Карина. — Дядько Микита знайшов другий сейф, справжній! Каже, що в ньому щось є, а Боцман казав, що там скарб!
Карина ще щось казала, та батько її не слухав. Пригадав, що ходили слухи про коштовності, ящики чи сейфи з ювелірного магазину, які напередодні окупації було скинуто у воду. Може, за цими скарбами і полює молодий чоловік — дядько Микита? Якщо й справді знайшов щось варте уваги на дні озера й збирається скористатися ними, то для чого він розповідає про це дітям? Мабуть, і сам не дуже вірить у ті скарби. А там хто його знає. Сам він все одно нічого не зробить, не витягне...
Як би не було, а міліціонер — представник влади і держави, знаючи про таке, зобов'язаний доповісти куди слід.
За ніч він не забув свій намір і вранці зателефонував своєму однокашнику, що працював у фінорганах обласного центру й розповів про скарби в озері. Той прореагував якось без емоцій, але подякував і сказав, що бере це до уваги.
Гасаючи містом у пошуках ліків, Микита Єгорович не забував, що на озері його чекають. Дивувало його те, що люди ніяк не можуть влаштуватися під сонцем так, щоб у лікарні були необхідні ліки і всілякі припаси, в гастрономі все, що душа людська бажає, а в універмазі оте, що зараз називається дефіцитом. Адже все це рукотворне, все це виготовляють люди. Чому ж вони не роблять? Не хочуть? Неправда. Всі хочуть мати, і майже всі згодні працювати, робити й виробляти. Хіба що невеличкий процент хитрунів і нероб знайдеться, які б відмовлялися займатися будь-якою працею, нехтували навіть цікавим заняттям. Це, так би мовити, темна піна суспільства, без неї не обійтись. Але ж здорові сили могли б це все легко і просто виробляти, якби... їм не заважали. Хто? А ті, хто ставить умови. Лише вони знають, як на світі належить жити тобі й мені. Лише вони знають, що можна робити, а чого не слід і навіть, як ложку тримати, вони знають. Шкода тільки, що при такій науці ложка та залишається порожньою...
Упоравши діда і довідавшись, що йому вже трохи легше, Микита Єгорович не їхав, а летів до озера, бо після обіду звільниться трактор, що вичищає двір на фермі, і його треба буде перехопити, доки він у цих краях.
Зупинився, ляснув дверцятами і зустрівся з десятком пар зацікавлених очей. У штабі його чекали. Тим більше, що й двигун мовчав. Закінчилося пальне, а вчора ніхто про це не думав. Шкода, що цілий день пропав, та сьогодні Микита Єгорович за пальним не поїде, бо он за деревами торохтить трактор, їде сюди, щоб витягти на берег те, що заховане було майже півстоліття тому. Якби ж знаття, що в сейфі. Може, його не варто діставати, мучитись. Та ні, навіть якби він був порожній і то... самого металу в ньому до центнера, а то й більше.
А трактор вже вискочив на дорогу і зупинився.
Маючи досвід легше працювати. Хоча цей сейф був трохи далі від берега й глибше у воді, до нього Микита Єгорович підступався з упевненістю людини, звичної до таких справ. І пірнав уже не з човна, а заходив у воду з берега, тягнучи за собою трос... Коли вода почала лоскотати підборіддя, трохи проплив, а біля буйка, за звичкою затуливши носа, пірнув. Сейф стояв догори ніжками і тому не було потреби обв'язувати його петлею упоперек, як порося, що виводять на щирицю; протягнув кінець троса у вушко й зав'язавши, залишив довгий кінець, щоб зручніше розв'язувати.
Випірнувши, Микита Єгорович махнув рукою — давай! Трактор піднатужився, додаючи обертів двигунові, й тихо почав віддалятися від берега. Але попереду посадка з колючих сріблястих маслин. Хоч машина й металева, та лізти в колючки їй не можна. Шкода дерев. Тому-то трактор здав назад. Хлопці підтягли трос — укоротили його, і машина пішла від берега, а тоді повернула по шляху. Спочатку двигун працював на повну потужність, бо намул зжився з цим предметом і не хотів його віддавати, але все ж таки здався на милість переможця.
Сейф тягли волоком до самого подвір'я.
Навколо зібралися зіваки. Хіба ж не цікаво бачити те, що піввіку пролежало під водою.
Чутки все далі розходилися, про сейф знали не лише люди з сусідніх дач.
Не встигли отямитися й обдумати, як діяти далі, коли біля двору зупинилася міліцейська машина з синім ліхтарем, а за нею чорного кольору "Волга".
— Оце саме те, чого нам бракувало для нового щастя! — мовив Микита Єгорович назустріч непрошеним гостям, які виходили з машини і зупинялися у дворику біля трофею. — Де ж ви раніше були? Чи не було бажання бруднити руки? Нехай хтось у багні порпається, а ми встигнемо на готовеньке. Нічого сказати, розумно, але не дуже чесно.
З машини тим часом виходили солідні дядьки у білих сорочках і в формі. Перед вів кремезний здоровань у легенькому з м'якої соломки брилі, й задля чогось з ключами на пальці. Простягнувши руку найстаршому серед юнацької компанії у дворі, промовив втомлено і вальяжно, ніби робив послугу:
— Комаровський, Ілля Аврамович, фінінспектор Облфінвідділу.
— Даруйте, не можу, — показав мокрі в муляці руки Микита.
Простягнена рука зависла у повітрі. Та це не збило з пантелику інспектора, він став новеньким сандалетом на мокрий сейф, що лежав посеред двору в невеликій калюжці, й мовив на публіку, утворену з приїжджих і дачників:
— Виходить, що не всі плітки пустопорожні? Як-то кажуть, на голому місці нічого не буває. Якщо вже люди гомонять, то щось там є! І як ви собі думали діяти далі? — допитував Микиту Єгоровича фінінспектор, а все його оточення чекало розв'язки.
— Ми ще не замислювалися щодо цього.
— А замислитись треба було! — заговорив службовим тоном міліціонер, батько Ірини і Каринки. — Треба погрузити вещ на лафет і повезти в місто. Там буде створено комісію...
— Спасибі за підказку, тільки, мені здається, ми обійдемося і без міліції. Тут хуліганів нема, ніхто порядку не нарушує. І взагалі вас сюди не запрошували! — ледь стримував себе Микита Єгорович, оскільки не чекав такого повороту справи. Передчуття йому підказувало, що воювати з цими дядьками складно. На їхньому боці закони і всілякі інструкції, а як їх повернути собі на користь, вони знають. Дивувало й те, як швидко вони пронюхали. Кажуть, земля слухом повниться, але почути можна лише кимсь промовлене...
— Можете не сумніватись. Ми вже в такому ділі перевірені. Он той сейф знайшли і здали. І зараз ми думали подивитися, що в ньому. При свідках, звичайно, і здати куди слід, — мовив Микита Єгорович.
— Так ми і є "куди слід", — підказав Кемеровський і засміявся. — Чи показати документи? Товариш Золотушний, ви готові? — запитав він, не повертаючи голови.
З-за його спини вийшов невеличкий, гостроносий в окулярах сивенький чоловік з облупленою металевою скринькою. Опустив її на траву і, поправивши окуляри, став оглядати сейф. Задля чогось обійшов навколо нього й опустився навпочіпки біля замка. Щось слухав, нюхав, заглядав у отвір, прочистивши його цвяхом. Тоді розкрив скриньку й дістав ручну дрель. Просвердлив дірку у замку неподалік від отвору для ключа, встромив туди швайку з загнутим кінцем. Щось клацнуло. Тоді він дістав "фомку", підважив дверцята. Ще одне зусилля, і він відкрив їх, поставив вертикально. Далі не пускала чи то іржа, чи, може, вони взагалі не відкидалися до кінця.
Не змовляючись, гості кинулися до сейфа. Першим нахилився фінінспектор. Витяг пачку грошей, переперезаний банківськими стрічками.
Сейф щільно був набитий червоними тридцятками. Фінансист висмикнув по купюрі й роздав тим, хто його оточував, промовляючи:
— Які гроші були колись! А зараз нікому не потрібні папірці. Виходить, що цього разу ви, як-то кажуть, дали маху! Хоча... — і почав викидати гроші на траву. Він не помилився, під грошима були невеличкі плескаті коробочки темного кольору. Взяв одну з них і підняв кришку. На чорному оксамиті лежав блискучий ланцюжок і медальйон. Двома пальцями підняв ланцюжок і мовив зі знанням справи:
— На сучасні гроші — це біля трьох тисяч!
— Невже? — здивувався міліціонер.
— По-перше, саме золото дещо коштує, а по-друге, тут же камінчик... ви бачите, як виграє синім, а сам нібито білий, прозорий. Діамант чистої води! Так, товариші члени комісії, — звернувся Комаровський до тих, що з ним приїхали. — Влаштовуйтесь, хто як може. Ось тут при свідках будемо складати акта. Стільчик знайдеться?
Володя метнувся до сарайчика і приніс табуретку.
— Прошу, — сказав фінінспектор, всадовлюючи на табурет молодика з папкою, свого підлеглого. — Іван Ілліч, принеси сюди саквояж. Ми ж не повеземо у місто з сейфом. Складемо туди...
А коли закінчили складати акта й переписувати все, що було в сейфі, Микита Єгорович, ніби між іншим запитав:
— І скільки це в цілому? Я маю на увазі гроші? На яку суму тут?
— Я вам не можу сказати точно, — почав було інспектор, та його якось сердито перебив Микита Єгорович.
— Приблизно!
— Ну, якщо приблизно, — тягнув слова інспектор. — Виходить сума, заради якої варто було якщо не висушити озеро, то обмацати все дно... Точніше буде відомо потім. А нащо вам знати?
— Привіт! — вигукнув Микита Єгорович. — Як це нащо? Ми півліта бовталися у воді, шукали все це. Знайшли, здаємо державі, а в нас питають "нащо?" Ви киньте такі собі жарти! Ми маємо право на проценти від знайденого.
— Але ж ви не здаєте, ми забираємо...
— Хто вас сюди запрошував? — вже почав нервувати Микита Єгорович. — Ми не злодії якісь, ми перший сейф здали і другий повезли б. І розкрили б при людях! Нащо ж ви з рук вириваєте? Та й не в мене, а ось у дітей...
— Це ви правильно підмітили. Процент вам справді якийсь належить, але його доведеться здати в дитячий фонд.
