Тарасові шляхи - Іваненко Оксана

Тільки вже нишком прочитав потім у газеті "Северная пчела".

"При помірній температурі в один градус і при сприятливій погоді зібралася на дорозі значна кількість цікавих, хоча про проведення цих дослідів не було оголошення. Оскільки і в нинішньому випадку можна було їздити залізницею без платні, то п'ять екіпажів швидко наповнилися пасажирами; в деяких було до п'ятдесяти чоловік, хто сидів, хто стояв. При цьому важко було вдержати глядачів, щоб вони не стояли на дорозі або ж не переходили її. І так для попередження всякого нещасного випадку... паровоз був пущений в рух далеко повільніше звичайного, себто він пробігав версту за 2 1/2 або 3 хвилини, що склало б у годину від 24 до 20 верст. Не можемо зобразити, як велично сей грізний велетень, пихкаючи полум'ям, димом та киплячими бризками, рушив уперед".

Тарас перечитав ще раз. Невже це насправді? Отут, недалечко?

"...Глядачі, які стояли обабіч дороги, здивувалися, бачачи величний, рівний, легкий і до того ж швидкий рух машини! Перша поїздка пророблена була від станції при Царському селі до кіпця дороги в Павловському парку протягом чотирьох верст... Паровоз ішов до Павловська попереду екіпажів, на зворотному ж шляху опинився позад їх ї мав перед собою п'ять екіпажів до Царськосельської станції! Екіпажі пройшли ще дві версти далі до Петербурга і зробили таким чином шість верст. Потім поїздки ці в обидва кінці повторилися кілька разів.

Таким чином, 6 листопада 1836 року перший у Росії паровоз почав свої дії на залізниці, їзда буде продовжуватися при будь-якій погоді".

Тарас прочитав цей уривок і хлопцям. І все ніяк не міг збагнути і не міг уявити, який же він — паровоз? А засинаючи, все думав і уявляв собі неозорі засніжені або спалені сонцем степи, ліси; безмежні шляхи перетинають їх вздовж і впоперек, чвалають по них люди, і раптом пахкотить жаром, пускає іскри небачений паровоз.

— Та ні, це мабуть вигадали тільки для панських розваг і отут коло Петербурга, — каже раптом Хтодот, ніби підслухавши його думки, — а простий люд катають тільки попервах, для спроб, поки пани призвичаються і не боятимуться.

БІЛА НІЧ. СВЯТО

У кожної людини свій шлях. Одні манівцями, важкими, камінням забитими стежками виходять до світла, інші й зовсім заблукають у темряві, а іншим — ніби сонце одразу освітило, куди йти, і зігріло їх — і хай уже негода, хай бурі і грози, вони йдуть упевнено своїм шляхом. А є й такі, що не йдуть, а мчать, пишні і горді, та ще й інших давлять, поки не спіткнуться їхні коні і не впадуть самі у безодню. Та не про таких тут мова.

Різним життям живуть люди, різними шляхами йдуть і, починаючи їх, не знають і не відають, з чиїми іншими зіткнуться.

Зустрінуться несподівано люди з різних шляхів, переплететься їхнє життя і надзвичайною вигадкою зазвучить справжня дійсність.

Так хай не дивує нікого, що покинемо ми на деякий час темне горище малярських учнів-фарботерів і літнім вечором поведе нас уява набережною Неви, повз Університет, Академію наук, до того будинку, перед яким завжди стискається серце у хлопця Тараса, — до Академії художеств.

Перед цим будинком на березі Неви два сфінкси — постаті двох таємничих створінь. На постаменті напис: "Сфінкси з древніх Фів у Єгипті перевезені в град святого Петра у 1832 році".

Так, їх встановили лише в 1834 році. Багато віків тому вони прикрашали резиденцію фараона Аменофіса III і несподівано потрапили з берегів сонячного Нілу до "Північної Пальміри". Так звуть із гордістю петербуржці свою столицю.

Ці сфінкси були знайдені під час археологічних розкопок і відправлені для продажу в Александрію. їх побачив молодий російський письменник Муравйов, послав листа в Росію, і уряд їх купив за 64 000 карбованців.

"Син Ра, Аменофіс, правитель Фів, будівник пам'ятників, що підносяться до неба, подібно до чотирьох стовпів, які несуть небесний небозвід" — ось що було вирізьблено на одному з них.

Російський імператор не міг втриматися від спокуси придбати такий символ самодержавної застрашливої влади!

Але саме про цей символ поки що найменше думала безтурботна молодь, яка щодня наповняла зали будинку Академії художеств.

Поспішимо і ми до цього будинку, наздоженемо гомінку юрбу молодих людей, студентів, які біжать до своєї аlmа mater г.

-

Я вже бачив Бріоллова,—збуджено, з нестримними рухами розповідає один із них. — Я виходив з воріт Академії і зустрів двох чоловіків, закутаних у плащі. Обличчя одного з них просто вразило мене. Яке прекрасне! Обличчя генія. Ви самі побачите. Таке величне чоло уявляєш собі

І Мати-годувальниця. Так звали студенти вищу школу, в якій училися лише у Юпітера Олімпійського. А голова. Це ж голова Аполлона Бельведерського. Я не зустрічав чоловіка, красивішого за нього, саме такою мужньою, енергійною красою. У мене серце застукотіло, і я на мить зупинився. Я не міг іти далі, повернувся до воротаря і спитав, хто ці пани. І він просто, в один такт з моїм серцем, відповів: "Це Олександр Павлович Брюллов із своїм братом Карлом Павловичем, який щойно приїхав з Італії". Панове! Це ж я вперше побачив великого Брюллов а!

Ніхто не сміявся з цієї захопленої і трохи патетичної промови. Навпаки, юнаки, які ще не бачили Брюллова, навіть з деякою заздрістю дивилися на товариша. Він перший із них побачив Брюллова, Карла Павловича Брюллова, про якого говорила не тільки вся Академія, а весь Санкт-Петербург. Та що, про нього говорять в усій Європі. Куди не підеш — скрізь тільки розмови про його картину "Останній день Помпеї" та про його повернення з Італії.

Картина прибула в Росію за кілька місяців до приїзду Брюллова, і тоді ще художники, не можучи стримати свого захоплення, влаштували бенкет перед нею. Вони піднесли чари за здоров'я її творця, який так прославив, так підніс російське мистецтво. Звичайно, молодь — учні Академії — не брали участі в цьому бенкеті, вони тільки щодня бігали дивитись на картину, що була виставлена в одній із зал Академії, і завжди перед нею зустрічали натовп народу. Не лише люди вищих кіл, кожен більш-менш освічений житель Петербурга вважав своїм обов'язком на власні очі побачити картину. Такого ще ніколи не бувало в стінах Академії!

— А чи правда, Аполлоне, — спитав один з юнаків щасливця, який уже бачив Брюллова, — а чи правда, що ти, повернувшись до Петербурга, дуже довго не хотів іти дивитись на картину?

— Не хотів! — спалахнувши, підтвердив той. — Я не міг, скажу по щирості, просто боявся. Мені ж усі казали про неї, як про чудо з чудес. І справді, коли я побачив — я був зовсім приголомшений. Хіба це картина? Хіба було щось подібне у нас в живопису? Після цієї картини не хочеться дивитись на холодні, безживні класичні твори на виставках Академії, які нікого не хвилюють, нікого не зворушують, нікого не примушують замислитися. Микола Васильович Гоголь написав у своїй статті, що це світле воскресіння живопису, який довгий час перебував у летаргічному стані, і я цілком згоден з ним. Гоголь ставить його навіть вище за Рафаеля і Мікель-Анджело. Ох, як прекрасно написав про нього Гоголь! — Мокрицький продекламував: — "Він схопив блискавку і кинув її цілим потоком на свою картину!" Або: "В його картинах ціле море блиску... Пензель його можна назвати сонячним і прозорим". "Пензель його містить у собі ту поезію, яку лише відчуваєш". Він порівняв її з оперою — хіба це не тяк? Живопис, поезія, музика—все поєдналося в цьому творі — дивишся і не надивишся!

— Аполлон Мокрицький каже правду, — тихо підтвердив молодий чоловік з лагідним приємним обличчям.— Скільки думок пробуджує вона! Скільки я не дивлюся на "Останній день Помпеї", я не можу надивитися, не можу одірватися. Він показав людей у найстрашніший для них час, коли невмолима стихія обрушилась на них. Але згадайте ці благородні обличчя, людяні почуття, що виявлені в них, почуття самопожертви для своїх близьких. Адже кожен думає не лише про себе — а син про матір, чоловік про дружину. А художник, що не кидає в таку хвилину пензлі і фарби? Яке натхненне, прекрасне обличчя! Кажуть, що це автопортрет самого Карла Павловича!

— Ти розумієш мене, Сошенко,—проникливо мовив вразливий, емоційний Аполлон Мокрицький, потискуючи руку приятеля. — Треба самому мати велику благородну душу, щоб так передати на полотні цю людяність, помітити і піднести саме це. Ні, не можна бути спокійним, говорячи про цю картину.

— Та ще, йдучи на зустріч з творцем цього чуда, — підхопив третій.

— Надто пишно сказано! — засміявся Сошенко. — Зустріч Брюллова відбудеться з знаменитими особами, а ми, скромні учні Академії, лише вітатимемо його. Але й то щастя, що ми, нарешті, всі його побачимо.

У круглій залі Академії зібралися її члени й почесні гості. Тут художники, літератори, музиканти. У широкому кріслі сидить важкий, великий, старий байкар Іван Андрійович Крилов. Він слухає, напівзаплющивши одне око, конференц-секретаря Академії художеств Василя Івановича Григоровича. Праворуч від нього Василь Андрійович Жуковський, любимий усіма, як поет і як людина. Ліворуч — відомий столиці палкий любитель музики і сам композитор граф Михайло Вієльгорський, а от талановитий медальєр (Художник, який працює над малюнками для медалей) граф Федір Толстой, інші служителі мистецтва.

Академія художеств дає сьогодні обід на честь Карла Брюллова, який нарешті повернувся з-за кордону на батьківщину. Гості зібралися, чекають винуватця торжества.

Карл Павлович сам був вихованцем Петербурзької Академії художеств. Його батько — художник, майстер декоративної різьби, помітив у сина, коли той був ще малим хлопчиком, великі здібності й одразу почав учити його, строго, неухильно провадячи свої принципи навчання. Поки маленький Карл не намалює загадану кількість людинок і конячок, батько не дозволяв давати йому снідати. Але хлопчик малював завжди залюбки, від дитячих конячок і людинок перейшов до змальовування різних речей, і десяти років його прийняли до Академії. Старі художники—професори Іванов, Шебуєв, Єгоров були дуже задоволені успіхами Карла Брюллова. Особливо їх вразила його картина, написана на випускний конкурс, "Нарцис".

Товариші-однокурсники зрозуміли, що такий сюжет їм даний лише, як привід для анатомічного етюда, і багато з них подали бездоганну і нудно намальовану лежачу постать юнака.

Довго не приступав до цієї картини молодий Карл Брюллов.